Характер є гідністю у важкі часи.
Шарль де Голль, французький генерал, перший президент П'ятої республіки

Люди «золотого віку» – не «старшого», а досвідченого й активного!

Про клуб «Надія» та інші можливості інтеграції в сумську громаду вимушених переселенців із зони бойових дій
14 листопада, 2017 - 11:55
ВІРА РАССОЛОВА, ЩО ПРИЇХАЛА З ГОРЛІВКИ, ТА ГАННА БАЙДЕР З ЛУГАНСЬКА

Їх називаємо «людьми золотого віку». Переїхавши з зони АТО внаслідок воєнного конфлікту, вони змушені починати все заново — вже на іншому місці. Змінити життя та прижитися деінде їм важче, ніж молодим людям. Але декому така переміна життя допомогла відкрити в собі «друге дихання».

Клуб «Надія» почав працювати в Сумах  при громадському об’єднанні «Калинове гроно» 2017 року. Об’єднав він людей поважного віку, переважно тих, кого ми звикли називати переселенцями з Донбасу. Хоча далеко не всі з них миряться з таким визначенням. От як 62-річна Віра Миколаївна Рассолова, яка каже: «Я вже давно не переселенка, я — сумчанка!». І зізнається, що просто закохалася в Суми. А приїхала з Горлівки саме сюди, бо свого часу за сумчанина вийшла заміж її донька. Від самого переїзду Віра Миколаївна багатьох вразила своєю активністю: записалася у ветеранський хор, нині постійна учасниця клубу «Надія», при якому діє кінолекторій, проходять заняття групи здоров’я, зустрічі з цікавими людьми. А ще Віра Миколаївна взяла на себе турботу про клубівську бібліотеку — сама любить читати і залучає інших, видає та приймає книги, веде облік.

Ольга Кравченко, якій нині 66 років, переїхала в Суми з Донецька. Теж спочатку думала, що тимчасово. Живе в родичів. Колишній інженер-будівельник, вона не втратила бажання до саморозвитку. Нині вивчає комп’ютерну грамотність — тут, у клубі «Надія». Цінує, що можна поспілкуватися, дізнатися щось нове.

«Надія» — назва, звісно, символічна. А талісман клубу — лялька, «дівчинка Надійка», зроблена руками ще однієї моєї співрозмовниці «золотого віку», що переїхала в Суми.

ДЛЯ ГРУПИ ЗДОРОВ’Я ЧЛЕНИ КЛУБУ «НАДІЯ» ВИГРАЛИ ПРОЕКТ ВІД АГЕНТСТВА ООН, ТЕПЕР МАЮТЬ РІЗНОМАНІТНИЙ СПОРТИВНИЙ ІНВЕНТАР — ГАНТЕЛІ, КАРЕМАТИ...

«МОЖЕ, Я ТУТ ДОПОМАГАЮ ЛЮДЯМ ПОВАЖНОГО ВІКУ, А ТАМ ХТОСЬ ДОПОМОЖЕ  МОЇМ БАТЬКАМ...»

«Ми назвали наш клуб оптимістично — «Надія», — розповідає його керівник, волонтерка Лілія ГАФУРОВА. Сама вона за фахом журналіст, працювала на Донецькій обласній ТРК. І теж — у минулому — переселенка. З Горлівки. В минулому, тому що її сучасне — це життя в місті Суми.

Лілія розповідає: «Їхала наша родина тоді з Донбасу, як і усі інші, «на два тижні», «в гості»,  «тимчасово». Приїхали на Сумщину, бо звідси родом свекруха. Хто знав, що це не тимчасово. Переїхали до обласного центру, бо син, 14-річний Антон,  прагнув навчатися грати на гітарі, займатися боротьбою, а в селі таких можливостей не було.

Спочатку Лілії допомагали волонтери (вона не може про це згадувати без хвилювання, і перелічує, що їй тоді волонтери привезли мішок картоплі, буряки, борошно, цибулю, консервацію. «І — не запитали, яких я політичних уподобань!»). Невдовзі вже сама Лілія стала волонтером — не могла, каже, сидіти склавши руки. Адже початкова ейфорія від того, що «ми приїхали в Україну!» змінилася депресією. Але вона, як мама, як дружина, мала думати не лише про себе. Треба було виходити з депресивного стану. І допомогло їй у цьому те, що вже вона сама стала працювати на пункті волонтерської допомоги: «Прийшла і запитала: чим я можу бути корисна? Мені сказали, ну, напечеш пиріжків для хлопців у АТО? Сказала, напечу».

Так і розпочалася її волонтерська діяльність, згодом уже знала особисто переселенців, які приходили по допомогу. А за певний час познайомилася з Ніною Чернявською, керівником ГО «Калинове гроно». Стала працювати тут, сьогодні опікується клубом для людей «золотого віку». «Навіщо це тобі?» — іноді запитують її ровесники. А вона відповідає: «Мої батьки залишилися там. І я ніколи не забуду, як ми прощалися на блокпосту, а солдати кричали «швидше, швидше!». І хто знає, може, я ТУТ допомагаю людям поважного віку, а ТАМ хтось допоможе й моїм батькам...»

...ПАЛИЦІ ДЛЯ СКАНДИНАВСЬКОЇ ХОДЬБИ...

Лілія називає учасників клубу «Надія» своїми «вихованцями», хоча, сміється, «тут ще невідомо, хто кого виховує». Сюди приходять ті, каже, кому цікаво ще щось, крім гуманітарної допомоги. Хоч познайомилася майже з усіма якраз під час видачі продуктових наборів. «Треба їх організовувати, щоб їм було цікаво», — каже жінка.

І КІНОЛЕКТОРІЙ, І ГРУПА ЗДОРОВ’Я...

Отож із легкої руки Лілії Гафурової, організували і кінолекторій, і групу здоров’я. Для групи здоров’я виграли проект  від Агентства ООН у справах біженців у рамках грантової програми з підтримки ініціатив переселенців, що його впроваджує ГО «КримSOS». Тепер мають і різноманітний спортивний інвентар — гантелі, каремати, палки для скандинавської ходьби. І навіть стільці. А це дуже важливо, бо раніше стільки стільців у «Калиновому гроні»  не було.

Серед відвідувачів групи здоров’я є й справжній спортсмен у минулому — Валерій Павлович Рєпка. А частенько заняття проводить сама Лілія: «Кажу: беремо гантельки та уявляємо того, хто вам пенсію маленьку нарахував, уявляємо цю людину й починаємо бити кулачками. І сміємося разом! Дивимося та обговорюємо фільми. Зазвичай це щось легке, комедії часів їхньої молодості, фільми Гайдая. А колись проектор зламався, то я їм читала гуморески Павла Глазового...».

«Наша мета — сприяти інтегруванню людей поважного віку в соціум, — каже Лілія. — Пенсіонери це така категорія, якій мало приділяється уваги в нашій країні. Людина досягла пенсійного віку, і її наче «списують».  Але в цих людей є великий досвід, величезний потенціал, який ніде реалізувати. Ми намагаємося заохотити їх та надати можливість для саморозвитку. Не люблю я це слово «старшого віку», я знаю, що це люди досвідченого, активного віку, і це такий потенціал, який у громадському секторі дуже знадобиться. Учасники нашого клубу беруть активну участь у різноманітних тренінгах (нещодавно проводився тренінг із медіаграмотності). Викликала зацікавленість і зустріч із юристами. Багато з тих, хто переїхали і вже не планують повертатися на Донбас, цікавляться, яким чином можна продати своє колишнє житло, щоб придбати щось тут, у Сумах. А ще ми плануємо невдовзі відкрити репетиторський центр, де охочі зможуть вивчати іноземні мови. Адже серед наших переселенців «золотого віку» є різні фахівці, зокрема й викладачі. А є й охочі навчатися. Навчатимемо комп’ютерній грамотності — вік не перешкода. Але зауважте, ми не хочемо розділяти людей на категорії «переселенці» — «не переселенці». Ми всі українці. Просто тим, хто змушений був покинути свою домівку вже в поважному віці, набагато важче, ніж дітям, які пристосовуються швидше. Це наче дерево, яке з корінням вирвали...»

