Воля, визволення - от той конечний прапор, до якого тягнеться все, до якого прагнуть і вояки з мечами, і моралісти з заповітами, і поети з віршами.
Василь Липківський, український релігійний діяч, церковний реформатор, педагог, публіцист, письменник і перекладач, творець і перший митрополит Української Автокефальної Православної Церкви.

Моя друга зустріч із Донеччиною

29 квітня, 2011 - 00:00
ФОТО НАДАНЕ АГЕНЦІЄЮ «ФОТОМИГ»

Уперше на Донеччині я побував десь наприкінці сімдесятих років тепер уже минулого століття. Група молодих театральних критиків, які належали до тодішньої творчої лабораторії при Українському театральному товаристві та Спілці письменників України, їхали до шахтарського краю з метою, яку наш керівник, відомий театральний режисер Микола Равицький, нині вже покійний, охарактеризував коротко: «Їдемо рятувати український театр. Там кажуть, що він ні на що не годиться, і вистави, і актори не такі, хочуть перетворити в російський. Отож, хлопці й дівчата, рятуймо, бо хоча б театр український в Донецьку має бути». Тодішній український муздрамтеатр у, як прийнято казати, столиці шахтарського краю носив ім’я пролетарсько-комуністичного діяча Артема, того самого, який творив сепаратистську Донецько-Криворізьку радянську республіку. Побачене нами на сцені театру не вельми порадувало: українськими були в основному класичні вистави та ще сумнозвісна «Королева тюльпанів». Але і їх не повертався язик критикувати, адже українське слово голосно, на великий зал, звучало не де-небудь, а в Донецьку!

З того часу багато води витекло, а на моїй Волині досі існує свій стереотип Донеччини, а на Донбасі також не вельми приємний стереотип Волині, як і всієї Західної України, що дає підстави казати про існування таких двох різних Україн. А горезвісного Артема підняли на щит організатори «знаменитого» зібрання у Сіверськодонецьку.

Отож не так дзвінок до Луцька представника «Коронації слова» Миколи Кравченка, як його слова були несподіваними:

— Вас хочуть бачити у Донецьку... Ні, цього разу не групова поїздка, а просять приїхати саме вас, бо читали ваше «Століття Якова», ну й про хобі — самодіяльне прогнозування погоди начувані. Поїдете?

Звичайно, я поїхав. І не шкодую, бо три дні перебування у Донецьку, Маріуполі, Горлівці були наповнені цікавими зустрічами, змістовним спілкуванням.

Сприяв цьому насамперед донеччанин Станіслав Федорчук — молодий талановитий публіцист, політолог, громадський діяч, який зустрів рано-вранці на донецькому вокзалі й супроводжував у мандрівках шахтарським краєм. Він, як і багато інших 20—30-літніх і молодших донеччан, з якими довелося спілкуватися, спростовували досить розповсюджену на Волині й Галичині думку, що на Донбасі україномовні, проукраїнськи налаштовані мешканці — то в основному переселенці з Західної України, колишні вивезенці й політв’язні, котрі тут оселилися, або їхні діти. Федорчуки — корінні, місцеві, й таких тут багато, хто завжди спілкувався рідною українською або ж перейшов остаточно на неї на початку дев’яностих минулого століття.

Притому, що цікаво, у цій родині переплелися корені двох народів — українського і грецького. Якщо по лінії батька вони українці з Донбасу, то по лінії матері — грецька кров у сьомому поколінні, тому що їхні предки далекого 1779 року переселилися в донецькі степи з-під Бахчисарая. Батько Станіслава Сергій Федорчук у буремному 1990-му був обраний депутатом Донецької міськради, і його прізвище називалося у колись знаменитій, а тепер раритетній брошурі «Кого підтримує Рух в Україні». Бо хоч і не був рухівцем, та відчув, що потрібні зміни. І саме він пропонував депутатам міськради приймати постанови, які вносили в життя майже цілком російськомовного і радянського за духом міста український дух. Хоча після того, як перестав бути депутатом, довго шукав роботу навіть рядового вчителя.

