Я — для того, щоб голос мого народу достойно вів свою партію в багатоголосому хорі світової культури.
Олекса Тихий, український дисидент, правозахисник, педагог, мовознавець, член-засновник Української гельсінської групи

Міністр науки та освіти України Василь КРЕМЕНЬ: На ринку праці в ціні не липовий диплом, а професіоналізм

17 березня, 2000 - 00:00

ВІД ПОВНОЦІННОГО ПІДРУЧНИКА ДО ПОВНОЦІННОЇ ОСВІТИ

— Минуло вже два місяці, як ви зважились на міністерський портфель. Ви добре знали, на що йшли. І все ж, що виявилося для вас несподіваним?

— Не можу сказати, що був чимось надто приголомшений, оскільки непогано обізнаний зі станом науки та освіти. Хоча, занурившись у деякі сфери галузі, був здивований тим, що ситуація тут іще гірша, аніж уявлялося. Зокрема, з підручниками, із загальними засадами освіти, які значною мірою грунтуються на старій консервативній системі суспільних відносин.

— Ринок вітчизняних шкільних та вузівських навчальних книжок, яскравих різноманітних, сьогодні начебто наповнений. Щоправда, з року в рік навчальним закладам їх катастрофічно не вистачає, і ця проблема поглинає всі інші. А як ви оцінюєте якість підручникотворення?

— Можна вітати створення нового покоління українських підручників, однак біда в тому, що поява їх на світ нерідко визначалася пробивними здібностями авторів. У результаті — чимало невдалих затеоретизованих компіляційних книжок, що не вписуються в загальну систему. Нині плануємо залишити з кожного предмета один базовий підручник, конкурувати підручники будуть на етапі апробації. Проблема також у насиченості шкіл навчальною літературою: в 5—10-х класах їх 59% від потреби, а в 11-х — лише 34%. Якби нам надали до 1 серпня заплановані цьогорічним бюджетом 83 млн. грн., ситуацію вдалось би суттєво поліпшити. Міністерство має також намір лобіювати податкові пільги для видавництв, щоб здешевити підручники.

— За неофіційними даними, в Україні близько тридцяти тисяч дітей віддають перевагу можливості заробити перед освітою. Можливо, серед них — майбутні Кулібіни, Ломоносови або Лобачевські. Що може зробити держава, щоб не втрачати таланти?

— Ще десять років тому ми розчулювались, побачивши діток, які заробляють гроші. На зміну романтичному періоду прийшов жорсткий реалізм: частина дітей змушена працювати, що зумовлено бідністю батьків. Окрім того, з розшаруванням суспільства відбувся й поділ шкіл на більш та менш забезпечені. У результаті — сотні тисяч дітей не отримують повноцінної середньої освіти. Однак я глибоко переконаний, що, попри все, держава в особі виконавчої влади в регіонах зобов’язана забезпечити кожній молодій людині обов’язкову й безкоштовну середню освіту.

— Учителі, інтелігенція — то своєрідний каркас, який тримає суспільство в більш-менш людяному вигляді. Ставлення ж до них інколи вражає. «Дню» відомі факти, коли в одній зі шкіл Вінниччини освітянам заявили, що не виплатять зарплату, доки кілька чоловік із колективу не розрахуються з комунальними боргами.

— Звичайно, ніхто не має права принижувати людей подібними насильницькими методами. Час відновлювати та підіймати авторитет учителя. Ми вступаємо в нове століття, в епоху знань, і роль педагога особлива, ключова. Наскільки можливо, намагаємось підтримати освітян. Наприклад, готується проект указу Президента про рівне із працівниками агропромислового сектора право на землю (під час її розпаювання) сільських жителів та працівників культури, охорони здоров’я, освіти. Бюджетом передбачено 55 млн. грн. на виплату премій учителям. Їхній посадовий оклад (від 110 до 140 грн.) мізерний і не змінювався чотири роки. Проте ми змушені до кінця нинішнього року зачекати з його підвищенням, щоб не плодити нових боргів із заробітної плати, не розрахувавшись зі старими.

РЕФОРМИ З МІНІСТЕРСЬКОГО ПОРТФЕЛЯ

— Василю Григоровичу, фінансові обставини склалися не на користь освітян (і не тільки їх). Однак цілком реальною видається зміна методів керування шкільною освітою. Адже часи змінились, а командно-адміністративна система діє... разом із надмірною паперовою звітністю, законтрольованістю...

— Інспекції вже доручено проаналізувати перелік документів, що їх систематично вимагають райвідділи освіти. Передбачається дати загальноосвітнім закладам більше суверенності, фінансової самостійності, вони зможуть зараховувати кошти на власні рахунки. Зазначу, що цьогорічним Законом про бюджет школам дозволено отримувати спонсорську та іншу допомогу. До речі, після трагедії в Київській школі № 304 згідно з наказом Міносвіти приміщення навчальних закладів використовувати під виробництво заборонено, однак дозволено оренду під таку культурну діяльність, що є продовженням шкільної, під офіси. До управління школами плануємо залучати піклувальні ради, куди увійдуть небайдужі до освіти представники місцевої громади. (Нинішні батьківські комітети зі зрозумілих причин незалежними бути не можуть.)

На моє переконання, стосунки між усіма суб’єктами освітянської системи мають бути прозорішими, щирими, природними. Перші кроки в цьому напрямку зроблено. Шкільні педради мають право, яке не поширюється на випускні класи, відміняти перевідні іспити. Є ідея переводити до наступного класу учнів... із двійкою (доцільність цього визначатимуть також педради) і навіть не перешкоджати їх вступу до вузу. Нинішнього року плануємо розвести у часі, на тиждень, вступні екзамени до національних вузів та інших, що додасть шансів абітурієнтам. Вступивши одночасно до кількох вищих закладів, вони зможуть на протязі 5 днів визначитись із майбутнім фахом. Вивчаємо можливість переходу до значно об’єктивнішої, ширшої за спектром десятибальної системи оцінки знань. Методологічною посилкою всіх змін у сфері освіти є пріоритети людини, яка навчається.

— Як ви ставитесь до того, що за сьогоднішньої жахливої демографічної ситуації в деяких сільських школах у класах залишилось до десяти дітей, учителі викладають по кілька різних предметів, а комп’ютери вони бачать хіба що по телевізору?

— Гадаю, в таких селах треба залишити тільки початкові класи. Старших дітей доцільніше возити на навчання до повноцінної районної школи. Наприклад, на наше прохання, управління освіти Харківської обладміністрації підрахувало, що в такому випадку економиться половина коштів, які витрачаються на утримання неперспективної школи. Щодо комп’ютерів, то вони мають стати звичайним органічним знаряддям пізнання в кожній школі. У США, Японії, Великобританії абсолютно всі школи підключені до Інтернету — і діти спілкуються з усім світом. Проблему тотальної комп’ютеризації наших шкіл вирішувати доведеться всією громадою: державі це не під силу. Іншого шляху до подолання відсталості немає.

— Останніми роками в Україні створено багато вузів, серед них багато університетів та академій. Що б ви як міністр порадили абітурієнтам, які незабаром вступатимуть у вузи? Як їм та їхнім батькам розрізнити «підприємство з обмеженою відповідальністю» від солідного навчального закладу, що гарантує конкурентоспроможну освіту?

— Справді, в перші роки незалежності було створено чимало приватних вузів, частина з яких є конторами для торгівлі державними дипломами. Наше ставлення до вузів усіх форм власності єдине: ми чітко контролюватимемо якість їхньої роботи, а «контори» закриватимемо. До речі, державних вузів також побільшало, і передбачається їхнє укрупнення. Об’єднання розпорошених кафедр сприятиме підвищенню їхнього наукового потенціалу. А щоб зорієнтувати абітурієнтів, ми вже почали готувати по кожній групі вузів об’єктивні, приблизно за 120—150 показниками, рейтинги вищих навчальних закладів.

— Цього року вперше в бюджет закладено 5 млн. грн. на кредитування освіти. Якими будуть критерії відбору кандидатів на кредитне навчання і чи гарантуватиме держава працевлаштування кредитованих випускників?

— Основними умовами відбору «щасливчиків», очевидно, стануть успішне складання іспиту та соціальна незахищеність сім’ї абітурієнта. Гарантій працевлаштування немає, хоча можливе відпрацювання за держзамовленням. Хочеться сподіватися, що за 5—6 років економічна ситуація в країні поліпшиться. Відсотки під кредити майже символічні. Політика Міносвіти така, щоб усупереч нинішнім труднощам готувати високоосвічених спеціалістів не менше, аніж у радянські часи, коли на 10 тис. населення в Україні було 176 студентів. Тоді це було самоціллю — забезпечити певну кількість фахівців для народного господарства. Однак вища освіта — це ще й засіб самопізнання, саморозвитку, пошуку свого місця в житті. Упевнений, у цивілізованому розвиненому суспільстві можливий лише один культ — культ знань, і надлишку «мізків» бути не може. В Японії майже 90% молодих людей отримують вищу освіту, — чи не є це однією зі складових їхнього економічного дива? І хіба не буде кваліфікованішою мамою жінка з педагогічною чи іншою освітою?

