Моральні настанови Клари Гудзик

Сьогодні у світі не надто модно бути духовним і релігійним. Якщо візьмемо до уваги приклад європейських країн, то тут дедалі менше покликань до священичого та монашого життя. Після торішніх подій у Франції для багатьох журналісти Charlie Hebdo залишаються героями, які померли за свободу слова, тільки для небагатьох редакційна політика видання ображає особисті духовні почування. Релігійна тема й досі залишається нерентабельною й не рейтинговою для багатьох світських медіа. Часто Церкву сприймають лише через сенсаційні події, скандали, конфлікти; коли ж відбувається щось добре, ця тематика зазвичай не є пріоритетною у новинних блоках. Клара Гудзик бачила релігійне середовище глибинно, без бульварності та вульгаризації, апелюючи до проблеми з концентрацією на позитивних тенденціях, які найчастіше залишаються «поза кадром» для світських ЗМІ. Її тексти, які сьогодні зібрані в окрему книжку із серії «Бібліотека «Дня» — «Апокрифи Клари Гудзик» — є не лише майстерними та професійними, цікавими для мислячих людей, вони становлять окремий Університет відкритого серця для кожного читача. У них він може знайти слова підтримки, поради, заспокоєння. Тут передбачено особливий «лекторій» — із семінарами, як для журналістів, які пишуть про релігію; так і для тих, кому небайдужі ці теми. 10 вересня 2015 року Кларі Пилипівні минуло б 85. Отож напередодні відзначення річниці вирішила поміркувати над основними ідеями її «лектури» з моральними настановами для сучасної журналістики.

Бути відкритим на іншого! Протягом останніх двох років, упродовж важких і трагічних подій для нашої держави, ми зрозуміли, наскільки єдність має свою цінність. Нас, українців, завжди прагнули привчити до поділів, використовуючи в кожній політичній епосі свої системи. Сьогодні, окрім територіально-соціально-політичних поділів, є багато схем, спрямованих на духовне розділення українців. Коли читаємо тексти Клари Пилипівни, розуміємо, що їхній конфесійний спектр великий, проте в жодному із них нема агресії, нелюбові чи ворожості. Вона є католичкою з католиками і православною — з православними. У цьому, на мій погляд, і полягає якісність релігійної журналістики — бути незаангажованим в одній конфесії чи деномінації, а навпаки, у своїх матеріалах давати можливість висловитися всім. Завдання релігійного журналіста — з’єднувати, будувати діалог, створювати майданчик порозуміння, руйнувати власну систему стереотипів та інколи виходити поза власні межі, щоб подивитися на світ іншими очима.

Поважати інших із великої любові до свого! У спогадах Клари Гудзик про аудієнцію у Папи Римського Івана Павла ІІ читаємо: «Скориставшись нагодою, я вручила Римському Папі комплект компакт-дисків з версією електронної бібліотеки газети «День». На початку аудієнції звернулася до понтифіка польською мовою, та коли він дізнався, звідки я прихала, перейшов на українську». Замислилась, як часто журналісти втрачають себе, переходять на зарубіжні тренди, створюють «модні тусовки». Приклад Клари Пилипівни, на мій погляд, вказує на основний концепт роботи журналіста — мати власний стержень, але бути відкритим на різні світогляди. Чому Іван Павло ІІ перейшов на українську? Гадаю, через те, що побачив справжню любов до українського, яка відкриває горизонти на його польськість.

Бути людиною з відкритим серцем! На мою думку, журналістський текст лише тоді є продуктивним, коли в ньому його автор є дуже близький із своїм читачем. Матеріали Клари Гудзик — не лише інтелектуально наснажені, вони — своєрідні міні-проповіді, де кожен знайде щось для власної душі. Журналістка намагалася бути своїй аудиторії добрим порадником, інколи — критиком, але навіть гострота у словесному міжрядді вказує на величезну любов. Матеріали Клари Пилипівни звернені до сприйняття світу насамперед крізь його духовне осердя. Бо навіть найменша радість чи раптова усмішка у стократ дорожчі від будь-яких золотих злитків.

Не боятися! Коли Клара Пилипівна писала цикл матеріалів про візит Блаженного Івана Павла ІІ в Україну, вона часто повторювала у текстах цю улюблену думку Папи, адже сама сповідувала цей принцип своїм життям. У вступному слові до «Апокрифів...» Клара Гудзик пише про те, якою чужою і далекою для неї видавалась журналістика. Проте вона не боялася змінити своє життя, відкрити в ньому інші можливості. Навіть після краху Союзу для багатьох журналістів совковість так і залишилась у серцях, головах, стилі. Саме в цьому полягає сміливість Клари Гудзик — по-перше, відійти від стандартів і виробити щось своє; по-друге, продемонструвати мислення постгеноцидного суспільства, яке таки зберегло духовну ментальність. Для мене особисто найбільш яскравим аргументом для підтвердження цієї теми будуть події 30 листопада 2013 року, коли побите студентство з Майдану шукало притулку в Михайлівському монастирі. Українці — це нація з глибинними підвалинами духовності, з самобутньою та величною історією творення християнства, яку постійно намагаються переписати й вкрасти. Маємо відкинути модні тренди і завжди залишатися собою. Візьмімо за зразок Клару Гудзик — із її сміливістю завжди знаходити прекрасне в журналістиці, не ізолювати його, а поширювати, адже тільки духовне є справжнім!