Задумавши суперечку теперішнього з минулим, ми виявимо, що втратили майбутнє
Уінстон Черчилль, британський політик, прем'єр-міністр Великобританії

Мліївській науково-дослідній станції садівництва — 100 років!

Директор Володимир ФІЛЬОВ — про її здобутки та умови, за яких можливе відродження
13 січня, 2021 - 17:17

Відома перлина української помологічної науки Мліївська дослідна станція садівництва переживає не кращі часи. Але її столітній ювілей ніхто не скасовував! Бо в ці дні якраз виповнюється сто років, коли рішенням Наркомзему України, на базі всесвітньо відомого плодово-ягідного розсадника геніального вченого Левка Симиренка, було створено наукову установу зі скромною назвою «садово-городня станція».

За такий поважний вік вона пережила і злети, й падіння. Однак  завжди залишалася серед флагманів садівничої науки країни. Адже, власне, українська помологія й розпочинається з Млієва, з  її основоположників – славетних мліївців, батька й сина, Левка та Володимира Симиренків.

Саме про історію Мліївської садстанції, її непросте сьогодення наша розмова з директором закладу Володимиром ФІЛЬОВИМ, котрий обіймає цю посаду вже кілька років.

1987-1990-І РОКИ СТАЛИ ПІКОМ РОЗВИТКУ І РОЗКВІТУ

– Безперечно, ви чудово знаєте історію садстанції, її злети і падіння. Зокрема, якою вона була тридцять років тому?

– 1987-1990-і роки стали піком розвитку і розквіту садстанції. У 1987 році, з ініціативи тодішнього директора  Миколи Артеменка на базі станції створюється надпотужна структура – науково-виробниче об’єднання «Сад», а в квітні 1989-ого станцію реорганізовано у Мліївський науково-дослідний інститут помології  ім. Л.П.Симиренка і значно розширено напрямки науково-дослідних робіт. В інституті  в той час працювало приблизно 800 трудівників, притім колектив науковців склав більше ста осіб (з яких більше двох десятків мали наукові звання) і займався селекційною наукою, а решта трудилася на виробництві. Адже садівництво і городництво, яке тоді також інтенсивно розвивалося, є трудомісткими, затратними галузями, що вимагали ретельного обробітку землі, підживлення, догляду рослин, поливу тощо. Все це, плюс період збирання врожаю, потребувало значної кількості техніки, сотень і сотень робочих рук. А якщо ще додати обставину, що НВО «Сад» включало в себе кілька десятків садово-городніх  господарств Черкащини та за її межами, з якими були укладені відповідні угоди про взаємовигідну співпрацю, то можна уявити, що це були за масштаби!

На ці масштаби науки і виробництва поширювалося держзамовлення, а якщо конкретніше, то тисячі тисяч тонн плодово-ягідної продукції, продукції переробної галузі, що також розвивалася, закуповувалися державою та розподілялися по республіках Союзу. Отже, надходили відповідні кошти (і не малі), крім того, держава фінансувала розвиток науки та матеріально-технічну базу. Завдяки цьому було зведено значну кількість житла для працівників, побудовано виробничі і соціально-побутові приміщення, придбано сотні одиниць авто і сільгосптехніки. Рештками якої, до слова, користуємося й по нині. Слід не забувати, що в ті роки широко впроваджувалися й нові, прогресивніші методи господарювання; наприклад, госпрозрахунок. Генеральний директор Микола Артеменко заявив себе, як сказали б сьогодні, надзвичайно талановитим менеджером і великим керівником, котрий умів заробляти гроші. Адже є навіть дані, що він планував перетворити об’єднання в акціонерне товариство! І це тоді, коли існувала планова соціалістична економіка! Тобто ця людина переросла свій час і мислила критеріями, якими  й тепер живе цивілізований світ! 

Якою є зараз садстанція? Її виробничі і наукові потужності. Що сприяло метаморфозам останніх десятиліть?

– Структурно сучасна дослідна станція складається з трьох відділів: відділ генетичних ресурсів, селекції плодово-ягідних, малопоширених горіхоплідних культур та захисту рослин;

наукових досліджень, питань інтелектуальної власності, маркетингу, інновацій та економіки; технічного забезпечення наукових підрозділів.

Є також бухгалтерський облік, звітність, сектор паспортизації наукових даних з генетичних ресурсів плодово-ягідних культур.

Щодо виробництва, то маємо чотири відділення з загальною  площею 800 гектарів землі. Під насадженнями плодово-ягідних, малопоширених горіхоплідних культур зайнято приблизно 500 га. Понад 200 га земель перебуває під ріллею.

На наступне запитання відповісти і складно, і легко. І не буду оригінальним, коли стверджу, що садстанцію минулих тридцяти літ спіткали  ті ж процеси і зміни, що й тисяч українських підприємств, наукових закладів тощо. Але чому вона не перебудувалася, не пристосувалася до нових економічних умов – то тема окремої розмови. Проте не актуальної. Хоча б з тієї причини, що маємо те, що маємо. Тому треба творити день сьогоднішній, залишаючись обережними оптимістами стосовного завтрашнього.

КАДРИ – НАЙБОЛЮЧІШЕ ПИТАННЯ

– У будь-якій справі найціннішим надбанням залишаються люди. Що б ви сказали про науковий потенціал станції та чиїми іменами він представлений? Як відбувається зміна поколінь науковців і чи є майбутнє помологічної науки у Млієві?

– Нині трудовий колектив садстанції нараховує 35 осіб. У ньому 22 науковці – доктор сільськогосподарських наук, три кандидати наук, техніки, агрономи.

Основними напрямками наукової роботи є генетичні ресурси колекції, що налічує понад трьох тисяч зразків, одна з найбільших – по яблуні 2537-м.

Також ведемо селекційну роботу по 14-ти культурах. Зокрема, по яблуні та груші вона триває з 1926 року, і по яблуні виведено більше тридцяти сортів, з яких вісім є в реєстрі, де також і шість зразків груші. А загалом за час існування закладу нашими науковцями виведено більше 200 сортів плодово-ягідних культур!

СЛАВНОЗВІСНІ ЯБЛУКА СОРТУ РЕНЕТ ПЛАТОНА СИМИРЕНКА

З кісточковими працюємо з 1928 року, маємо в реєстрі дев’ять зразків сливи. По сливі в Україні ми єдина установа, з якою проводиться селекційна робота.

За останні роки створено й отримано патенти на сорти яблуні «Мир», груші «Ампір», сливи «Янтарна Мліївська», черешні «Сонячна Мліївська», вишні «Пам’ять Артеменка», чотири сорти калини – «Україночка», «Багряна», «Надія», «Великоплідна».

Проводимо технологічні досліди, вивчаємо і розробляємо схеми посадки саду, використання біостимуляторів в розсаднику, добрив для покращення якості садивного матеріалу. Ще ведемо такий напрямок, як органічне садівництво, коли вирощуємо стійкі до парші сорти яблуні, випробовуючи їх у наших умовах з використанням органічних препаратів.

Серед провідних науковців варто назвати Ларису Юрик, по селекції яблуні Варвару Волошину, по ягідниках – Тараса Тихого, по сливі був Віктор Ласкавий, якого не стало зовсім недавно…

Проте, якщо говорити про кадри, то це найболючіше питання.

Так, ті науковці, які працюють, є фанатами своєї роботи. Вони не один рік, не одне десятиліття, здоров’я, силу, енергію поклали для розвитку помологічної науки, для виведення нових сортів, для зростання авторитету дослідної станції. Але, на жаль, заміни їм на сьогодні немає. Я, наприклад, ще жодного молодого науковця не взяв на роботу. Дуже, звичайно, прикро. Але це факт. Бо, за великим рахунком, молодому спеціалісту що можемо запропонувати?

А нічого! Адже, відповідно до нинішніх українських законів, для молодших наукових співробітників навіть мінімальна заробітна плата не передбачена! І про неї уже дбаємо,  виходячи з наших можливостей. Тобто, якщо заробили якісь кошти, то доплачуємо людям.

Не набагато краще і з оплатою праці й інших наукових співробітників, хоч у кандидатів наук зарплата трохи більша. Але це також зовсім не ті суми, якими можна похвалитися. А, тим паче, мати натяк на достойне життя.

«СЬОГОДНІ БЕЗ ПРОМИСЛОВИХ САДІВ ДОСЛІДНІЙ СТАНЦІЇ ПРОСТО НЕ ВИЖИТИ»

– Відомо, що в найуспішніші часи, коли директором садстанції працював Микола Артеменко, широко поєднувалася і виробнича, і наукова діяльність. Те про що, мріяв Левко Симиренко, коли твердив, що садівничу науку слід ставити на промислову основу. Бо лише тоді плоди садівництва стануть доступними для всього народу. Як нині поєднується виробнича і наукова діяльність?

– Це дійсно так. І сьогодні без промислових садів дослідній станції просто не вижити. Ми це добре розуміємо. Тому ще минулого року почали закладати нові сади. Поки що на невеликих площах. Настільки на ці роботи вистачає власних коштів. Бо їх держава не фінансує. Але у нас справді дуже тісне поєднання наукової і виробничої діяльності. Практично одне без другого обійтися не можуть. Тому й існує підрозділ, що обслуговує науку. Тобто виконує для неї всі механізовані роботи для закладання дослідів, оброблення садів, оранки, прополювання, збирання врожаю і т. д.  У минулі часи садстанція мала могутню матеріальну базу для виробничої діяльності. Що давало значні кошти та сприяло багатогранному розвитку закладу. Але сьогодні, на жаль, усе доводиться розпочинати майже з нуля. Хоч маємо одне з найнеобхідніших – землю. Переконаний, що за сприятливих умов, завдяки наполегливій праці колективу, зможемо розпочати нове відродження станції.

«ПРОТЯГОМ БАГАТЬОХ ДЕСЯТИЛІТЬ ЗБИРАЛАСЯ НАЙЦІННІША КОЛЕКЦІЯ!»

– У цьому зв’язку, напевне, варто продовжити розмову про труднощі в роботі. Як їх долаєте?

– Труднощі, недоречності, проблеми – все це справді маємо. І часто вони виникають, як мовиться, на рівному місці.

Розпочну з пережитого. Як тільки прийшов працювати, довелося втягтися в… суди. Новостворена організація Держгеокадастр вирішила забрати в садстанції добрий шмат найкращої землі – 220 гектарів… Врешті суд ухвалив справедливе рішення на нашу користь. Ось така проза життя. Але й це не найстрашніше. Найстрашніше, що і садстанція, і Держкадастр – дві державні організації, що між собою, так би мовити, «воювали». На моє переконання, у цивілізованій країні таке не може трапитися! Це нонсенс.

Інше питання.

Ще з часів Платона Симиренка (і про це мало хто знає!) на теренах майбутньої садстанції почали створювати колекцію плодово-ягідних культур. Левко Платонович продовжив цю велику справу, примножив її, і його син Володимир також додав. Тобто протягом багатьох десятиліть збиралася найцінніша колекція! Яка сьогодні у Млієві є найбільшою в Україні і нараховує більше трьох тисяч видів і сортів плодово-ягідних, горіхоплідних культур. Це їхній генетичний банк. Але можна сказати й по-іншому: це всенародне, державне надбання і багатство! Яке, не зважаючи на труднощі, наш колектив зберіг. Хоч збереження потребує чималих матеріальних затрат, що їх ніхто не відшкодовує.

Ні, ми й далі берегтимемо генетичний фонд плодово-ягідних культур України, бо розуміємо свою відповідальність і ті професійні обов’язки, які на нас покладені. Для наших науковців це дуже почесна місія. І, якби мали достатньо коштів, то цю тему й не згадали б.

Не можу обминути й теми авторського права. Маю на увазі те, що різні установи, підприємства, приватні господарства користуються виведеними нашими селекціонерами сортами, не заплативши за те й копійки. Але якби ті люди, які займаються виведенням, розведенням, розмноженням нашого матеріалу, виплачували за те кошти, як і передбачено Законом, то садстанції не потрібне було б і державне забезпечення! Ми б самі по собі жили, аби за наукову продукцію платили. Але Закон хоч і є, та він не діє.  А заробляти, надаючи якісь послуги, чи отримувати певні гранти –  то рідкісні випадки. А потрібно, щоб працювала система.

Тому все-таки сподіваємося на державну підтримку розвитку української помологічної науки. По якій має бути чітка стратегія і на найближчу перспективу, й на віддалену. З усім розписаним і профінансованим. Адже нас чекають непрості виклики, наприклад, у зв’язку зі зміною клімату та запасами водних ресурсів.

«ДЕРЖАВА МОГЛА Б УХВАЛИТИ ЧІТКІ ЗАКОНИ Й ЗАХИСТИТИ ВІТЧИЗНЯНОГО ВИРОБНИКА»

– У теперішньому конкретному вимірі держава могла б ухвалити чіткі закони про пріоритети розвитку садівництва та її домінантної – помології,  й захистити вітчизняного виробника від недобросовісної конкуренції, у першу чергу з-за кордону. Адже наша продукція нічим не поступається зарубіжним аналогам. Навпаки – вона набагато якісніша й чистіша. З наших підщеп виростають чудові, урожайні сади. Саджанці Мліївської селекції користувалися і користуються широким попитом, по них до нас і сьогодні їдуть люди з різних куточків України. Але реалії свідчать, що в нинішніх ринкових умовах, коли саджанці вирощують тисячі, десятки тисяч людей, держустанові конкурувати важко. Однак зводити роботу науково-дослідної станції до бізнесово-підприємницької структури це не тільки не коректно, але й не правильно. Бо у Млієві працює саме наукова установа. Її завдання визначає держава, і вона ж  мусить створити належні умови, аби вони виконувались.

– Мліївській садстанції виповнюється столітній ювілей, хоч її коріння значно глибші, сягають не 1920-ого, а ще далекого 1887 року, коли на родючій мліївській землі, на рідному Платоновому хуторі Левко Симиренко заклав розсадник. Так само маємо і ще один ювілей – 50-ліття меморіального будинку- музею родини Симиренків, справжнього літописця історії наукової установи. Про що свідчать його експонати, розміщені в одинадцятьох експозиційних залах. Оглянути які приїздять люди з усіх куточків України.

З яким настроєм зустрічаєте ці знакові дати? Чи будуть якісь урочистості? Звісно, не зараз, коли в розпалі коронавірусна епідемія. А, скажімо, влітку наступного  року.

– На превеликий жаль, сьогодні в Україні не до свят. Але в режимі онлайн було проведено розширену Всеукраїнську конференцію, присвячену дійсно знаменній даті у творчій біографії станції. Плануємо присвятити їй і науковий збірник наших вчених, який уже готуємо. Сподіваємося, що наступного року коронавірусна біда відступить і весною-влітку зможемо гідно відзначити й столітній ювілей помологічної установи, й 50-ліття нашого чудового музею. Адже знакові цифри є нашими спільними найприємнішими подіями. І, сподіваюся, багатьох-багатьох людей в Україні, які щиро шанують Симиренків, бо розуміють непроминальне значення для нашого народу  насамперед їхньої духовної спадщини.

Ольга ОСИПЕНКО, завідувачка музею-відділу родини Симиренків Черкаського обласного краєзнавчого музею, с. Мліїв, Черкаська обл., фото надано автором
Газета: 
Рубрика: