Характер є гідністю у важкі часи.
Шарль де Голль, французький генерал, перший президент П'ятої республіки

На межі

Як функціонують вітчизняні хоспіси і яка їм потрібна допомога
18 жовтня, 2011 - 00:00
БІЛЬШІСТЬ ПАЦІЄНТІВ ХОСПІСІВ — ЦЕ ЛЕЖАЧІ ВАЖКОХВОРІ ЛЮДИ, ПІКЛУВАННЯ ПРО ЯКИХ ВИМАГАЄ СПЕЦІАЛЬНИХ НАВИЧОК, ЗНАНЬ І ВЕЛИКОГО ТЕРПІННЯ
І ПРАЦІВНИКИ ВІДДІЛЕНЬ ПАЛІАТИВНОЇ ДОПОМОГИ, І САМІ ХВОРІ ОБОВ’ЯЗКОВО СПІЛКУЮТЬСЯ ІЗ СОЦІАЛЬНИМИ ПРАЦІВНИКАМИ ТА ПСИХОЛОГАМИ. ЦІ ФАХІВЦІ ДОПОМАГАЮТЬ ЇМ УПОРАТИСЯ З ПЕРЕЖИВАННЯМИ

Від цього не застрахований ніхто: ні люди похилого віку, ні, на жаль, діти — коли лікарі кажуть, що людина не підлягає лікуванню — тільки симптоматичному (зняття болей). Тоді хворий може потрапити в хоспіс, але навіть останні часи, за словами одного священика, «цієї туземної мандрівки» можуть бути наповненими. Чим — залежить від організації хоспісної та паліативної допомоги, тиждень якої недавно відзначили в Україні.

«УВІМКНІТЬ СВІТЛО, ЩОБ НЕ БУЛО ТАК СУМНО!»

Навіть пишучи ці рядки, пригадувався запах, що стояв у коридорах та палатах першого хоспісу на території Міської клінічної лікарні №10 (хоча за більшістю вимог це відділення не відповідало назві «хоспіс»), куди організувала поїздку Ліга сприяння розвиткові хоспісної та паліативної допомоги. Будівлі майже 100 років. Що там тільки не знаходилося: і дитячий садок, і кардіологія, і терапія, і відділенні сестринського догляду. Із 2002 року тут функціонує це відділення паліативної допомоги на 70 ліжок. У спільній поїздці із бельгійськими лікарями та благодійниками запланували відвідати два заклади, де доглядають за важкими та невиліковно хворими. Цей — що в Голосіївському районі — найгірший.

— Не скажу, що до нас великі черги, — каже завідувач Данило Добуш. — У літній період можуть бути черги до 5—10 чоловік, бо привозить і швидка допомога, і соціальна служба, і відправляють лікарні, коли у пацієнта є великі травми і він потребує тривалого лікування. Особливо це стосується соціально незахищених верств населення. Згідно з положенням, кожен має у нас 56 днів перебування. Але є багато людей без певного місця проживання, або інваліди першої групи. То такі лежать і два терміни, і три — на вулицю ж не виженеш, і вони не адаптовані до життя, — розповідає Данило Євстахійович.

По дорозі в сам заклад, бельгійці все допитувалися, чому заклад називається «хоспісом», якщо помирає тут тільки 20%. Адже за всіма європейськими критеріями хоспіс — це остання домівка людини, звідти не «виписуються». Тож дізнаюся від бельгійців, що серед «їхніх» норм — одномісні палати з індивідуальним санвузлом, церквою. Родичі цілодобово мають право відвідувати хворих, а в палатах все нагадує про рідних (фото на стінах, картини, вази квіти тощо), повинна бути кімната для психологічного розвантаження персоналу і родичів.

Але ми зайшли в приміщення паліативної допомоги. «Що ж ви хочете — тут лежать і хворі, і старі», — сказав завідуючий. Запах! Запах лікарні та старості. Вузькі коридори, погане освітлення. «Увімкніть світло, щоб не було так сумно!» — наказує Данило Євстахійович. Іще сумніше — в палаті (все старе, зношене). Три лежачі жінки (одне ліжко — порожнє), яким, на вигляд, далеко за 80. Худі, виснажені. На людей не реагують. На тумбочках — пігулки, вода, сік. Такі умови — в усіх хворих.

Заступник головного лікаря Валентина Пономаренко каже, що до людей постійно приходять з церкви, монастиря. Також для душевних потреб в штаті є психолог. Довго перебувати в приміщенні важко, зрештою, ніхто й не затримує.

На подвір’ї запитую цього психолога, молодого хлопця, звідки беруться сили працювати в таких складних умовах.

— Я тут працюю третій рік, робота складна, але з другого боку — цікава та різноманітна. Адже наші пацієнти представляють декілька категорій людей. Перша — це люди у віці, в яких спостерігаються симптоми з психіатрії (психози, з якими потрібно працювати). Друга — люди без певного місця проживання, які потребують перш за все соціальної реадаптації. Бо після лікування людина має повернутися в соціум, має бути до цього готова. І третя категорія — люди, які зловживали алкоголем. Вони теж потребують психотерапевтичного втручання, — каже психолог Олексій Ляшеновський. — Перш за все людину потрібно вислухати, друге — корекція поведінки: навчити як себе можна і необхідно вести...

— Але ж ці люди — лежать! Мені здається, що вони навіть не розуміють, що до них говориш...

— Ні, в нас є такі, які не лежать, а активно допомагають відділенню. Це теж свого роду терапія, яка дає їм можливість відчувати себе потрібними. Також є люди, які перенесли операцію і вони потребують нового ставлення до життя, — уточнює Олексій Ляшеновський.

На завершення Данило Добуш резюмує: потрібні нам предмети догляду за хворими (візочки, антипролежневі матраци, функціональні ліжка). І взагалі — потрібно зробити окремий корпус із урахуванням усіх вимог, необхідних для хоспісу. Адже все — на державному фінансуванні, коштів вистачає тільки на зарплату, харчування, ліки та енергоресурси. Як зазначив заступник начальника Головного управління охорони здоров’я КМДА Володимир Загородний, працівники цього відділенні отримують 50% за такі важкі умови праці, хоча ця зарплата не дотягує до 2-х тисяч...

— Люди не хочуть тут працювати, бо дуже важкі умови: адже людину треба обслужити, нагодувати, може, й десять разів на день перестелити ліжко. Є санітарки, роздатчиці, медсестри — їх 27. І вони так само важливі, як і лікарі, бо хворим дуже потрібна їхня турбота, — каже наостанок заступник головного лікаря Валентина Пономаренко.

СТАНДАРТИ ХОСПІСНОЇ ДОПОМОГИ

По дорозі до другого хоспісу, що на вул. Верховинній у Святошинському районі Києва, на території Міського онкологічного центру, виконавчий директор Української ліги сприяння розвиткові паліативної та хоспісної допомоги Леся Брацунь пояснює, яка відмінність між сестринським доглядом та паліативною допомогою (власне, хоспісами).

— Те, що ми бачили — це сестринський догляд, саме тому бельгійці запитали, чому ми назвали це хоспісом. Хоспіс — це інша філософія, він передбачає створення цілої команди, яка працює над кожним хворим. До кожного має бути окремий підхід з боку лікарів, доглядальниць, медсестер. У допомогу включаються рідні, які переживають момент втрати близької людини, і після її смерті родину ще певний час супроводжують фахівці. Тож навіть якщо немає однієї деталі в закладі, іноземці кажуть, що це не хоспіс, — каже Леся Петрівна. — Ознайомлюючись із діяльністю хоспісів у Бельгії, я зустрілася із Ліліан Болар, яка є членом нашої делегації. Вона вже тоді виконувала певні гуманітарні проекти для України. Тоді вона захотіла познайомитися з нашою системою і розповісти про відпрацьовану систему хоспісної допомоги в Бельгії, якій вже 100 років.

Що ж до України, то, за словами Лесі Брацунь, перший хоспіс відкрився у нас у Львові у 1996 році, потім — в Івано-Франківську (обидва — на 30 ліжок). Зараз уже є вони у Харкові, Луцьку, Херсоні та Севастополі. В Україні діють паліативні відділення при лікарнях. Також у Виноградові Закарпатської області працює виїзна бригада, яка допомагає онкохворим — зняти біль, привезти священика чи психолога, допомогти при пролежнях. За кордоном така форма допомоги є дуже успішною і затребуваною, адже вона не вимагає стількох витрат, як функціонування хоспісу.

В УКРАЇНІ ОНКОХВОРИМ ТАМУЮТЬ БІЛЬ ПРЕПАРАТАМИ, ВІД ЯКИХ СВІТ ДАВНО ВІДМОВИВСЯ

Ми приїхали на територію Київської міської онкологічної лікарні, до відділенні паліативної допомоги. Це, за словами Лесі Брацунь, — класичне відділення паліативної допомоги, таке, яке має бути. Частину будівлі, яка належала онколікарні, реконструювали 2007 року під потреби хоспісу. Тепер вона має вигляд просторої будинку із зимовим садом, внутрішнім двориком, де прогулюються хворі, які можуть ходити, є церква із священиком. Коридори світлі, чисті та широкі, всюди — гарний ремонт, великі вікна. Є 22 палати: 21 — одномісна, одна — чотиримісна. В кожній — ліжко із спеціальним матрацом, зручно облаштований санвузол, навіть телевізор із холодильником. За словами завідувача цього відділення Олексія Калачова, родичі хворого можуть тут перебувати цілодобово. Все — безкоштовно, на плечі родичів лягають хіба проблеми з підгузками, частиною медичних препаратів (це не стосується обезболюючих препаратів).

— Наші пацієнти — онкохворі, які помирають. Показники для прийняття — виражений больовий синдром, соціальні показання — людина самотня. Вік — будь-який, у тому числі є й діти. Також у нас є мобільна служба на дому для Святошинського району, — розповідає Олексій Калачов.

За його словами, 10% від усіх онкохворих Києва помирають саме тут. Працівники навіть підрахували: в середньому людина перебуває тут 18 днів (до настання смерті). Але є нині тут й 14-річна дівчинка, яка лежить з квітня. Згадуючи про неї, завідувач відділення паліативної допомоги Олексій Калачов переходить до головного:

— Сильнодіючі препарати, які ми даємо хворим, — вітчизняні, але потрібно зняти обмеження на дози морфію. Тому що п’ять кубиків для онкохворого — це катастрофічно мало. Зона ураження росте постійно, біль стає інтенсивнішим. Наші препарати — ін’єкційної форми. Питання в тому, що за правилами лікування хронічного болю потрібно використовувати неінвазійні, пролонгованих форм анальгетики, що дозволяє пацієнту бути соціально адаптованим, особливо в домашніх умовах. Це таблетований морфін, термін дії якого 12 годин, або фентаніловий пластир, який діє три доби, — розповідає Олексій Калачов

— Вони дорогі? — запитую.

— Відносно так, але якість обезболювання — зовсім інша. На жаль, в Україні немає дозволу на використання цих препаратів. І в Україні їх немає. Деякі закордонні колеги нас запитують: «Як ви працюєте з препаратами, від яких давно відмовилися розвинуті країни?» А ми працюємо, так що і хворі, як бачите, не стогнуть, — відповідає Калачов.

— Проблема не тільки в грошах, а й в організації доступності пацієнта до цих лікарських засобів, — підтримує розмову Володимир Загородний. — У нас є межа щодо використовування морфіну. Аби її зняти, потрібно тільки внести зміни в інструкцію чи методичку з використання. Також у нас досі немає таблетованого морфіну. А що заважає? Регулюючі органи, що натомість повинні б адекватно на ці речі реагувати. Бо ми маємо такі жорсткі умови, що навіть виробники, які б за це взялися, відмовляються, адже поки ти пройдеш шлях отримання дозволів, то не відомо — чи буде в тебе бажання виробляти ці препарати.

За розмовами заходимо в церкву. Тут холодно, провітрюється. Священик щодня відправляє службу, відспівують померлих. Є місце для родичів — на балконі. Окрім хворих, священик працює із персоналом, із родичами хворого, які теж дуже виснажуються.

Порадував око зимовий сад. Тут наша делегація трохи розслабилася: велике приміщення із рослинами, акваріумами, фонтанчиками, папугами і різноманітним птаством. Грає музика, дзюрчить вода. Зручні дивани. Для лежачих хворих тут зроблено проїзд — їх санітарки доправляють сюди на ліжках. «Усю живність нам подарували хворі або їхні родичі», — каже Олексій Калачов. Він розповідає, що його пацієнтам дозволяється все — і пити міцні напої, і курити. А на запитання бельгійців, чим вони можуть допомогти Україні, Олексій Калачов відповів: «Потрібно будувати ще хоспіси».

КОМЕНТАР

Василь КНЯЗЕВИЧ, голова правління Ліги сприяння розвиткові паліативної та хоспісної допомоги:

— На превеликий жаль, паліативна медицина в Україні практично не розвинена. Це стосується як законодавчого поля, нормативної бази, підготовки кадрів, наявності навчальних програм, так і відповідної матеріальної бази. Тому першочерговим завданням, яке ставить перед собою наша громадська організація, є саме підготовка українського суспільства і влади до прийняття загальнодержавної програми, яка б врегулювала аспекти цієї проблеми.

Ми проводимо переговори з польськими партнерами щодо обміну досвідом у питаннях організації та налагодження діяльності хоспісів і надання допомоги на дому. Активно вивчаємо досвід інших сусідів. Нещодавно велика група українських лікарів на чолі з головою виконкому Ліги Лесею Брацунь відвідала Австрію і тамтешні найкращі заклади такого типу. Сьогодні, на наше запрошення, в Україну приїхали кращі бельгійські фахівці — аби поділитися своїм досвідом про функціонування цієї системи в їхній країні. Так, наші іноземні партнери впродовж трьох днів читатимуть лекції, які, сподіваємося, у майбутньому допоможуть вітчизняній медицині не починати все з нуля.

Днями делегація українських фахівців виїхала на міжнародну конференцію з цього питання в Бухарест (Румунія). Ліга ставить перед собою мету не лише допомогти державі, зокрема, уряду і Верховній Раді, врегулювати ці проблеми на законодавчому рівні, але, в першу чергу, підготувати все суспільство в моральному та духовному плані, донести до кожного: ця справа стосується всіх без винятку.

Для цього необхідна підготовка різних спеціалістів — медиків, соціальних працівників, юристів, волонтерів, у тому числі й духовних осіб. А це потребує прийняття освітньої програми на державному рівні. Задля того, щоб ця система розвивалася і була зрозуміла суспільству, а громадськість брала участь у її творенні, ми підписали Меморандум про співпрацю з державою в особі Міністерства охорони здоров’я і Національної академії наук України. Ми розуміємо, що держава не може взяти на себе весь економічний тягар, тому будемо активно розвивати благодійність: участь різних громадських організацій, благодійних фондів і громадян у цій благородній справі».

Оксана МИКОЛЮК, «День». Фото Андрія КРИМСЬКОГО
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments