Влада боїться свободи в серцях набагато більше, ніж голодного бунту. Бо голодного можна купити, а вільного — тільки вбити.
Любомир Гузар, єпископ УГКЦ, кардинал Католицької Церкви

На лінії оборони – між життям і смертю

Медсестри Вінницького військово-медичного клінічного центру — про порятунок воїнів у зоні АТО
16 червня, 2017 - 13:47

Вінницькі військові медики виїхали в зону АТО ще навесні 2014 року. Однією з перших у складі лікарсько-сестринських бригад на схід поїхала і старша медсестра шкірно-венерологічного відділення Наталя ПРОНІВ, вона була в зоні АТО, коли все тільки починалося. Каже, що до останнього не знала, куди саме їх везуть, адже місце дислокації трималося в суворій таємниці. Зрозуміли, що це недалеко від Донецька, поблизу Карлівки, лише після того, як прибули у розташування.

«Нам дали карту з координатами і сказали дістатися до місця призначення у чітко визначений час. Страшила передусім невідомість. Завдання ми своє добре розуміли. Але якщо раніше на навчаннях був чіткий план: що робити, скільки часу на розгортання, скільки на навчання, то тут ми не знали, наскільки їдемо і куди. Нам дали команду і ми поїхали, — пригадує Наталя. — Скоріше за все це був пункт командування, бо обслуговували ми бійців з різних військових підрозділів. Наша автоперев’язочна була замаскована у лісопосадці. Там ми розгорнули дві палати (терапевтичну і хірургічну) та реанімацію. У групі працювало п’ятеро — двоє санітарів (вони і водіями були), лікар-терапевт, лікар-хірург і медична сестра, тобто я. Маючи терапевтичний профіль, я асистувала при операціях, бо більше не було кому. Це для мене був новий досвід. Але в тих умовах, вчишся дуже швидко».

Хворі були з різних груп військ, але найчастіше по допомогу зверталися хлопці із спецназу та розвідки. Перша зустріч  з бойовою травмою відбулася одразу після приїзду, як тільки медики розгорнулися. У автоперев’язочну занесли хлопця. У нього було осколкове поранення верхніх та нижніх кінцівок.

«Мені пощастило працювати в команді професіоналів, які поставили на ноги не одного бійця. Допомогу треба було надавати не лише хірургічну, але й терапевтичну. Адже чимало бійців відчували виснаження, перевтому, мали високий тиск, — розповідає медсестра. — Був такий випадок, коли одному бійцеві я зробила перев’язку і кажу: «Прийдеш завтра»!». А він мені: «Завтра не прийду, бо йду у розвідку». «А коли прийдете?», — запитала я. «Це тільки Господь Бог знає»... Від таких слів пересихало в горлі, але я виду не подала, посміхалася йому у слід, бо знала, що показувати тривогу не можна — ми усі там виконували свій обов’язок».

«ТАКЕ НЕ ЗАБУВАЄТЬСЯ...»

Наприкінці весни 2014 року зі спеціалістів військово-медичного клінічного центру Центрального регіону, розташованого у Вінниці, було сформовано 59-й військовий мобільний госпіталь. А у травні 2014 року більше сотні лікарів разом з технікою та обладнанням вирушили із Вінниці на передову. Уже в червні вперше в історії незалежної України вінницькі медики виконали в польових умовах надскладну операцію на черевній порожнині. Асистувала на цій операції старша операційна сестра Ольга БАБКІНА, за що потім вона була нагороджена орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

«Це була складна операція, але її треба було проводити терміново, інакше у бійця не було б шансів вижити, — пояснює Ольга. — Пам’ятаю той день, як вчора. Черговий лікар розбудив мене рано-вранці і сказав готуватися до операції. На підготовку дали годину, і це було катастрофічно мало. Бійця доставили швидко, бо кожна секунда була на вагу золота. Осколок влучив у печінку і була сильна кровотеча, треба було діяти дуже швидко. Операцію вправно провів хірург Андрій Верба, нині він очолює медичний департамент Міністерства оборони України».

Жіночий персонал на передову не брали. Але одного разу Ользі таки довелося виїхати за пораненим на гелікоптері. Згадує, як під час польоту вона тільки те й робила, що дивилася на обличчя пілотів та хірурга. Каже, на них не «проскакувало» жодної нервової жилки, це заспокоювало. Приземлилися медики неподалік від палаючого БТРа. Лічені секунди — і потерпілий на борту. Травми були важкі, тому командир прийняв рішення транспортувати постраждалого в Харків. Довезли живим.

«Супровід потерпілого на повітряному транспорті — це окрема історія. Вертоліт намагається проскочити ненадійні зони непомітно, тому летить низько, оминаючи посадки й будівлі. В кабіні вібрації, тряска, почути кволий голос пораненого неможливо. І на цих «американських гірках» довелося підключали крапельницю і зупиняти кровотечу, — розповідає Ольга. — Такі спогади не можливо викресли з пам’яті. Бо як можна забути «трьохсотих» і «двохсотих», яких везли в одній машині до госпіталю?.. Поранених одразу на операційний стіл, а загиблих готували, щоб переправити додому... Пам’ятаю, як в одного з них у кишені постійно дзвонив телефон. Дістали, а там до 40 пропущених... Від матері... Ніхто не наважувався взяти слухавку. Передавали її із рук і руки і не могли відповісти... Таке не забувається...».

«НАВЧИЛАСЯ БУТИ СИЛЬНОЮ»

59-й мобільний військовий госпіталь переїздив із місця на місце кілька разів. Під час одного з них — із Сватового у Сєверодонецьк — довелося перебувати і військовій медсестрі Ользі ПЕЧЕНЮК. У зону АТО вона вирушила навесні 2016 року. Несла службу в терапевтичному відділенні мобільного госпіталю, де лікувалися хлопці з черепно-мозковими травмами, контузіями і ті, які мали терапевтичні патології. Здавалося б, все те ж саме, що в госпіталі у Вінниці, але в АТО це зовсім не вдома, зізнається Ольга.

«Хворих постійно було багато. Пацієнти змінювалися часто, переправляли їх за кількома критеріями: за станом важкості, кількістю днів перебування, за результатами аналізів тощо, — стримано розповідає Ольга, а потім набирає повні груди повітря, видихає і каже. — Там я навчилася бути сильною. Не було ані страху, ані розпачу. Старалася не думати й не приймати близько до серця те, що бачила, бо від того можна збожеволіти... Я знала, що мені треба робити все можливе, щоб боєць став на ноги і повернувся на службу. Чи було важко? Було. Насамперед через те, що працювали без вихідних — ми жили в госпіталі і надавали допомогу незалежно від того, чергуєш ти чи ні. Навіть на Великдень я не відчувала, що це свято, бо кожен наступний день нічим не відрізнявся від попереднього».

Медичні сестрички Вінницького військово-медичного центру не приховують, що на передовій нелегко, деякі спогади і досі ятрять їхні душі чи тривожать у снах. Та якщо буде наказ знову їхати в АТО, вони готові, бо для перемоги у війні кожен повинен робити те, що вміє. А медики вміють рятувати життя.

Олеся ШУТКЕВИЧ, Вінниця, фото з особистого архіву героїв матеріалу
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments