Медицина праці та праця в медицині

«Різноманітні та численні хвороби, на свою погибель, замість нагороди, отримують ремісники та робітники за свою працю. Дві обставини сприяють цьому: випаровування матеріалів, які вони обробляють, та посилені напружені рухи». Нестаріючі слова цього фактично першого меморандуму на захист людини та її життя на трудовій орбіті, які прозвучали понад триста років тому в пророчій книзі Бернардіно Рамацціні «Про хвороби ремісників», я нещодавно знову прочитав у важливому соціальному дослідженні Юрія Кундієва та Антоніни Нагорної «Професійні захворювання в Україні. Епідеміологічній аналіз». Один із учених, який давно та успішно працює в галузі гігієни праці, ініціатор не завжди зримих, але часто доленосних битв на магістралях профілактичної медицини, Юрій Ілліч Кундієв не даремно зробив цей ретельний аналіз, який показав, що професійні захворювання не пішли в небуття, а, скоріше, змінили свої форми. Еволюція техніки не лише не усунула їх, але часом супроводиться новим сплеском несподіваних бід. І ось уже понад півстоліття академік НАН і АМН України, член- кореспондент Російської академії медичних наук Ю. Кундієв начебто втілює один із фундаментальних напрямків у вітчизняній охороні здоров’я — запобігання подібної шкоди здоров’ю людини на виробництві, причому на тлі хімічної експансії, атак електромагнітних випромінювань, інших, як традиційних, так і абсолютно нових шкідливостей промислового та аграрного плану. Зрозуміло, що це не якісь спроби зупинити експрес розвитку доби. Навпаки, це прагнення гармонізувати рух уперед із неодмінними пріоритетами здоров’я.

Кабінет ученого в Інституті медицини праці АМН України, який він очолює з 1964 року. Двері завжди відчинено. Світле просторе приміщення, скоріше, нагадує книгозбірню, так багато в ньому книг і часописів різними мовами стоїть на полицях. Господар цих інтелектуальних покоїв, зазвичай, в глибині, а не за директорським столом, щось читає або пише. Але це видима неспішність і відстороненість від бурхливого темпу ухвал і ритму обов’язків. Адже вони багатоконтурні. Зокрема, Ю. Кундієв — член постійного комітету експертів ВООЗ iз професійного здоров’я, віце- президент АМН України, радник Президії НАН України, керівник ряду міжнародних проектів у галузі медицини праці, ідеолог актуальних національних програм iз протистояння професійній патології та необхідним змінам у медицині загалом. Невідступне наукове думання — ось формула його днів і років, і, здавалося б, саме життя мало б сприяти талановитому теоретикові та мудрому практикові в його місії. Насправді, біля його витоків, на порозі дороги в майбуття, все складалося так, щоб видатна особистість не відбулася...

«У ДИТИНСТВІ В МЕНЕ НЕ БУЛО ДИТИНСТВА»

— Ви питаєте про моє дитинство, — розповідає Юрій Ілліч про цей час у інтерв’ю з ним, опублікованому в книзі В. Медведя «Диалоги о медицине и жизни».

— Відповідь могла б бути короткою: в дитинстві у мене не було дитинства. Мій батько — Кундієв Ілля Гнатович — жертва репресій тридцятих років. Був заарештований 1936 року, зразу ж після переведення на роботу до Києва з Кіровоградської області. Лише завдяки збігові обставин нашу родину не було вислано, але на долю моєї мами Олександри Олександрівни (їй було 32 роки) випали величезні труднощі — троє дітей, геть зовсім ніяких коштів для існування. Працювала прачкою, швачкою, різноробом, на інші посади не брали.

1939 року до 60-річчя Сталіна я написав йому вітального листа, в якому, звичайно ж, подякував за батьківську турботу про дітей Країни Рад і наприкінці попрохав його втрутитися в долю мого батька. Незабаром я був викликаний до НКВС, у будинок на вулиці Чекістів. У приміщення дозволили ввійти разом iз мамою. Чоловік зі шпалами в петлицях повідомив ось що: «Твій батько — ворог народу. Він засуджений терміном на 15 років без права листування.» І далі: «У нашій країні виконується вказівка товариша Сталіна: син за батька не відповідає. Так що йди і добре вчися». Тоді ми ще не знали, що ізоляція без права листування означала розстріл. 1955 року батька було посмертно реабілітовано».

І дійсно, Юрій чудово вчився. З початком війни вдалося евакуюватися до Саратовської області, в селище Шихани, де тепер знищують хімічну зброю. Тут 1944 р. юнак, склавши екстерном за дев’ятий клас іспити, закінчив із похвальною грамотою середню школу й у свої сімнадцять, успішно витримавши вступні екзамени, був зарахований на факультет теплових і гідравлічних машин Московського вищого технічного училища імені Баумана. Кар’єру було майже визначено. Але 1945-го студент захворів на туберкульоз легень. Поїхав до Києва. Олександра Олександрівна на той час працювала санітаркою у військовому шпиталі у Святошині. Упрохала начальство покласти сина на лікування. Тут Юра познайомився з рентгенотехніком Миколою Завадським І спало на думку стати лікарем. Подав документи до Київського медичного інституту. Секретар приймальної комісії Євген Ілліч Кефелі порадив: після року навчання в технічному ВНЗ личить вступати не на лікувальний, а на санітарно- гігієнічний факультет. Так загорілася зірка Кундієва.

1951 року Юрій отримав диплом і був рекомендований до аспірантури при Київському інституті гігієни праці та професійних захворювань. Склав необхідні іспити, однак зарахування все відкладалося. Нарешті, йому повідомили: причина відмови — «гріхи» батька. Виходить, він все ж таки «відповідав» за нього... Документи перебувають на розгляді у міністра охорони здоров’я Л.І. Медведя. І раптом греблю прорвало. Міністр, на свій страх і ризик, в обстановці «полювання на відьом», яке знову набирало сил на початку п’ятдесятих, розпорядився про прийняття лікаря Кундієва на навчання в аспірантурі інституту не викликаючи його, не розмовляючи спеціально, а просто вчинивши по справедливості.

За рік одного з кращих лідерів охорони здоров’я України звільнили з посади. Після клопотів і зволікань колишнього міністра було призначено директором Інституту гігієни праці, де до війни він починав займатися наукою.

— Тепер я бачив Льва Івановича практично щодня, — згадує Ю. Кундієв. — Він був далекоглядним стратегом, і не лише на всьому периметрі приборкання професійних недуг, надання гігієні праці широких державних масштабів, але й у плані становлення своїх учнів. Мене, в мої двадцять п’ять, він порекомендував призначити вченим секретарем республіканської проблемної комісії. І я, працюючи під керівництвом прекрасного вченого й людини Михайла Володимировича Лейника у відділі фізіології праці та захистивши 1955 року кандидатську дисертацію, рівнобіжно, за своїми службовими обов’язками, входив до тематичних просторів багатьох інститутів, які розробляли цю проблему... А потім Л. І. Медведь, основоположник гігієни пестицидів в Україні, Союзі, та й фактично в світі, залучає мене й до цієї лінії. Мені доручають керівництво новоствореною в інституті лабораторією індивідуального захисту. За своєю сутністю, це створення щита для сільського трудівника від шкідливих ефектів пестицидів, все активніше вживаних на полях. Адже це особливі речовини. Так, стосовно фосфорорганічних пестицидів — новинки в сільському господарстві — потрібно було гарантувати, щоб при використанні вони не потрапляли й не всмоктувалися через шкіру тих, хто працює на аграрних нивах, особливо за умов жаркого клімату. У результаті, при підтримці Л.І. Медведя, вперше виникла дермальна токсикологія пестицидів як якісно нова профілактична методологія.

«ЗЕЛЕНА РЕВОЛЮЦІЯ»: ПЛЮСИ Й МІНУСИ ПЕСТИЦИДІВ

— Юріє Іллічу, звертаючись до сторінок вивчення пестицидів — цих безперечних каталізаторів «зеленої революції» та різкого підвищення врожайності — не можна не згадати про світлотіні в цьому безпрецедентному економічному піднесенні. Так, у США після виходу книги «Безмовна весна» Райчел Карсон, присвяченій пестицидним небезпекам, президент Кеннеді створив комісію з об’єктивної оцінки плюсів і мінусів цих гарантів аграрного прориву. А як розвивалися такі події в Україні?

— До честі нашої науки, прозорливо та всеосяжно в інституті на вул. Чкалова, 33 ще 1952 р. було вперше створено лабораторію токсикології інсектофунгіцидів, інакше кажучи пестицидів. Відбулися перші всесоюзні конференції з цих проблем, знову ж таки, на його базі, зусиллями Софії Григорівни Серебряної, було вперше обґрунтовано заборону використання ДДТ у тваринництві та заміна його менш кумулятивними речовинами. Зрозуміло, ставши фахівцем у галузі дермальної токсикології, оскільки й сам цей термін і підхід був обґрунтований і впроваджений мною, я найактивнішим чином брав участь у таких дослідженнях. А потім кількість, як кажуть, перейшла в якість. 1964-го, під керівництвом академіка АМН СРСР Л.І. Медведя в Києві було організовано інститут нового типу — Всесоюзний НДІ гігієни та токсикології пестицидів, полімерів та пластичних мас. І я опинився на роздоріжжі — перейти сюди з рядом провідних працівників нашої установи чи залишитися в колишніх стінах... що ж, доля вабила, очевидно, саме туди.

ЕЛІКСИР ДЛЯ МЕТАЛУРГІВ

— Але у вашій трудовій книжці звертаєш увагу на єдиний запис місця роботи — Інститут гігієни праці та профзахворювань, а потім — Інститут медицини праці, оскільки в тому ж 1964-му вас призначили його директором. І, все ж таки, повернімося в десятиріччя, яке передує цій даті. Адже в ці роки вам довелося брати участь часом в інтригуючих дослідженнях із великим медико-соціальним резонансом.

— Охоче — і навіть із хвилюванням часто згадую окремі етапи. Я не раз направлявся на металургійний завод у Дніпродзержинську, де як профілактичний засіб випробовувався запропонований М.А. Хвойницькою, білково-вітамінний напій. Чому було важливо ввести «еліксир» у дію! Ось один із прикладів. Вальцювальник улітку при прокатці за робочу зміну випивав 10—15 літрів підсоленої води й при цьому втрачав у вазі 3—5 кг — колосальне навантаження на серцево- судинну систему. При використанні інститутської новинки робітники значно менше пили й менше втрачали у вазі. Цією розробкою, до якої був причетний і я, по праву можна пишатися».

Уродженець сільської Подолії, титан великої життєвої школи — Л.І. Медведь ініціював гігієнічну модернізацію сільськогосподарських машин із тим, щоб тракторист або комбайнер був захищений від пилу, відпрацьованих газів, температурних перепадів. Будучи заступником директора інституту з наукової роботи, я з ентузіазмом брав участь і в таких спеціальних експедиціях. Особливо ефективними виявилися спільні роботи з А.З. Мамсиковим, учасником війни, який втратив дві кисті, але не підкорився нещастю й очолив у інституті такі польові випробування. Разом із ним 1967 року ми навіть видали книжку «Гигиена труда в сельском хозяйстве», а до цього — роботу «Полевой стан». Лев Іванович Медведь якось назвав Олександра Захаровича Мамсикова «Маресьєвим у медицині»...

У КРАЇНІ ЩОРІЧНО РЕЄСТРУЄТЬСЯ ВІД 6 ДО 15 ТИСЯЧ ПРОФЕСІЙНИХ ЗАХВОРЮВАНЬ

— Хоч ви й не перейшли до нового престижного інституту, тема пестицидів залишалася, та й залишається у вашій течці, мабуть, домінантною. Це й докторська дисертація «Гигиеническое значение всасывания фосфорорганических веществ через кожу» (1967 р.) та інші дослідження. Наприклад, вами вперше було помічено «вторинний ефект» пестицидів, коли отруєння виникали внаслідок виділення токсичних речовин із поверхонь оброблених рослин, з ґрунту, в результаті виникнув новий профілактичний бар’єр — «час очікування». Але виклики гігієнічної науки різноманітні, немовби саме життя. Дуже повчальні й грані співпраці очоленого вами колективу з Інститутом електрозварювання ім. Є.О. Патона НАН України.

— Два інститути вперше почали систематично здійснювати гігієнічну оцінку зварювальних матеріалів і технологій їх застосування на стадії до їхнього широкого впровадження в практику, пошук малотоксичних електродів і прийнятних режимів зварювання, нарешті, встановлення залежностей вмісту токсичних елементів у повітрі робочої зони від складу зварювальних матеріалів. Дану роботу можна розглядати як оптимальну модель творчої співпраці технічної та гігієнічної думки.

Показово, що монографію нашої працівниці — І.Т. Брахнової «Токсичность порошков металлов и их соединений» було перекладено й видано в США.

Тут потрібно підкреслити вирішальну роль Б.Є. Патона та І.К.Походні — видатних учених-матеріалознавців, які не лише побачили перспективу цього напрямку, але й сприяли поширенню його на інші галузі.

— Перше фундаментальне керівництво для лікарів «Гигиена труда в сельском хозяйстве»...

Переїзд інституту в історичні корпуси Маріїнсько-Благовіщенської громади сестер милосердя, де свого часу працював інститут клінічної медицини на чолі з Н.Д. Стражеском, і відкриття сучасної клініки професійних захворювань.

Створення дослідно-конструкторського бюро в складі інституту, пропозиції і розробки якого в гігієнічних параметрах — від фільтро-вентиляційних агрегатів до екологічних укриттів — упроваджено на понад 200- х підприємствах.

Висока оцінка діяльності інституту генеральним директором ВООЗ Г. Малером, президентом АМН СРСР Н. Блохіним, видними гігієністами праці С. Форссманом (Стокгольм) і Р. Шиллінгом (Лондон), які відвідували його.

Усе це розділи розвитку інституту, тепер вже не галузевого, а академічного, удостоєного статусу центру, який співпрацює з ВООЗ, і разом із тим рядки вашої біографії. Торкнемося однак книги «Професійна захворюваність в Україні. Епідеміологічній аналiз». У чому її сенс?

— Відомий вираз В. Гюго: «Мистецтво — це я, наука — це ми». У країні щорічно реєструється від 6 до 15 тисяч професійних захворювань. Причому коливання в цифрах пов’язані з цілим рядом соціально-економічних процесів, які відбуваються останнім часом. Професійну захворюваність можна порівняти з айсбергом, із величезною негативною підводною масою. Але статистичний аналіз такої грізної конкретики майже за 30-річний період, зокрема, щодо професійного раку, ще ніколи не проводився. І тут буквально животрепетні перспективи — обов’язкове запровадження гігієнічних норм і правил у всіх видах трудової діяльності й одночасно розрив загрозливого кола: бідність — передчасні професійні хвороби — інвалідизація. Відсиджуватися у «вежі зі слонячої кістки» непростимо. Але щоб домогтися необхідних зрушень, причому в усіх формах господарювання та підприємництва, потрібні обов’язкові колективні зусилля. У світлі вислову автора «Собору Паризької Богоматері». Бо собором є кожна людина.

ЕТИЧНИЙ СУПРОВІД БІОТЕХНОЛОГІЙ

— І, очевидно, завершальне запитання. 8—11 жовтня в Києві відбудеться Третій національний конгрес з біоетики з широкою міжнародною участю. Характерно, що його співголовами погодилися бути Президент НАН України Борис Патон, Президент АМН України Олександр Возіанов і Міністр охорони здоров’я України Юрій Гайдаєв. І, власне, саме ви, Юріє Іллічу, поклали початок цьому найнеобхіднішому етичному рухові. Будь ласка, короткий коментар із цього приводу.

— Для третього тисячоліття — це вкрай важливі перспективи: або етика торжествуватиме, або цивілізація піде назад. Біоетику можна назвати передовою лінією етики, морального підмурівку життя як такого. Адже якраз завдяки таким підходам, сучасна наука в усіх її галузях стрімко гуманізується. Тут, наприклад, етичний супровід біотехнологій, врахування не лише користі, але й можливої шкоди та небезпеки. Зрештою, як у нинішній палітрі світу відкинути питання біобезпеки та біологічного тероризму? Це вже третій Конгрес такого роду в Києві, який збирає все більшу аудиторію. Усвідомлення факту, що я зіграв у цих моральних імпульсах певну роль, внаслідок яких у НАН, АМН України, в МОЗ України, а також у всіх інститутах медико-біологічного профілю встановлено офіційні біоетичні комітети чи комісії, признаюся, для мене є певною життєвою втіхою.

— Юріє Іллічу, час мчить безповоротно швидко, 2 жовтня — ваш вісімдесятирічний ювілей. Дозвольте побажати відчуттів, що це просто двічі по сорок. Адже справ попереду ще так багато. Яким девізом ви б хотіли завершити наш діалог?

— Двічі по сорок — привабливий, хоча й малореалістичний варіант, і, якщо Господь дозволить, я б хотів продовжити писати книги, проводити дослідження, формулювати наукові цілі для моїх учнів. Обрії широкі, лише б устигнути, успіх не такий важливий.

Що стосується девізу, то мені імпонують слова Івана Павла II, з яким мав честь листуватися, — «Не мають виправдання ні відчай, ні песимізм, ні пасивність». Якщо вдуматися, в цих трьох запереченнях та їхнiх антитезах — надії, оптимізмі, активній творчій роботі — полягають головні орієнтири не лише медицини, але й науки загалом, істинної любові до людини й поваги до суспільства.