Сам Станіслав створював у Донецьку перші осередки Спілки української молоді, молодіжного КУНу, а потім Молодіжного націоналістичного конгресу. Він вважає, і цю думку довелося почути не від одного донеччанина, з ким довелося спілкуватися, що ситуація в цьому краї, як і в цілому в Україні, могла б розвиватися інакше, бо, власне, новий етап боротьби за український суверенітет почався зі страйків донецьких шахтарів, коли їхні спочатку економічні вимоги переросли в політичні, у тому числі з лозунгами здобуття того самого українського — і економічного, і політичного — суверенітету. А потім проукраїнські, демократичні сили чомусь махнули на шахтарів і металургів рукою, вимагаючи від них негайної українізації, сприйняття радикальних лозунгів. А треба було проводити наполегливу, цілеспрямовану роботу, бо в 1991 році ті шахтарі й металурги готові були піти за демократичними силами. Тепер же візити із Західної України доволі рідкі — як і політиків, так і митців. А їхня підтримка, їхнє слово ой як потрібні, казали мені.

До речі, саме Станіслав Федорчук був автором надрукованого свого часу в «Дні» матеріалу про директора і, по суті, засновника української гімназії №65 Леоніда Громового. Той матеріал, як досі згадують донеччани (і про це мені казали під час неофіційного спілкування), таки наробив шелесту: надто вже неоднозначно сприймають тут постать його героя, того самого Громового, який ще далекого і радянського 1990 року (подумати тільки, в Донецьку!) пофарбував огорожу довкола своєї школи у синьо-жовтий колір. Уже тоді від нього хотіли позбавитися, але не вдалося, бо на захист стали і демократи, і навіть ті ж шахтарі. А директор створив справді елітну, європейську гімназію, де і викладали нові предмети по-новому, і навчали східній філософії та бойовим мистецтвам. До крамольного директора таки зуміли, як мовиться, придертися, звинувативши у нецільовому використанні аж двох тисяч гривень, що для такого закладу було насправді мізерною сумою. Мусив на його захист ставати тодішній прем’єр-міністр Віктор Янукович, і директору дали таки допрацювати... до пенсії. Тепер, кажуть, він звичайнісінький пенсіонер-рибалка, наповнений ідеями, які не потрібні.

Лекція і майстер-клас зі студентами трьох курсів кафедри журналістики філологічного факультету Донецького національного університету, зустріч із працівниками Донецького художнього музею, який очолює інтелектуалка і патріотка Галина Чумак, презентація роману «Століття Якова» — то перший день мого перебування в Донецьку.

На презентації «Століття Якова» я здивовано відзначив, що доля поліського селянина Якова Меха, про яку йдеться в романі, виданому харківським «Клубом сімейного дозвілля» (!), цікава донеччанам. І не перешкоджає цьому навіть те, що мої герої розмовляють західно-поліським діалектом, чого побоювалися деякі колеги-письменники. Шкода, що примірників було мало, але кількість замовлень, які отримав Стас Федорчук, радувала. Як і те, що люди охоче купували (як і в Маріуполі та Горлівці) мої романи «Камінь посеред саду» і «Графиня», повість-есе «Таємна кухня погоди», видані нашим луцьким видавництвом «Твердиня». Письменницько-книжкова «експансія» з Волині на Донеччину вдалася.

Треба сказати, що я мимоволі позаздрив багатющій експозиції місцевого художнього музею, в понад десяти залах якого багато картин і українських, і російських, і західноєвропейських, і радянських художників, чимало дуже цікавих скульптур, робіт народних майстрів, зокрема рушників і писанок, оригінальних творінь на склі й металі. Щоправда, на просторе приміщення в центрі Донецька уже зазіхають, з’явилися пропозиції перенести музей до сусідньої Макіївки, мовляв, все одно ці два міста незабаром зіллються в одне. Галина Володимирівна, директор, як може, героїчно захищається, тим більше, що вона, як я переконався, дуже авторитетна в місті й краї людина. А ще того дня довелося стати свідком мітингу й пікетування представників місцевих екологічних організацій і просто донеччан, які протестували проти масової вирубки дерев на міських бульварах і алеях. Представники влади заспокоювали пікетувальників, твердячи, що будуть висаджені інші, кращі, дерева, бо ж місто готується до Євро-2012 і треба показати його в усій красі, але люди їм не вірили й казали, що на місці зелених насаджень, найімовірніше, з’являться торгові ряди й центри.

А представники української громадськості готувалися до іншого пікетування, яке мало відбутися через кілька днів. Місцевий суд передав храм УПЦ Київського патріархату в селі Тельманівка під Донецьком УПЦ Московського патріархату. Це рішення оскаржили в апеляційному суді, і саме його збиралися пікетувати. Надихало те, що напередодні вдалося відстояти закриття чотирьох українських шкіл у Донецьку, на захист яких стали не лише члени українських патріотичних організацій, а насамперед самі батьки, котрі хочуть, аби їхні діти навчалися саме в українських школах. Щоправда, вже повернувшись до Луцька, я дізнався, що одну з тих шкіл міськрада таки вирішила закрити.

Поїздка до приморського Маріуполя наступного дня була теж надзвичайно плідною — на зустрічі й духовне спілкування. Хоча дорогою довелося пережити щось схоже на шок. Уявіть собі довжелезний, здавалось, нескінченний ряд труб, з яких валить густий дим (як сказали, завод імені Ілліча та інші), а будинки на приміських і навіть міських вулицях настільки сірі, навіть чорні, одноманітні, що відразу починають навівати нудьгу. А ще довелося побачити селище настільки вбогих, напіврозвалених халуп із засміченими вуличками й узбіччям, яке підіймалося крутосхилом до ще одного заводу, мимоволі подумалось із гордістю — у нас уже таких будівель нема. Але треба визнати — центр Маріуполя доволі ошатний, з чималою кількістю зелених насаджень, із цікавою, ще з початку минулого століття архітектурою і гарною будівлею міського театру.

Особливо схвилювали дві зустрічі того дня — у міській дитячій бібліотеці та з маріупольськими просвітянами. У бібліотеці продемонстрували слайди про життя і творчість Володимира Лиса (хто б міг подумати!), розповіли про деякі мої книжки й навіть показали кількахвилинний ролик під знамениту «погодну» мелодію з французького фільму «Чоловік і жінка». Ну, а потім я наочно переконався — осередок «Просвіти» в місті металургів Маріуполі, очолюваний лікарем-психіатром Анатолієм Морозом, не просто існує, а діє, притому надзвичайно активно — повчитися б у них деяким просвітянам-західноукраїнцям! Це засвідчували й чудово, зі смаком оформлений «Український дім», і розповідь про численні заходи, і розмова маріупольців — тут були вчителі, лікарі, інженери, робітники, пенсіонери, студенти — з гостем-волинянином про літературу, про сучасне суспільно-політичне становище в Україні. Були й запитання про Ліну Костенко, Оксану Забужко та інших письменників. А коли я прочитав вірш із збірки моєї дружини, письменниці Надії Гуменюк «Голос папороті», із залу пролунало: «Читайте ще!». До речі, ця збірка, видана в Луцьку, викликала на Донеччині також підвищений інтерес — тут люди скаржилися, що мало повновартісних українських книжок, зокрема поетичних, сюди доходить.

Анатолій Михайлович захоплено розповідав про колег-просвітян — Людмилу Мечетну, Віру Амброщук, Миколу Ворожбита, Майю Уколову, Луїзу Савінову, Лідію Олійниченко, сестер Тонковид, композитора, лауреата премії імені Володимира Сосюри Григорія Кабанцева та інших своїх соратників, просячи обов’язково назвати там, на далекій Волині, їхні імена. Адже вони справжні українські патріоти і справді допомагають утверджувати Україну в далекому від нас Маріуполі, де навіть футбольна команда називається «Іллічівцем». Це їхня насамперед заслуга, що майже 80 відсотків дитячих садочків у місті україномовні (хоча частина, звісно, є такими лише за статусом), що популярністю користується елітний, без перебільшення, український ліцей. Що в місті діють три храми УПЦ Київського патріархату і, на відміну від Донецька та інших міст, на них поки що не відважуються зазіхати. Звісно, сприяють розповсюдженню саме українських ідей ті заходи, які проводить місцева «Просвіта».

Зустрічі в Горлівці третього дня з читачами у бібліотеці, з міською інтелігенцією, спілкування з місцевою знаменитістю — скульптором Петром Антипом, котрий відомий не лише в Україні, а й у Франції та інших європейських країнах, і з громадським активістом-меморіалівцем з міста Дружківки, депутатом тамтешньої міськради Євгеном Шаповаловим — також незабутні. Петро Антип має, за відгуками колег-митців, чи не найкращу і найоригінальнішу майстерню-садибу в цілій Україні. Він активний пропагандист і, можна сказати, фанат трипільської культури. Що цікаво, родом зі Східної України, з Чернігівщини, професійну освіту здобував у Росії, але є одним із тих художників, у творчості яких виразно проступають українські мотиви. А ще цей, здавалось би і на вигляд, і за стилем міркувань про творчість, рафінований інтелігент — один з найактивніших і найвідоміших місцевих політиків, нині очолює обласну організацію Європейської партії України. Далекого уже 1989 року вступив до Української Гельсінської Спілки, дружив з Левком Лук’яненком. Потім два роки жив у Парижі, міг там і залишитися, бо замовників не бракувало, але вернувся в Україну, в Горлівку. Бо, як каже, закоханий в степ і ще переконаний, що в Україні потрібно міняти і стиль життя, і ставлення до мистецтва, і саму політику.

— Я навіть сварюся з художниками у Києві, котрі не займаються політикою, — каже пан Петро. — Переконаний, що треба йти у політику, інакше на твоє місце прийдуть ті, хто використовує її та людей заради власного збагачення. Передайте там, у себе, що ми чекаємо таких, як ви, — і письменників, і просвітян, і тих же політиків. Бо дуже мало їде до нас людей із Центральної та Західної України.

Євген Шаповалов очолює місцеве товариство імені Олекси Тихого, дисидента родом з Донеччини, того самого, котрий у листопаді 1989 року був перепохований у Києві разом з останками Василя Стуса і Юрія Литвина. Товариство видає тепер твори Олекси Тихого, а він був і відомим, надзвичайно вдумливим, цікавим педагогом, і публіцистом. А ще мені з гордістю говорили, що з Донеччини походять чимало діячів національно-визвольного руху й дисидентів-шістдесятників. Таких, як Євген Стахів, Іван Світличний, Іван Дзюба, Василь Стус та інші — було названо понад два десятки прізвищ.

А в місті Красноармійську похований наш славетний земляк, волинянин Данило Шумук, родом із села Боремщина, що в Любомльському районі, один з героїв національного підпілля та УПА, який загалом відсидів у радянських таборах і тюрмах 43 роки, встановивши свого роду сумний рекорд. Випущений уже в часи горбачовської перебудови, він, як відомо, зустрічався з Рейганом, жив у США і Канаді, а в часи незалежної України повернувся на рідну землю та оселився в дочки на Донбасі, хоч мав інші пропозиції. Мені розповідали, як жителі цього донецького міста кожного дня із здивуванням, а потім і з якоюсь особливою повагою спостерігали за щоденним ритуалом. Данило Шумук проходив вулицею, неподалік від доньчиної оселі, підходив до будівлі місцевого військкомату і цілував тризуб на його воротах.

Під час зустрічі в міській бібліотеці й розмови з представниками місцевої інтелігенції були і дискусія, і відповіді на найрізноманітніші запитання, аж гість мусив проситися, що не встигне на донецький поїзд. Цікавило моїх співрозмовників усе — від улюблених письменників до УПА і подій на Волині 1943 року. У самій побудові запитань відчувалося бажання дізнатися більше й навіть подолати те стереотипне бачення про, скажімо, так звану «Волинську різанину», яке нав’язують добре відомі нам проросійські організації. А от спроби задати запитання, яке б спровокувало сварку, викликало спротив самих присутніх. А ображали їх слова деяких моїх колег по письменницькому перу, котрі казали, що треба відділити «не наш Донбас» від України. Не відділяти, а допомагати зробити його українським за духом і мовою — таке було побажання. Ще просили передати, що на Донеччині живуть не самі бандити й олігархи, а більшість людей — звичайні трудівники зі своїми нелегкими проблемами. Довелося почути на цій зустрічі про готовність багатьох місцевих бізнесменів голосувати на наступних виборах за... «Свободу», яка проголошує особливо активно захист національного виробника. І ще наведу цікаву думку, що представникам різних регіонів України потрібно сісти за стіл переговорів і виробити українську національну ідею, яка б ґрунтувалася саме на українських інтересах.

Володимир ЛИС, Луцьк
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