Істина - пробний камінь самої себе та брехні.
Бенедикт Спіноза, нідерландський філософ, науковець, політичний та релігійний мислитель

«Ми допомагаємо координацією»

Як вимушені переселенці, які об’єдналися в ініціативу «Донбас-SOS», підтримують друзів по нещастю
4 вересня, 2014 - 11:42
СВЯТО НАУКИ У «МИСТЕЦЬКОМУ АРСЕНАЛІ» ДЛЯ ДІТЕЙ ПЕРЕСЕЛЕНЦІВ. БАГАТО НЕБАЙДУЖИХ ЛЮДЕЙ ДОПОМАГАЄ РОДИНАМ ВТІКАЧІВ ПОЧАТИ ЖИТТЯ З НУЛЯ. АЛЕ ЧИ НЕ НАЙБІЛЬШЕ НАВАНТАЖЕННЯ ЛЯГАЄ НА ВОЛОНТЕРІВ ІНІЦІАТИВИ «ДОНБАС-SOS», ДО ЯКИХ ЗВЕРТАЮТЬСЯ У ПЕРШУ ЧЕРГУ — ЗА ДОПОМОГОЮ У РОЗСЕЛЕННІ, ПРАЦЕВЛАШТУВАННІ ТОЩО / ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»
ОЛЕКСАНДР ГОРБАТКО

Ні для кого не секрет, що влада України виявилася не готовою до таких викликів військового часу, як масова хвиля вимушених переселенців із окупованих територій. Крім того, навіть офіційного статусу переселенців із зони АТО на сьогодні немає. Пересічні українці, за традицією, взяли в свої руки турботу про самих себе і тих співгромадян, які ще більше потребують допомоги. Так одна з громадських ініціатив «Донбас-SOS» координує людей щодо питань виїзду із зони АТО, оформлення документів на новому місці, допомоги у пошуку інформації про житло, роботу, гуманітарну допомогу. Координатор ініціативи — горлівчанин Олександр ГОРБАТКО. За професією інженер-будівельник, він у довоєнний час займався продажем будівельних матеріалів у Донецьку, а зараз став лідером громадського ініціативи.

«ЯКЩО ТИ В ЦЕ ПОРИНУВ — ЦЕ НАЗАВЖДИ»

— Як і чому ти зайнявся громадською ініціативою, якщо в мирний час подібного досвіду  у тебе не було?

— Під час становлення Донецького Євромайдану у нас було засідання активістів. Саме створювалася робоча група з представників політиків, молоді, громадських діячів. Коли зайшла мова про резидента від молодіжного руху, мене на цю роль делегував один вже дорослий і досвідчений громадський діяч. Тоді я відмовився — хотілося обмежитися вже існуючим рівнем активності. Мій творчий підхід — це допомога людям, а не заклики до держструктур! На мої аргументи тоді ця людина виголосила фразу, яку згадую до сьогодні: «Якщо ти в це поринув — це назавжди». Тоді я сприйняв це з іронією, а зараз усвідомлюю, що він мав рацію на 100%. Більшість моїх друзів, які активно чимось таким займалися, до цього часу не «охололи» і прагнуть вносити свій внесок до спільної справи щодня.

— Як з’явилася ваша команда?

— Зараз ядро нашої команди складається з семи постійних координаторів. Також у нас є близько півсотні волонтерів, які приділяють частину свого часу нашій ініціативі. Наприклад, чергування на гарячій лінії по три години на день кілька разів на тиждень. Частина волонтерів займається прес-анонсами і їхньою розсилкою, інформаційною діяльністю, логістикою, є дизайнери, програмісти, перекладачі. Хто до чого здатний, хто в чому себе бачить, той те і робить. При тому, що наш «кістяк» — це актив із Донбасу, зараз у нашій великій і дружній сім’ї є багато киян, до нас приєднуються переселенці, яким ми колись надали допомогу.

— Чому вирішили змінити неофіційний статус громадської ініціативи на офіційний статус зареєстрованої громадської організації?

— Коли ми виїжджали з Донецька, не було і в думках, що все це продовжиться так довго, була надія, що ми скоро повернемося додому. Але так вийшло, що свої міста ми покинули, все затягується, і, як я бачу зараз, украй надовго. А оскільки ми цій ініціативі присвячуємо величезну кількість часу, вийшли на рівень спілкування з державними чиновниками, міжнародними організаціями, то і сприймати нас вже теж повинні не як групу ініціативних людей, а вже як суб’єкт політики — громадську організацію.

«ВПЕРШЕ СТИКНУВСЯ З ТИМ, ЩО ЛЮДИ ВІДВЕРТО КОНКУРУЮТЬ ЗА ГРАНТ»

— Існують різні подібні ініціативи. Наскільки ви взаємодоповнюєте один одного? Чи кожен діє окремо?

— Переважно стосунки складаються дуже добре. Єдине, що трапляються певні нестикування з однопрофільними організаціями — виникає конфлікт інтересів, особливо якщо справа стосується грантів. Уперше стикнувся з таким явищем, коли люди відверто конкурують за те, аби виграти грант. Зараз у країні криза, потрібно якось об’єднуватися, допомагати один одному, а у когось передовсім власні амбіції. Коли ініціативи різнопрофільні, виникають навіть дуже братські стосунки — всі один одного люблять, всі один про одного пам’ятають, діляться інформацією.

— Наскільки класична модель громадянського суспільства — співпраця громадськості, бізнесу і влади — працює в Україні зараз?

— Я б не сказав, що в Україні ця співпраця вже зародилася і працює. Швидше, це адаптована під наші умови європейська модель. Бізнесмени використовують суспільство і громадські організації, аби впливати на державу і певних чиновників — створювати галас і популізм. Я точно знаю, що бізнес-структури, які зараз допомагають вимушеним переселенцям, мають у цьому свої інтереси, зокрема і відмивання старих гріхів. Водночас ми, громадські діячі, розуміючи, що наші ресурси дуже обмежені, використовуємо можливості бізнесу. У цьому є певний симбіоз. Ми навіть прагнемо уникати амбіцій і небажання працювати з тими або іншими структурами, які раніше могли бути помічені у неприємних історіях. Зараз потрібно допомагати людям, амбіції залишимо на потім.

Ми переїхали до Києва, бо тут ядро громадянського руху, центральна влада, представники міжнародних організацій.

— З якими проблемами стикаєтеся?

— Передовсім це фінансові проблеми. Ми не маємо стороннього доходу або досвіду громадської організації, відповідно ніколи не писали і не отримували грантів. Крім того, незрозуміло, наскільки довго все це продовжиться, тому складно говорити про тривале планування. Наприклад, ми не можемо залучити в нашу діяльність певний ресурс або шукати кошти на конкретний період. Існує проблема людського чинника. Ми шукаємо цікавих людей, які готові самовіддано працювати на загальне благо. Без фінансової точки управління нам складно їх утримувати. Існує виключно волонтерська опора, а волонтер — це людина, яка прийде, зробить свою справу до того часу, поки їй це подобається, а потім просто йде. Ми не можемо волонтера мотивувати іншим чином або змусити прийти.

— За фактом переселенці-волонтери повинні допомагати переселенцям. Чи не хотілося самому стати тим, кому допомагатимуть?

— Прекрасно розумію, що приїхавши до Києва, можна було б знайти роботу, бо тут більше можливостей. Нехай навіть невисокооплачувану, тимчасову. Наприклад, мій друг інженер, який заробляв більше восьми тисяч гривень у Донецьку, тут працював охоронцем. Житло тут теж є, хоча й ціни високі, але, пошукавши, можна щось знайти і для себе. Інша ж справа     — люди соціально незахищені, люди з дітьми та інші категорії, яким потрібна допомога. Я ж завжди був досить самостійним. До того ж я молодий, і у когось просити про допомогу було б не зовсім правильно, адже є люди, які більше цієї допомоги потребують, саме їм потрібно допомагати.

«ДЕНЬ ЗАВЖДИ ПОЧИНАЄТЬСЯ З ДЗВІНКА»

— Чим конкретно займаєтеся? Які напрями діяльності?

— У людей виникають проблеми часто через відсутність інформації. Коли у людини немає алгоритму, як їй чинити за тієї або іншої ситуації — допомагаємо ми. У переселенців є постійні проблеми, але я зіставляю приблизну чисельність переміщених з кількістю інформаційних запитів і бачу, що люди часто справляються самостійно. Ми допомагаємо з координацією — де отримати харчування, гуманітарну допомогу, як розселитися. Розповідаємо, як оформити документи, влаштувати дитину в школу, про ініціативи, які допомагають адаптуватися на новому місці.

Також у нас є блок інформації для людей, які планують покинути зону АТО. Повідомляємо про ті ініціативи, які проводять евакуацію людей, збираємо інформацію про приватні «вивози» на платній основі, дороги, які безпечні. Даємо інформацію про працюючі вокзали і «гуманітарні» коридори, повідомляємо про існуючі стаціонарні і мобільні транзитні пункти, де люди можуть перебувати декілька днів, поки не виїдуть за вибраним напрямом. У нас хороша координація зі штабами МНС як на Донбасі, так і в регіонах України, налагоджена робота з регіональними волонтерськими організаціями, які займаються питаннями переселенців в областях.