ГОЛОВНА ПРОБЛЕМА — ЖИТЛОВА

Про це саме каже й керівник ГО «Переселенці Донбасу» Тетяна КРИВОНОС. «У молодих є перспектива, а в пенсіонерів просто велика безнадія. Тому що назад повернутися складно, а часто й неможливо. А перспектива яка? Про яку роботу може йтися? Сил фізичних немає, хіба це можна порівняти з людиною, якій 25 років чи 30? Для пенсіонера така зміна життя — величезний психологічний  стрес. Це ніби ногу зсудомило... Але хіба я не можу в певних питаннях бути прикладом для молодих? Поділитися досвідом, навчити?».

Саме питання житла — найголовніша проблема, з якою стикаються переселенці, особливо «золотого», «осіннього» віку. Когось прихистили родичі. Хтось орендує квартиру. А 11 літніх людей, переселенців, нині живуть у Сумському геріатричному пансіонаті для ветеранів війні та праці. Мені вдалося поспілкуватися з директором пансіонату Людмилою Красильниковою. Людмила Костянтинівна розповіла, що цим людям надаються соціальні послуги, забезпечуються необхідні умови проживання. Зайшовши  сюди з холоду, я одразу відчула, як тут тепло. Дуже комфортна атмосфера. Але річ у тім, що більшість мешканців тут переселенці, попри вік, все-таки вважають свій стан тимчасовим та сподіваються рано чи пізно повернутися додому... Хіба що крім Ольги Григорівни, в якої ТАМ не залишилося вже ані житла, ані рідних...

А молодшим, щоб «вкоренитися» на новому місці, потрібно мати роботу. Про це ми й поцікавилися в директора Сумського обласного центру зайнятості Володимира Підлісного. За його словами, служба зайнятості сприяє працевлашуванню внутрішньо переміщених осіб. Протягом січня — вересня 2017 року мали статус безробітного 245 осіб із числа переселенців. У центрі зайнятості вимушені переселенці отримують психологічну підтримку, допомогу з працевлаштуванням, інформацію та консультації щодо сприяння зайнятості.  За цей період із числа переселенців було працевлаштовано 70 осіб.

Але доводиться визнати той факт, що чимало людей із категорії внутрішньо переміщених осіб покинули Суми тому, що їх не задовольнили тутешні зарплати. Доводилося чути: «в нас шахтарі отримують у кілька разів більше!». А Сумщина — регіон аграрний, і середній рівень зарплат тут інший, менший.

Спілкуємося з керівницею ГО «Калинове гроно» Ніною Чернявською. Вона, з огляду на свій досвід громадської діяльності (спілкуємося, як кажуть, на бігу, вона готується  до чергового важливого заходу), вважає, що програми, спрямовані на навчання ВПО власній справі, вже не є ефективними. Хто хотів цього, той одразу й почав працювати задля досягнення своєї мети.

«Потрібно звертати увагу на інше: на інтеграцію ВПО в громаду. Бо багато з тих, хто приїхав сюди з Донбасу, досі вважають себе «особливими», що їм усі «повинні». Ми у своїй роботі намагаємося це змінити, щоб сприяти їхньому інтегруванню  в громаду».

Як то кажуть — хто хоче, той діє. Ключове слово — хотіти. І осінь життя може бути теж різною: сумною та ніякою або золотою та активною. У Сумах є люди, які бажають реалізувати себе в «золотому» віці. І є люди, які прагнуть у цьому їм допомогти.

Алла Акіменко, Суми, фото автора
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments