«Ми сподіваємося лише самі на себе»

У мирному житті Віталій Постолакі особливого стосунку до армії, крім строкової служби у танковій розвідроті, не мав. 1989 року закінчив факультет романо-германської філології УжНУ, працював на митниці, згодом керував відділом внутрішньої політики спочатку в Ужгородській мерії, а після помаранчевої революції — аналогічним управлінням Закарпатської ОДА, обирався депутатом обласної ради. Останні роки займається підприємництвом — тримає у новому районі Ужгорода невеличкий магазин будівельних та господарських матеріалів. Коли путінські військові окупували Крим — попри спротив родини, написав першу заяву до військкомату. Відмовили. Згодом були друга і третя — теж безрезультатні. І лише після письмового звернення до міністра оборони та начальника Генштабу йому, враховуючи послужний список, доручили очолювати розвідку 128-ї бригади і наприкінці серпня спровадили в район міста Дебальцеве Донецької області.

ПРО «ХИБНЕ ПЕРЕМИР’Я»

— Дебальцеве — одна з чотирьох найгарячіших точок на сході країни, звідки український загал регулярно довідується про практично безперервні зіткнення наших військ з окупантами, — розповідає майор про ситуацію на своїй ділянці фронту. — Обстріли бойовиків та їхніх поплічників, попри «перемир’я», тривають щодня. Щодня є вбиті та поранені. Серед моїх розвідників, на щастя, загиблих немає, лише поранені.

— Розвідка — це «очі і вуха» армії. На твою думку, чи адекватні рішення приймають командири, отримавши від тебе оперативні донесення?

— Уся наявна розвідувальна інформація ділиться на кілька частин та адресується командирам різних рівнів — від командира бригади до штабу АТО. Сказати, що на вищих щаблях завжди приймаються правильні рішення, на жаль, не можу. «Совок», попри нинішні масштабні зміни, усе ще присутній в українській армії, особливо в середовищі старших офіцерів, які закінчували радянські військові академії.

— У чому це проявляється?

— Насамперед у боязні відповідальності за прийняття конкретних рішень. Через це ми часто втрачаємо ініціативу й час, не діємо на випередження, даємо ворогові можливість для маневру та завдання превентивного удару.

Оскільки діє так званий режим тиші, ми, маючи повну інформацію про пересування та наміри ворога, не маємо права першими нанести випереджувальний удар. От коли ворог вийде на вогневі позиції і завдасть удару по нас — лише тоді ми відкриваємо вогонь у відповідь. Як наслідок гинуть і калічаться наші вояки. Звичайно, ми відповідаємо у таких випадках адекватно, але... Найгірше, що ми вже тривалий час в обороні. Якби нам дали команду наступати, ми б давно очистили Україну від цієї ракової пухлини.

— Для успішного наступу необхідна кількаразова перевага у живій силі та техніці, інакше будуть величезні втрати...

— Так, це правда. Але виграти війну без втрат — неможливо. На мій погляд, рішення про «перемир’я» є помилковим, тим паче що ворог його не дотримується. Наша армія впродовж другої половини 2014 року отримала колосальний бойовий досвід і сьогодні їй під силу виконання складних бойових завдань.

— У серпні минулого року я спілкувався з бійцями вашої бригади, які після вишколу на Оріховицькому полігоні лаштувалися до відправки на східний фронт. Хлопці казали, що їхні БМП та «самохідки» старші від них...

— Саме на тих знятих із консервації 20 — 30-тирічних танках, БТР, БМП, що ще не встигли розпродати попередні міністри оборони, ми і воюємо. На жаль, армійські частини не отримують жодної сучасної техніки. Нацгвардія — отримує, Збройні сили — ні. Але й на цій техніці сьогодні ми спроможні вигнати ворога з України.

ПРО ПРОЗРІННЯ «ВАТИ»

— Які нині настрої місцевого люду на окупованих територіях?

— Позитивна динаміка зміни суспільних настроїв на нашу користь є очевидною. У серпні навіть на підконтрольних нам територіях, зомбоване московською пропагандою населення ставилося до нас відверто неприязно, якщо не вороже. Зараз ситуація змінилася. Люди щодня бачать, що українська армія, всупереч пропаганді, не лише не стріляє по них, а й допомагає їм виживати у ці тяжкі часи. Наша бригада отримує величезну допомогу від волонтерів і щоразу ми ділимося продуктами, одягом, предметами побуту з місцевим населенням. Люди розуміють, що ворог не стане годувати і одягати тебе. На підконтрольних сепаратистами територіях у так звані добровольчі формування терористів йдуть уже відверті покидьки. Навпаки, чимраз більше перебіжчиків з бандформувань, невдоволених  і розчарованих ситуацією у «ДНРах-ЛНРах», приходять до нас з каяттями.

— І як ви їх приймаєте?

— Як належить: спочатку «сповідаємо», а потім передаємо контррозвідникам.

ПРО БАТЬКІВ-КОМАНДИРІВ  І ВІТЧИМІВ-МІНІСТРІВ

— Які зміни сталися в українській армії зі зміною міністра оборони?

— Я не відчув жодних. Ми перебуваємо в повному інформаційному вакуумі і про суспільні події довідуємося в останню чергу. Точно так, як і бійці на передовій отримують нове обмундирування та амуніцію в останню чергу.

— Недавно на Закарпатті поховали двох бійців, які загинули на блокпосту за не зовсім зрозумілих обставин. Узагалі ж говорять про часті випадки пияцтва та недбалої організації служби...

— На жаль, такі випадки є. Вони не мають масового характеру, але й не поодинокі. Тут усе залежить від моральних якостей командирів. Там, де діє жорстка дисципліна і порядок, де командир має відповідну професійну підготовку та усвідомлює особисту відповідальність за життя підлеглих, подібного не стається. Розумієте, українська армія нині практично формується заново, і окремі офіцери носять погони не за покликанням, а волею випадку. Це привносить проблеми, які часом закінчуються трагічно.

Користуючись нагодою, хочу висловити щиру подяку командиру нашої бригади полковнику Сергію Шаптало та його першому заступнику, начальнику штабу полковнику Руслану Татусю за їхній професіоналізм та надзвичайно чуйне ставлення до підлеглих. Це не лише високопрофесійні офіцери, які опанували сучасні методи ведення бойових дій, а й турботливі батьки-командири, які повсякчас дбають про безпеку ввіреного їм особового складу. Я пишаюся тим, що мені випало служити разом з ними.

ПРО АРМІЮ, НАРОД  І ВЛАДУ

— Як в офіцерському середовищі оцінюють політичну ситуацію в Україні?

— Відповім коротко: особисто я прогнозую четвертий Майдан.

— Багато хто вважає, що владі вигідна ця АТО...

— Яка це АТО? Де у світі терористи їздять на танках, підбивають пасажирські лайнери і військові літаки «Буками», обстрілювали міста «Градами»? Це — справжня війна. А війна — не лише бої, перемоги і поразки. Війна — це й велетенські фінансові потоки, закупки і замовлення, на яких, поки одні гинуть і калічаться, інші гріють руки і наживають статки.

Сьогодні десятки тисяч справжніх патріотів України взяли в руки зброю, щоб захищати Вітчизну від зовнішнього ворога. Тим часом наш внутрішній ворог, який маскується під державника, нищить її зсередини. Нищить корупцією, продажністю, обкраданням народу, байдужістю до тих, хто їх утримує і годує. Наша бригада, в якій служить багато закарпатців різних національностей, вважається однією з найбільш боєздатних у Збройних силах України. Таким військовим формуванням можна лише гордитися. Про нас дбають волонтери, родичі, колишні колеги по цивільному життю. Однак ані голова ОДА, ані голова облради Закарпатської області, жоден народний чи обласний депутат від Закарпаття, жоден чиновник за ці півроку так і не наважився приїхати до нас, підтримати воїнів-земляків морально, подякувати хлопцям з Ужгорода і Мукачевого, Берегового і Тячева, з верховинських і притисянських сіл за нашу службу. Їм — не до нас. У них — турботи про «відкати» і «дерибани», «розпили» бюджету і лобіювання власного бізнесу. Ми, люди військові, усе це добре бачимо, розуміємо і робимо відповідні висновки.

— Чи покладають в армії надію на допомогу Україні від наших західних партнерів?

— Ми сподіваємося лише самі на себе, на власний народ, що народжує нову українську армію, якій під силу захистити його як від зовнішнього, так і внутрішнього ворога. У цьому хай не сумнівається ніхто!