Ще один напрям — збір інформації про полонених, її ми передаємо парламентерам. Консультуємо родичів про те, як поводитися, аби не нашкодити, як правильно звернутися до державних органів.

— Наскільки відрізняється кількість переселенців в офіційних доповідях влади від реальної ситуації? На 30 серпня, за даними Міжвідомчого координаційного штабу, із зони АТО переселилося 193 тисячі 271 людина...

— На офіційні цифри я дивлюся з іронією. По-перше, потрібно усвідомлювати, що багато з тих, хто залишив оселю на Сході, не мають реєстрації тимчасових переселенців. Таких — більшість, бо вони в цій реєстрації не бачать потреби. По-друге, існують звільнені території, куди люди повертаються. Яким чином зі статистики викреслюють, наприклад, жителів Слов’янська і Краматорська, які повернулися додому? А по-третє, я телефоную своїм друзям, які залишилися в зоні АТО, і дізнаюся, що в Горлівці в дев’ятиповерховому будинку в моєму під’їзді тільки у п’яти квартирах із 36 присутні люди. Відповідно, реальна цифра зовсім не така, яку називають в офіційних джерелах. Друзі говорять, що можна увечері подивитися у вікно, побачити, у яких вікнах горить світло, і зрозуміти, що місто абсолютно порожнє. А якщо подивитися на блокпости, то можна побачити чергу на виїзд, але зовсім не на в’їзд.

— Волонтери, які працюють щодо евакуації людей із Донецька, часто говорять, що, зважаючи на кількість щоденного виготовлення хліба і об’єми сміття, яке вивозиться, можна вважати, що в місті залишається близько 60—70 % населення.

— Я б не сказав, що там залишилася така кількість людей, думаю, що це число значно менше. Та варто зазначити, що Донецьк у таких умовах живе відносно непогано, порівняно з іншими містами. Наприклад, кількість обстрілів у місті, звичайно, велика, але, враховуючи площу міста і щільність, це не така страшна ситуація, як, наприклад, у Горлівці або Первомайську. До того ж до Донецька притягнена величезна увага, тому у людей все ж є більше можливостей виживати там. У місті ще працюють супермаркети, деякі аптеки й лікарні. З нейтральної частини міста Горлівки, де немає ні представників «ДНР», ні української армії, виїжджають люди, бо не працює інфраструктура — немає води, продуктів харчування. Можна подивитися на той же Луганськ, де вже місяць немає світла, води, зв’язку, взагалі незрозуміло, як працюють лікарні і що взагалі їдять люди. І потік людей із міста не такий вже великий.

— Працюєте на волонтерській основі, де знаходите засоби для власного існування? Як триває день такої роботи?

— Усі живуть переважно за рахунок своїх заощаджень. Дуже допомагає, що місцеві друзі, розуміючи, чим ми займаємося, підтримують нас у цьому плані.

День починається завжди із дзвінка. Можна навіть не заводити будильник. Потім — збір інформації і моніторинг новин. У нас також є люди, які роблять моніторинги потрібної для команди інформації в нічну зміну. У нашому штабі упродовж дня працюю на гарячій лінії. Також буває робота на перспективу — організаційна. Наприклад, 19 вересня в «Зеленому театрі» спільно з Червоним Хрестом України і за підтримки донецького активу ми проводимо доброчинний концерт для збору коштів на закупівлю ліків для медструктур і поліклінік Донбасу. У доброчинному концерті беруть участь Влада Яковлєва, Юлія Тойвонен, Дмитро Іващенко, Арсен Мірзоян, «Время и Стекло», «Пара Нормальных». Спільно з творчими хлопцями, поки не скажу якими, ми плануємо організувати соціально-культурну платформу в звільнених містах, яка вестиме роботу за кількома напрямами. Удень — це відновлення зруйнованих об’єктів, а увечері — проведення культурних заходів для місцевого населення. Також наша ініціатива зараз збирає патріотичну символіку й українські книги з метою відправити їх до звільнених міст.

Всі, кому потрібна допомога, можуть зателефонувати на гарячу лінію «Донбас-SOS»: 050-943-42-28; 068-545-17-96; 063-785-11-36. Інформація про те, як допомогти ініціативі, на сайті: donbasssos.org

Катерина ЖЕМЧУЖНИКОВА, «День»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments