«Любити життя, але не боятися смерті!»

Видатний учений, філософ, культуролог, доктор фізико-математичних наук, професор, завідувач кафедри математичної та теоретичної фізики, перший ректор Волинського державного університету імені Лесі Українки, один із найвидатніших інтелектуалів сучасності, нащадок роду українських патріотів, щира, відкрита, порядна, талановита людина. Він був одним з найулюбленіших авторів газети «День» і любив читати саме паперову версію газети. 1 березня йому б виповнилося 90 років, ще торік ми вітали його з днем народження, і в короткому інтерв’ю він повідомляв, що у свої 89 пише черговий посібник для студентів. Фізика, наука були, признавався, все ж найголовнішими в його житті. При цьому головною книгою свого життя, яку, вважав, встиг написати, була монографія «Мікроскопічна теорія надпровідності».

Відомо, що він мав власні життєві принципи, виплекані його життям. Найперший — це «Любити життя, але не боятися смерті». І найкращими ліками від більшості хвороб вважав активну творчу працю. Коли з ним розмовляв, обов’язково пригадував крилату фразу про те, що найбільшою розкішшю є розкіш людського спілкування. Людина енциклопедичних знань з різноманітних галузей, він не принижував своїми знаннями, а захоплював власним прикладом, легкою іронією, доступним поясненням найскладніших моментів. А також — непоказним, але щирим патріотизмом.

У КВІТНІ 2009 РОКУ ГОЛОВНИЙ РЕДАКТОР ПОПРОСИЛА АНАТОЛІЯ СВІДЗИНСЬКОГО НА ЗАПРОШЕННЯ РЕКТОРА ВИСТУПИТИ З ПУБЛІЧНОЮ ЛЕКЦІЄЮ В НАЦІОНАЛЬНОМУ УНІВЕРСИТЕТІ «ОСТРОЗЬКА АКАДЕМІЯ», НА ЩО ВІН ОХОЧЕ ПРИСТАВ. ТОЙ ВИСТУП ПОТІМ У АКАДЕМІЇ НАЗВАЛИ «ПРЕКРАСНИМ ПРИКЛАДОМ НЕСТАНДАРТНОГО КРИТИЧНОГО МИСЛЕННЯ». ОСОБЛИВОЮ НОТОЮ ТОГО ДНЯ СТАЛО ВИСАДЖУВАННЯ ЛАРИСОЮ ІВШИНОЮ ЛИПИ В АКАДЕМІЧНОМУ ПАРКУ ВИШУ, В ЯКІЙ «АСИСТУВАЛИ» АНАТОЛІЙ СВІДЗИНСЬКИЙ ТА ІГОР ПАСІЧНИК. ДЕРЕВО РОСТЕ «АКТИВНО ТА ПОТУЖНО» / ФОТО ЯРОСЛАВА МИЗЕРНОГО

«ВІДІЙШЛА ЛЮДИНА ВЕЛИКОГО ДУХУ»

Юрій ГРОМИК, декан факультету філології та журналістики Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки:

— Про професора Анатолія Свідзинського маю щонайсвітліші спогади від перших днів його перебування в Луцьку, власне кажучи, від своїх студентських років. Ректор-фундатор Волинського університету, поважний учений, видатний фізик-теоретик, унікальна особистість (таке ми, студенти, чули, читали про Анатолія Вадимовича) — і раптом безпосередні, щирі, зацікавлені розмови в аудиторії з майбутніми словесниками про мову як духовний код нації, про самоорганізацію культури як системи... Було несподівано-незбагненно (як учений-фізик так глибоко може бути обізнаний із важливими питаннями гуманітаристики?), але неймовірно цікаво слухати мудрі слова світлої, натхненної людини. Згодом не раз мав щастя чути розповіді Анатолія Вадимовича про його талановитого родича — Володимира Свідзинського. Мабуть, так зацікавлено, мудро, глибоко, схвильовано про поета не говорив жоден філолог... А сатиричні і гумористичні новели професора Свідзинського засвідчили ще й його блискучий літературний талант... Смерть Анатолія Вадимовича Свідзинського — це важка, непоправна втрата для України, науки, університету... Відійшла людина великого духу. Сумую, щиро співчуваю родині.

«ЦЕ БУЛА ЛЮДИНА РЕНЕСАНСНОГО ТИПУ, ЯКА ЗУМІЛА ВІДРОДИТИ КРАЩІ ТРАДИЦІЇ ОСВІТИ НА ВОЛИНІ»

Микола ЖУЛИНСЬКИЙ, академік, директор Інституту літератури імені Т.Г.    Шевченка НАН України, екс-голова Наглядової ради Волинського національного університету імені Лесі Українки:

— Зі Свідзинським мене свого часу познайомив Ігор Рафаїлович Юхновський. Ми з ним думали над тим, як надати статус університету Луцькому педінституту. Юхновський тоді був першим віце-прем’єр-міністром уряду, а я — віце-прем’єром. Анатолій Свідзинський — фізик-теоретик, але за характером мислення він є гуманітарієм. За ним був дух новаторства, пошуку, він міг підняти на Волині тонус оновлення. Йому довелося дуже нелегко. Ми досі не оцінили того, що він зробив за свого ректорства. А зробив він колосальну річ, перетворивши провінційний педагогічний інститут в університет високого рівня.  Не всі його розуміли і підтримували, але це була людина, я б сказав, ренесансного типу, яка зуміла відродити кращі традиції освіти на Волині. Не завжди оціненими  були і його праці про необхідність творення української нації як культурного організму, про те, що державу і громадянське суспільство цементує саме культура. Але його підтримувала газета «День», в якій він друкувався,через яку доносив свої думки до суспільства. Це був вчений, який не обмежувався лише своїм безпосереднім фахом, мене завжди вражало, які глибокі знання він мав з інших сфер: літератури, мови, масової культури, субкультури, науки і релігії, державотворення, він глибоко мислив у сферах непростих і  складних. 

«ВЗАГАЛІ ВІН БУВ ЛЮДИНОЮ ЛЕГЕНДАРНОЮ, МАВ ЖИТТЯ, ГІДНЕ КНИГИ ПРО НЬОГО»

Сергій ГОДЛЕВСЬКИЙ, історик, громадський діяч:

— У 1991 році я став членом ініціативної групи зі створення Волинського національного університету, а коли він постав, я вже закінчив навчання і працював у сільській школі в Горохівському районі. І ось кличе мене ректор уже університету Анатолій Свідзинський, ми тоді не були ще знайомі, але він, напевне, знав про мою діяльність у «Студентському братстві», в ініціативній групі... Поговорили, і він запропонував мені роботу, я працював лаборантом на кафедрі історії України. Опісля я запрошував його лектором, коли створив громадську організацію «Націоналістичний університет», адже для України і світу Свідзинський — відомий, європейського рівня учений-фізик, а для ОУН — довголітній член Проводу, голова Сенату ОУН, ідеолог націоналізму, автор книжки «Це складне національне питання», якою і я зачитувався, яка стала бестселером у націоналістичному середовищі, в якій він доступно «розшифрував» чимало важливих питань. Взагалі він був людиною легендарною, мав життя, гідне книги про нього. І дуже цікавим у спілкуванні. От зустрічаємося ми на вулиці Лесі Українки, питаю, куди йде? Каже: йду дивитися картини, які продають на вулиці, це роблю, коли хочу мати хороший настрій... А якось зустрів і питаю, чи бачив сюжет по телебаченню?.. Не бачив, каже, бо давно не маю вдома телевізора, і тут же хвилин 20 детально розписав мені, в чому шкода телевізора, і, знаєте, він мав у тому великий сенс, бо казав, що треба щодня читати поезію — аби очищалася душа, читати розумні газети — аби розвивалася думка.

«ТАКИХ ВЕЛЕТНІВ БРАКУЄ СКРІЗЬ: І В ЗЕМНОМУ ВИМІРІ, І В ЗАСВІТАХ...»

Оксана МЕРКУЛОВА, кандидат філологічних наук, викладач Запорізького національного університету:

– Ніколи не забуду першу й останню зустріч у липні 2018-го... Анатолій Вадимович натхненно читає свої спогади й поезії, перегортаючи власні рукописи... А потім ми втрьох – він, Маргарита Василівна і я, їмо величезний кавун (гостинність і тепло в родині Свідзинських для сили-силенної тих, хто лиш переступає поріг, – то від початку і, як кажуть поляки, na zawsze), і те частування супроводжується оповідями й бувальщинами від господаря дому та розпитуванням «А що там у вас у Запоріжжі, як там?».

Людина високого Духу, великого таланту, глибокої мудрості... Таких велетнів бракує скрізь: і в земному вимірі, і в засвітах...

«З НИМ МОЖНА БУЛО ВЕСТИ ВДУМЛИВІ РОЗМОВИ НА РІЗНІ ТЕМИ»

Петро КРАЛЮК, доктор філософських наук, професор Національного університету «Острозька академія»:

– З Анатолієм Свідзинським мені довелося працювати, коли відбувалося становлення Волинського державного університету  в Луцьку (зараз його перейменували в Східноєвропейський).  Це були непрості в багатьох відношеннях часи. Часи безгрошів’я, коли заробітна плата викладачам не виплачувалася місяцями. Коли колишня компартійна номенклатура чинила опір (і немалий) всьому новому в незалежній Україні. А Волинський університет якраз і був одним із таких паростків нового. Та, попри складнощі, це були часи ентузіазму, великих сподівань – чого, на жаль, не скажеш про часи нинішні.

Анатолій Свідзинський був першим ректором Волинського університету. Йому доводилося нелегко. Колишні партноменклатурники, які мали міцні позиції в цьому навчальному закладі, чимало попсували йому крові. Свого часу драматичні події, що відбувалися у Волинському університеті, я описав у повісті «Катахрезис». Скоро вона буде перевидана у «Видавництві «Ярославів Вал». Хто захоче – прочитає.

Сам же Анатолій Свідзінський залишився в моїй пам’яті, як дуже розумна і водночас наївна людина. З ним можна було вести вдумливі розмови на різні теми. Водночас не раз бачив, як його вміло «підсиджували» колишні партноменклатурники. Чи навіть люди, які начебто демонстрували до нього дружні відносини.

Не раз доводилося бувати вдома у Анатолія Свідзинського. Що мене тоді вразило, то те, що в його помешканні не було… телевізора. А це було в середині 90-их років ХХ ст., коли комп’ютер був майже екзотикою. А що вже говорити про Інтернет. Телевізор, здавалось би, був «вікном у світ». Але для Анатолія Свідзинського – це був маніпулятор, який до того ж у людини «краде час». І хіба він не мав рації?

Певно, відсутність телевізора було одним з причин того, що Анатолій Свідзинський багато читав. І не лише спеціальну літератури з питань фізики. Він добре орієнтувався також у літературі гуманітарній, художній. Пам’ятаю, якось у його ректорському кабінеті опинилася одна знана письменниця. Вона поцікавилася, чи він не родич Володимира Свідзинського. Пан Анатолій це підтвердив і почав говорити з нею і про свого родича-поета, і про художню література.

Справді, Анатолій Свідзинський був цікавою й непересічною особистістю. Багато людей його шанували й любили. Їм його не вистачатиме.

* * *

Анатолій Вадимович Свідзинський був людиною-епохою. Але водночас — людиною, яка передбачала важливість подій для суспільства. Тому саме за його ректорства у Волинському державному університеті провели презентацію книги «Україна Incognita», яка дала, власне, початок великій книжковій Бібліотеці «Дня». Багато його думок будуть нам важливі і після його земного життя. І хочеться зробити кілька витягів із наших з ним інтерв’ю для газети «День», бо вони цікаві були і будуть.

«УКРАЇНСЬКА МОВА РОБИТЬ ЛЮДИНУ БАГАТШОЮ І РОЗУМНОЮ, ЗМІНЮЄТЬСЯ МИСЛЕННЯ І ДУХ»

— ...Ви автор десяти монографій і підручників, понад сотні публікацій у галузі теоретичної фізики. Ви професор, доктор фізико-математичних наук, заслужений діяч науки і техніки України. Але видали, нарешті, і книжку своїх неповторних новел «Роки й обличчя». Як почали їх писати?

— Ці новели — про моє життя, різні його ситуації. Читаю їх зараз і сам із задоволенням та інтересом, адже багато чого забулося... Описати своє життя я обіцяв колегам-фізикам у Харкові, коли переїжджав звідти в Крим. Починав писати новели російською мовою, бо знав, звичайно, українську, але сам тоді був російськомовним: таке було оточення. Перечитав потім перші записи — і видалися такими нещирими, якимись мертвотними... То був час великого національного піднесення, я, до речі, провів і перший конгрес українців у Криму. Потім переїхав на Волинь, у цілковито українськомовне середовище. На старій кримській квартирі відшукав якось свої записи і почав переписувати їх українською. І кожне слово у текстах заграло. Це мене вразило. Вразило, що українська мова робить людину багатшою і розумною, змінюється мислення і дух.

«ОДНЕ З МОЇХ КРЕДО — «НЕ ПЕРЕОЦІНЮЙ СЕБЕ І НЕ ДАВАЙ СОБІ ОЦІНКИ»

— ...Не так давно вийшла друком ваша книжка «Синергетична концепція культури», що вже стала раритетом, бо придбати її не так то й просто...

— Несподівано, але приємно для мене, що ця книжка завойовує авторитет серед людей, яких називають елітою суспільства. Кілька десятків екземплярів закупила газета «День». Знаю, що головний редактор Лариса Івшина дарувала її найкращим авторам і читачам «Дня». То нині маю дуже багато дзвінків від поважних державних людей, які не просто читають, а підкреслюють цікаві рядки. Чимало розумних людей хочуть мати свій екземпляр. Проте наклад практично розійшовся, думаю про перевидання. Я ніколи не захоплювався аплодисментами на свою адресу, бо одним із моїх життєвих принципів є кредо «Не переоцінюй себе і не давай собі оцінки». Але, мабуть, варто зробити в Києві прес-конференцію, де зацікавлені люди змогли б обговорити збурені в моїй праці питання.

«МУСИМО МАТИ ЗА СОБОЮ ОСМИСЛЕНЕ ЗНАННЯ ВЛАСНОЇ ІСТОРІЇ»

— Чого, на вашу думку, все ж бракує нам, українцям, аби бути щасливими, мати свою державу?

— Мене дуже тривожить війна, неоголошена, але реальна, яка триває в Україні, — казав Свідзинський. — Ми втрачаємо людей активних, пасіонарних, відданих ідеї незалежності. Але от вірю, що і цю біду ми подолаємо й Україна переможе. І її перемога сприятиме позитивним змінам і в Росії. Дивлюсь на ці процеси з досить обґрунтованим оптимізмом. А не вистачає нам, як це бувало завжди в нашій історії, єдності, довіри до влади, уміння обрати тих, хто поведе націю за собою. Тому я і сам читаю-перечитую газету «День», й іншим раджу. Те, що газета видає книги, які стосуються нашої історії, дуже важливо. Насамперед для молоді. Бо я історію нашу добре знаю, а ось молодим чи малоосвіченим у плані історії людям проекти газети «День» розплющують очі! Ми маємо знати, хто ми, звідки прийшли, куди маємо йти і з чим. Мусимо мати за собою осмислене знання власної історії. Без того не зможемо рухатися вперед.

Редакція газети «День» співчуває родині Анатолія Вадимовича Свідзинського, це велика втрата  для всіх нас, для України. Але лишаються його книги, наукові праці, думки...