ОСВІТА ТА НАУКА — ЦЕ НАЙКРАЩИЙ СПОСІБ ВКЛАДЕННЯ КАПІТАЛУ

— Знання в усі часи викликали повагу до їх носіїв. Мірилом знань вважаються оцінки. Проте їх сьогодні досить часто можна купити або продати. Це нівелює знання, заважає їм стати істинною цінністю.

— Намагатимемося вплинути на цю проблему скасуванням перевідних екзаменів у школах, посиленням відповідальності керівників освітніх закладів за все, що відбувається в їхніх стінах. Однак головне — об’єктивований вплив на особистість. Хвороби перехідного періоду вже минають — у ціні на ринку праці не «липовий» диплом, а кваліфіковані, високоосвічені професіонали. Справжня освіта в усі часи — то найкращий спосіб вкладення капіталу. Інша справа, що й на «липу» поки ще є попит.

— У розвинутих країнах є наука вузівська, зосереджена переважно в університетах, академічна і є потужні дослідницькі підрозділи приватних корпорацій. Яку модель організації науки ви вважаєте найбільш придатною для України?

— Насправді такий поділ умовний, оскільки там існує єдиний цілісний науковий простір. Приміром, університети поєднують навчальну діяльність із дослідницькою. Нам також необхідне таке зближення, відповідна система стимулів до впровадження наукових розробок в економіку, система податкових пільг, фінансування не наукових установ, а конкретних наукових програм, уміння репрезентувати досягнення українських учених на внутрішньому й зовнішньому ринку. Узагалі ж, варто зрозуміти, що оази в пустелі не буде, потрібно вчитися заробляти кошти і в науці, і в освіті, щоб «пустеля» стала райським куточком.

— Як би ви коротко сформулювали найважливіші завдання, що належить вирішити у сфері освіти та науки?

— Ми живемо в надзвичайно революційний час глобальних змін та переструктурування світу. Змінюється сама сутність нашої держави, вона стає відкритішою. Їй, як ніколи, необхідні індивідуальності, особистості. Думаю, перед нами три надзавдання: створення цілісної національної системи науки та освіти, що відповідала б потребам нації; адаптація її до нових ринкових умов з урахуванням специфіки обох галузей; і нарешті — інтеграція у світовий науковий та освітянський простір.

ДО РЕЧІ

«Що б ви змінили в школі, якби стали міністром освіти?» — з таким запитанням звернулась до учнів 8-10 класів Київської школи № 200 Ленінградського району кореспондент «Дня» Людмила РЯБОКОНЬ . Найпоширеніші побажання — підвищити вчителям зарплату, щоб вони із задоволенням учили дітей, не задумуючись над фінансовими проблемами; забезпечити шкільні бібліотеки достатньою кількістю книжок; поліпшити стан шкільних приміщень; побудувати басейни; придбати для школи автобуси; запровадити обов’язкове комп’ютерне навчання; дати можливість вибирати предмети для вивчення.

Найбільш оригінальні відповіді:

«Запровадити навчання через день, з 9.00 до 19.00, менше завантажувати домашніми завданнями, дати можливість після 8-го класу вибирати предмети» (без підпису). «Так багато працювати в школі не можна!» (Тетяна Вільчинська). «Досить було б і 5 уроків на день. Оцінювати знання за 10-бальною системою. На уроках літератури вивчати фантастику» (Овчаренко Олександр). «Я б скасував шкільну форму. Не відчувати себе гіршим за більш багатого учня допоможе не форма, а внутрішнє ставлення до самого себе» (Олексій Соболь). «Добре було б поєднати теорію із практикою — організовувати влітку різні роботи: на розкопках, у музеях тощо» (Оля Марченко). «Не варто роз’єднувати на уроках праці дівчат та хлопців. Шити і плести жінка й так навчиться, а от полагодити праску чи інший електроприлад...» (Оля Крупельницька). «Я — за шкільне самоврядування!» (Олена Ткачук).

Лариса ІВШИНА, Олег ІВАНЦОВ, Олександр ФАНДЄЄВ, Людмила РЯБОКОНЬ, Олександр МІХЕЛЬСОН, «День»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments