Мова - це спосіб народження думок: коли “нема мови”, людині просто-напросто “нема чим думати”.
Оксана Забужко, українська письменниця, поетеса, філософиня

Молодь потребує іншого образу влади

23 квітня, 1999 - 00:00


Десятиріччя тому прозвучала фраза, яка стала девізом цілого покоління, — «Чи легко бути молодим?». Нинішня молодь, стаючи хоч-не-хоч прагматичнішою, не ставить, а вже вирішує питання «Як бути?». Дійсність наша аж ніяк не пропонує їм безлічі варіантів торованих шляхів від школи до пенсії. Тому вони вважають за краще обирати те, що допомагає самоствердитися по-справжньому. В тому числі — інтелектуально, відкрито обговорюючи найгостріші проблеми сучасності.

17-річна Ксенія Хелемська, президент шкільного парламенту Київського мовного ліцею № 77, побувала нещодавно на світовому турнірі «Дебати» в Лондоні. Разом із організаторами цієї програми в Україні Еллою Ламах і Владом Галушко вони були гостями редакції «Дня», розмовляючи з нашими журналістами про вибір свого шляху молоддю, яка дуже скоро визначатиме обличчя України XXI сторіччя.

— Ксеніє, ви займаєтесь проблемами громадського життя і як учасник програми «Дебати», і як президент шкільного парламенту в Київському мовному ліцеї №77. А як ваші колеги, однокласники, друзі реагують на таку вашу активність?

Ксенія ХЕЛЕМСЬКА:

— Дуже позитивно. Всі мої друзі — з шкільного дебатного клубу «Пандора», що його організувала Зоя Семенівна Гойко, одна з першопрохідців цього руху в Києві. Ні в кого з моїх знайомих і поза клубом немає подиву чи кепкування з наших змагань, де ми дебатуємо на різні теми. Бо це надзвичайно цікаво — розвивати свою думку за певними правилами гри. Коли я тільки прийшла в клуб, у нас була тема «Чи можуть жінки створити світ кращим, ніж чоловіки?». І ми практикувалися в захисті двох сторін, як «за», так і «проти». Зараз у нас багато тем, пов'язаних з розширенням НАТО на Схід.

— Напевне, на ваших засіданнях ви не залишаєтесь осторонь від подій в Югославії?

— У Лондоні, на світовому турнірі, була тема засудження дій НАТО, і саме американська команда виграла з дуже сильними аргументами проти них. У грі багато що залежить від сили команди, від того, наскільки вона прагне перемогти. А якщо поза грою, особисто я проти дій НАТО і в Іраку, і в Косово. Я гадаю, що розширення НАТО, тим паче — військові дії, дають громадянам багатьох країн відчуття чужої і страшної влади. Вони стають залежними, й це мені дуже не подобається, бо кожна країна сама повинна керувати своїми силами. Але, з іншого погляду, це добре, коли країни об'єднуються в якийсь блок. Вони стають більш захищеними, відбувається стабілізація економіки та політичного життя.

— Але об'єднання від об'єднання різняться. Як, наприклад, ви ставитеся до прагнення деяких наших політиків розширювати союз із Росією та Білоруссю?

— Я ставлюся до цих ідей дуже негативно, тому що Росія знову буде домінувати, нав'язувати нам свою волю. Вважаю, що ми мусимо працювати на самостійність, залишаючись незалежними економічно й політично.

— У політиків є певні протиріччя між тим, що вони насправді думають, і тим, що потрібно говорити. Як, на ваш погляд, можна вирішити цю дилему?

— Буває дуже важко. В грі відстоюєш певну точку зору до кінця, а після закінчення її починаєш задумуватися про свою справжню позицію. Але саме «Дебати» дали мені бажання стати політиком, вирішувати питання так, щоб власні погляди співпадали з потрібними для перемоги.

— А хто з українських жінок-політиків вам імпонує?

— Я не бачу поки що таких. Тому що комуністки, їхня манера виступів на засіданнях нашого парламенту для мене абсолютно неприйнятні. Хотілося б чогось іншого. Взагалі для мене довершеним взірцем у цьому сенсі є Мадлен Олбрайт, хоча вона є рішучим прихильником дій НАТО.

— Ви часто дивитесь чи слухаєте засідання нашого парламенту?

— Ні, я не можу їх дивитись, бо поведінка наших парламентаріїв мене просто пригнічує. Не тільки тому, що немає відчуття їхніх думок — відсутні елементарні навички культури дискусії, спілкування, відстоювання своєї позиції. Наш парламент — не зовсім те, що хотілося б мати насправді. На жаль, поки що неможливо нам, членам об'єднання «Дебати», побувати в залі засідань, побачити все не в коротких відеосюжетах, а в цілому. Ми не відмовилися б навіть подебатувати там на якусь тему.

Елла ЛАМАХ, координатор програми «Дебати» в Україні:

— Існує ціла світова мережа руху «Дебати», яку підтримує у нас Фонд Сороса ось уже чотири роки. Адже в демократичних країнах жодне рішення не приймається без проведення дебатів, і цю школу проходять усі політики, юристи, бізнесмени. Участь у «Дебатах» є нормальною суспільною практикою в Європі. За турнірами спостерігають, як за подією, де народжується майбутнє, а спонсорувати національні команди вважається великою честю. На жаль, в Україні, де вже існують понад 300 клубів цього руху, до нас ставлення досить прохолодне. Вважається, що це ігри, які нічого не вирішують. Насправді ж це важливий напрямок, що поєднує нас із розвитком демократії у світі.

— Дійсно, увійти в наш парламент дуже складно. Але можна провести одне із засідань парламенту вашої школи в нашій редакції на тему, що її обрали б ви самі. Також і через наш англомовний дайджест, через сайт в Інтернеті, можна було б робити такі собі плебісцити з різних питань разом з вашими товаришами по «Дебатах», які живуть в інших країнах. Ось, наприклад, у нас проходить конкурс для молоді «Що б я хотів змінити в Україні?» Як би ви відповіли на це запитання?

Ксенія ХЕЛЕМСЬКА:

— Я б хотіла змінити людей. В інших країнах — в Данії, Канаді, Великій Британії — я бачила більш уважне, привітне ставлення людей до оточуючих. Мені здається, потрібно в нас потроху підіймати рівень культури. І саме для цього я хочу стати політиком.

— Ваші враження: чи в Україні, в світі дорослих, на ваше покоління чекають?

— Не впевнена. Є люди, яким ми потрібні, бо наше покоління зацікавлене в нормальному майбутньому України, щоб робити якісь конкретні зміни. Але не всім політикам вигідно бачити в нашому поколінні свідомих громадян.

— Ксеніє, майже 30% нашого населення хотіли б виїхати з України туди, де вже існують добрі умови для життя. Але є елемент справжньої гідності в тому, щоб працювати й зробити хороше життя саме тут. А які настрої у ваших ровесників?

— У багатьох країнах нинішній добробут — це праця дуже багатьох поколінь. Щоб у нас стало краще, треба піклуватися в першу чергу про свою країну. Хоча б і в освіті. Я б воліла мати таку систему освіти, де був би ширший вибір дисциплін з культури, історії, етики, естетики, які розвивають людину різнобічно. В більшості країн вища освіта — безкоштовна, бо вона є втіленням права на вільне отримання знань, без усяких перешкод фінансового характеру. А якщо і є платна форма — можна розраховувати на різні гранти та стипендії, що їх дають безліч фондів та громадських організацій добрим учням.

Влад ГАЛУШКО, координатор програми «Дебати» в Україні:

— Коли ми починали цю програму в моєму рідному містечку Жовті Води, здавалося, що це гра, яка дає лише задоволення й почуття більшої впевненості в собі, в своїх силах. Багато хто зараз займається дебатами для саморозвитку, щоб отримувати більше інформації, стати гарним гравцем і поїхати подивитися світ. А в країнах нормальної демократії дебати є такою ж дисципліною, як для нас математика чи фізика. В Америці дебати порівнюються з бейсболом чи баскетболом. І за результатами змагання при вступі в університет вони зараховуються як солідний набуток. Звичайно, ігрова конкуренція в них набагато сильніша. Наші дівчата вже відчули, що на турнірах гравці віддають усе, аби виграти, і ставляться до партнерів досить жорстко. У нас поки що дебати є певною мірою осередком для розвитку товариських стосунків, можливістю дружити й за межами своєї школи чи міста. Адже регіональні турніри в наших клубах, що існують у всіх областях України, створюють прекрасну атмосферу. Так само й у головному нашому офісі, що його придбав для українських дебатників Джорж Сорос, підлітки можуть зустрічатися, щоб отримувати потрібну інформацію й вчитись оформляти свої думки.

Елла ЛАМАХ:

— Студентські «Дебати» також зіткнулися зі специфічними проблемами. На панамериканських «Дебатах», куди ми їздили, бачили представників багатьох університетів, що на цих турнірах шукають своїх майбутніх студентів. А в нашому рідному Інституті міжнародних відносин студенти нам відповідають: «Навіщо нам це, якщо батьки все зробили, ми знаємо вже зараз, де будемо працювати». Або такий приклад. Зараз ми розпочинаємо нову програму — «Юридична клініка», яка теж фінансується міжнародним фондом «Відродження». Це практичне право, де ми навчаємо підлітків філософії права. Не правознавству, а етиці прав людини. Також ми навчаємо викладачів, як підійти до дитини, щоб розповісти, зацікавити, пояснити, що таке мирне розв'язання конфліктів. Так от, декан юридичного факультету провідного університету України говорить, що це його студентам не потрібно, а студенти беруть у цьому участь, йдуть на різноманітні контакти за його спиною. Подібне ставлення до таких важливих проблем молоді тягне назад, не збігається з нагальними потребами студентства.

— Ксеніє, а наскільки важливою для вас і ваших однолітків є майбутня кар'єра, активна участь у соціальних процесах країни та ваша фінансова незалежність?

— Навіть зараз я гостро відчуваю залежність від батьків, намагаюсь працювати тим же перекладачем, щоб відчути самостійність і економічну, і світоглядну. Більшість моїх друзів шукають уже зараз роботу, щоб розпочати кар'єру якомога раніше.

— А яке місце в житті ваших друзів посідає кохання?

— Одне з найголовніших. Без кохання сумно й нецікаво жити.

У розмові брали участь Лариса ІВШИНА, Валентин ПУСТОВОЙТ, Діана КЛОЧКО, «День»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments