«Мій парк — моє багатство»

Найвідоміший композитор і диригент сучасності нещодавно приїжджав до Києва, щоб провести репетиції з українськими артистами перед їхнім спільним виступом на престижному Міжнародному фестивалі музики в абатстві Ля Шез- Дьє. Судячи з відгуків зарубіжної преси, гастролі капели «Думка», Симфонічного оркестру Національної філармонії України та Кшиштофа Пендерецького стали справжньою сенсацією. Україно- польський музичний проект французькі критики назвали «найяскравішим виступом на фестивалі» (виконували написані маестро Пендерецьким «Credo», «Lacrymosa» та Дев’яту симфонію Бетховена). У Києві пан Кшиштоф дав дуже цікаве ексклюзивне інтерв’ю «Дню», яке було опубліковане в № 154, але, на жаль, через нестачу місця ми не надрукували фрагмент, який стосувався захоплення маестро. Виявляється, садівництво для нього не просто хобі, а величезна частина життя. Як признався композитор, якби доля йому знову дала шанс вибирати професію, то він би став парковим дизайнером або садівником...

— Кажуть, що життя вдалося, якщо чоловік побудував будинок, посадив дерево та виростив сина… Тут я, як любили раніше говорити ваші та наші партійні боси, план навіть перевиконав, — сміючись, помічає Кшиштоф Пендерецький. — У мене є не лише діти і внуки, а два будинки (споруди XVI та XVIII століття, які довелося ретельно реставрувати), величезний сад. Я живу на півдні Польщі. У приголомшуючому за своєю красою місці (сад розбитий за сто кілометрів від Кракова). Тільки там я почуваюся вдома.

Для мене сад не просто хобі. Це моє друге життя. Про сад я можу говорити довго. Ви знаєте, якби я не став композитором, то, безумовно, з мене вийшов би хороший садівник або парковий дизайнер. Сьогодні мій дендрарій займає 30 гектарів. Можу навіть похвалися, що маю одну з найбільших колекцій дерев у Європі. Використовуючи рельєф ландшафту, парк розбитий на різні ділянки: французьку, англійську, італійську, японську… Тут ростуть усі породи дерев, які виростають у Польщі. Я пишаюся, що прижилися й унікальні екземпляри, дуже рідкісні породи, привезені мною з далеких країн і різних континентів. До речі, в парку створений символічний лабіринт. Він немаленький — зайняв площу в один гектар. Я обожнюю дерева, кущі, а до квітів ставлюся байдужіше. Звісно, в мене є красиві клумби, але квіти для мене не головне. Тому оранжерей немає, — все росте природно.

Перше своє дерево я посадив три десятиріччя тому. Сьогодні це вже тисячі екземплярів. Раніше я сам доглядав за парком. Тепер територія збільшилася, і мені допомагають вісім професійних садівників. Фактично з кожної поїздки або гастролей везу живці, саджанці, намагаючись поповнити колекцію. Часто замовляю саджанці за каталогом із ботанічних садів різних країн: Голландії, Франції, Німеччини тощо. Сад приносить мені радість і натхнення в творчості. Я вже не уявляю собі свого життя без парку. Він — найбільше моє багатство, яке хочу передати своїм внукам.

Я зауважив, що дерева живуть своїм складним, часом незнаним нам життям. Доглядати за ними, спостерігати, як ростуть, міцніють, змінюються в різні періоди року — така насолода... Коли я приїжджаю з гастролей, то одразу до будинку не йду. Залишаю речі біля дверей і блукаю парком. Передати словами свої почуття в цю мить мені важко. Таке враження, що опиняєшся в іншому вимірі. Це фантастика! Сад — продовження мого життя, дітей, внуків. Коли я бачу цю красу, то непокоїть лише одне: щоб не прийшов якийсь варвар і не знищив парк.

Дендрарій — той оазис, де я знаходжу спокій, рівновагу, переживаю таке необхідне мені почуття єднання з природою. Сад не можна порівняти з жодною моєю партитурою. Адже задум композитора реалізовується лише при виконанні музики, і жодному маестро не дано почути свої твори в далекому майбутньому вже після смерті автора. А закладаючи сад, я точно прораховую і тому знаю, яким він стане через 20 або 50 років. Коли в мене народилася внучка, я посадив алею дубів. Дуб росте досить повільно й у всій красі я цю алею, на жаль, не побачу. Зате внучка, коли їй виповниться стільки років, скільки мені зараз (маестро минулого року відзначив своє 70-річчя. — Т. П. ), зможе пройтися тінистою дубовою алеєю й пригадати свого дідуся. Ви знаєте, якби не мій улюблений сад, не знаю, чи повертався б я до Польщі, чи ні. Кожна людина мріє створити свій рай на землі.