Міністре, відпустіть Мягкова в артисти!
Старенькі тепер у нього надзвичайно переконливі. Що в грецькій п’єсі, яка йде на сцені МХАТу, де Мягков грає антиквара, обдуреного спритним маклером, що — у трилері «Контракт зі смертю», де в нього роль немолодого лікаря, якого інтригани та кар’єристи втягли до хорошої справи. Їх драма, пізнє прозріння, вражаюче передані актором, болем відгукуються в серці залу для глядачів.
Парадокс, але славу артисту неабиякого драматичного таланту принесли ролі комедійні: в «Іронії долі», «Службовому романі», «Гаражі», «На Дерибасівській хороша погода...» (де на нього «ліг», як пам’ятаєте, навіть грим наших колишніх вождів — від Сталіна до Брежнєва). Він і починав свій шлях у кіно з комедії — з «Походеньок зубного лікаря» Елема Климова і ще недавно «валяв Ваньку» в «Осінніх спокусах», зроблених на основі французького водевілю. Однак є на магістральному шляху його творчості інші віхи: безгрішний Альоша в «Братах Карамазових», Карандишев у «Жорстокому романсі», неприкаяний Зілов у мхатівському «Полюванні на качок».
Андрій Мягков, народний артист, професор, вимогливий і до себе, і до своїх учнів. Його хвилює, що мистецтво останніми роками стає схематичним, бездуховним, що глядач перестає співпереживати героям. І артист бореться з цим по-своєму: відмовляючись від дріб’язкових ролей, тих, які не несуть духовного початку. Це не означає, що береться тільки за зразки усміхнених позитивних героїв (їх у його списку й так чимало: Аркадій Гайдар, Герцен, композитор Мясковський і навіть Ленін у стрічці «Надія»). Мягков із задоволенням грає людей жорстких, нетерпимих, зі своїм кодексом честі. Так у його творчості з’являються крутій-слідчий із «Вільного падіння», цинік-психолог із драми «Озирнися» чи лікар-нелюд із мелодрами про жінок-алкоголічок «Чи винна я...».
Напевно, Андрій Васильович і сам розуміє, що не всі його з’яви на екрані були обов’язковими (ну хто тепер пригадає фільм «Перекид через голову», «Смуга перешкод», «Від зарплати до зарплати»?). Проте як було відмовитися від роботи з Марленом Хуциєвим і Ростиславом Пляттом у фільмі «Післямова», нехай навіть не дуже глибокому за задумом? Або як нехтувати можливістю у застійні роки сказати про неблагополуччя нашого суспільства («Летаргія», «Ви нам писали»)?
...У тому, що Андрій став актором, «винні» батьки (мати — інженер, батько — викладач у Політехнічному), які привчили їх із сестрою до театру. Купували дітям постійно квитки в оперу, стежили за прем’єрами. Як чимало корінних ленінградців, Мягков захоплювався спектаклями Великого академічного. Одним із найсильніших вражень на все життя для нього залишився «Ідіот» з Інокентієм Смоктуновським. І мріяти не смів, що буде колись грати поряд із цим генієм сцени.
Напевно, не випадково доля привела Мягкова у МХАТ — він любив постановки цієї прославленої трупи, коли та приїжджала до міста на Неві. Про акторство Андрій не думав, вступаючи до Хіміко-технологічного інституту. Однак там виявився міцний театральний колектив, Мягкова втягли. І ось, коли почув, що до Пітера приїхала виїзна приймальна комісія із МХАТу, вирішив спробувати щастя. Про своє зарахування дізнався, коли вже захистив диплом і треба було їхати за розподілом. Не залишалося іншого виходу, як пробиватися на прийом до міністра хімічної промисловості. У результаті знову став студентом.
Як він потім ставився до своєї популярності? Болісно. Особливо, коли на вулиці на нього показували пальцем. Не давали навіть секунди побути віч-на-віч із собою, а це ж так необхідно! Тому, коли вільний, Андрій Васильович біжить додому, замикається на ключ і — читає. Або малює. Він трохи пише олійними фарбами — натюрморти та портрети.
Останніми роками артист з’являється на екрані рідко: повністю віддає себе педагогіці, вважаючи, що зі студентами не можна займатися від випадку до випадку, в їх долі треба брати участь щогодини, розвивати багатогранно. Адже це безглуздо, коли люди в залі виявляються вищими, тоншими, розумнішими за тих, хто несе їм з екрана чи сцени «розумне, добре, вічне».
А в сімейному житті Мягков постійний. З актрисою Анастасією Вознесенською стільки прожито та зіграно, що цілком міг би взяти собі псевдонім Андрій Вознесенський. Схоже, це один із тих вдалих «службових романів», у щасливий фінал яких так хочеться вірити.
Що сказати улюбленому акторові в його ювілей? Та все вже сказано в пісеньці зі «Службового роману»: «У природы нет плохой погоды, каждая погода — благодать...»
