На першому місці – любов, на другому – спорт

Зібратися разом Юлії й Тарасу Косинським, а також їхнім дітям — п’ятирічному Володі, 20-річній Мар’яні та 16-річній Ані — нелегко. Вони завжди чимось зайняті — Мар’яна, наприклад, вчиться у двох вишах — Київському міському педагогічному університеті ім. Б. Грінченка та Львівському державному університеті ім. І. Франка, займається танцями, дає уроки англійської. Аня навчається в коледжі при університеті ім. Грінченка, бере приватні уроки в художника, займається флористикою, фотографуванням, танцює. Юлія ж і Тарас — спортсмени та моржі. Наразі Юлія працює мамою. Вона доглядає Володю — готує його до школи. У садочок не віддає, бо в дитини рідкісна хвороба й він потребує дотримання найсуворішої дієти. Тарас Косинський — приватний підприємець: займається ремонтами, дизайном приміщень, ще він грає на гітарі та співає. Словом це не сім’я, а ансамбль, у них є навіть власний репертуар. Дарма, що чотири роки тому подружжя Косинських усиновило Володю, а рідні сестрички Мар’яна й Аня три роки тому, добряче до того натерпівшись, стали для Косинських прийомними дітьми.

У 2008 році — Році національного усиновлення — всиновили чужих дітей майже дві тисячі українських сімей. Ще понад дві тисячі дітей, які втратили родину, знайшли тепло в прийомних сім’ях та дитячих будинках сімейного типу, понад 10 взяли під опіку і трохи більше тисячі дітлахів усиновили іноземці. На офіційній «черзі» — 31 тисяча сиріт. А всього в Україні 103 тисячі дітей, які втратили родину.

«МИ ВИТЯГНУЛИ ЙОГО ЛЮБОВ’Ю І... ГАРБУЗОМ»

Юлія і Тарас одружилися пізно — після 40, хоча до того знали один одного майже 10 років. Він — з Волині, але довго на той час жив у Києві. Вона — з Івано-Франківська, мала там свій бізнес, але якось не склалося, й приїхала в столицю до Тараса. Тут Юлія впала в сильну депресію. «Мегаполіс, ні друзів, ні знайомих, ні роботи», — згадує. Оскільки на власну дитину вже не наважилися, вирішили всиновити. Для цього поїхали на Волинь в дитячий будинок.

— Прийшла, стала перед дітьми... Страшно так: як це — вибирати когось? Але Володя сам мене вибрав: просто підбіг, я його обійняла — і все. Хоча він тоді був зовсім не такий як нині: через целіакію (хвороба, коли організм не сприймає багатьох продуктів. — Авт.) він був лисий, мав дуже велику голову, впалі очі, ще й випнутий живіт через рахіт. А ще перехворів на гепатит і був носієм якихось вірусів, мав неврівноважену нервову систему. Спочатку було дуже важко, — згадує Юлія.

Дієта, догляд і любов — і через місяць працівники дитячого будинку дитину не впізнали: голівка зменшилася, почало рости волоссячко, хлопчик пожвавішав, почав посміхатися. А до того, згадували вихователі, — ні разу. І зараз Володя потребує ретельного догляду, особливого харчування. Він не може їсти нічого мучного, не їсть картоплі, цукерок, шоколаду, не п’є солодкої води... Тож мама весь день на кухні. «Тут — мій офіс», – каже; їжу готує для малого дуже просту — супи, гречка, на десерт — гарбуз. П’є Володя компот із сухофруктів, які для родини Косинських заготовляє дідусь із Волині. Володя любить гратися конструктором, а коли виросте, хоче бути пожежником, бо «бачив колись пожежу». Заробляє Юлія завдяки тому, що робить людям масаж.

Батьки, друзі й знайомі Косинських морально підтримали подружжя, яке зробило такий крок. Знайшлися навіть друзі по нещастю — в одних дитина теж хворіла на целіакію, вони й навчили Косинських правильно годувати малого. Крім того, подружжя постійно консультується в дієтологів.

«НІЧОГО ГОТОВОГО НА СВІТІ НЕ БУВАЄ — ВСЕ ПОТРІБНО БУДУВАТИ»

На відміну від Володі, Мар’янка й Аня не називають Юлію мамою, їхня мама кілька років тому померла, а за кілька років до того — батько. Перед тим, як вони потрапили до Косинських (жінки були знайомі), дівчата трохи пожили в самотньої жінки, яка вирішила стати їм прийомною матір’ю. Але стосунки не склалися — Аня навіть три дні в знак протесту голодувала.

— Як тільки ми почули, що там біда — вирішили забрати. Ці діти — дуже вразливі: їх дуже легко образити, чимось засмутити. Але як тільки я бачу, що щось не так — намагаюся не задавнювати образ: ми розмовляємо, ділимося переживаннями. Я навчилася поступатися — не все ж має бути так, як я звикла. А ще я не боюся вибачатися перед дівчатами. Наш метод виховання — це взаємодопомога та взаємопідтримка. «Взаємо» — це найголовніше, — розкриває душу Юлія.

Косинські не перестають хвалити дівчат: вони й вчаться добре (у Мар’яни — підвищена стипендія), й виховані, й уміють відстояти власну думку, і внутрішній стрижень у них є. Обидві закінчили музичну школу по класу бандури, Мар’янка сама оволоділа грою на гітарі. Родом дівчата — із Львівщини, там у них є родичі, які завжди їм раді. Аня — теж алергетик, тому теж потребує особливого харчування. Вона легко втомлюється, але, каже, коли увечері приїде додому і поспіває під караоке — втома відпускає. В тітки Юлі вони теж «відігрілися»: коли дівчата ще жили на Львівщині, в них щозими було запалення легенів. У Києві такого вже не було.

— Ми з дружиною вирішили, що ніколи не будемо сварити дітей — зрозуміли, що це нічого не дасть. Раніше Аня трохи не встигала із математикою та хімією — ми найняли репетитора. Ніколи не треба ні тиснути на дітей, ні дозволити їм зневіритися в собі, — каже Тарас.

Живуть Косинські в однокімнатній квартирі на Оболоні, в якій коридор, кухню й балкон об’єднали в одне — так економиться простір. Для дівчат подружжя купило приміщення колишньої колясочної. Воно поруч — через сусідську квартиру: затишна, маленька кімната, завішана художніми та флористичними роботами Ані. У них живе хом’ячок, дівчатка хочуть ще котика.

«МАЄМО СТІЛЬКИ ЗНАНЬ, ЩО МОЖЕМО НАПИСАТИ КНИЖКУ»

— Ми — міцні, здорові, думаємо прожити ще довго. Взяли б ще дітей, навіть хворих, бо нині здорових дітей немає. Якби ж хтось допоміг нам розширити житлову площу. Але я не знаю, де шукати спонсорів, — каже Юлія. — У нас — такий досвід, що можемо будь з ким ділитися! Колись мені одна психолог порадила навіть написати книжку, але часу ж немає. Юлія всю себе посвятила дітям і каже, що в цьому знайшла смисл свого життя. Не забуває з чоловіком і про себе: вже кілька років моржують, Юлія займається аква-аеробікою, танцями, її ранок неможливий без пробіжки на стадіоні. Улітку сім’я їде на місяць-півтора на дачу в Крим — за два кілометри від моря, її сім’я купила ще до появи дітей.

— Через неї я теж колись впадала в депресію: навіщо вона така велика нам? Хто тут житиме? Хто їстиме фрукти з саду? На кого залишимо на зиму? Але Бог, очевидно, правильно розпорядився: таких питань вже не виникає, — каже Юлія.

У парі Юлія – Тарас жінка — лідер: дуже активна, як кажуть, «пробивна», повна ініціатив та весь час в дії. Тарас — більш мовчазний, він повністю підтримує ініціативи дружини, допомагає. Подружжя каже, що найголовніше — дати дітям більше можливостей розкритися, активізувати свій потенціал, тобто дати дорогу в життя, а там хай вибирають. Дай Бог, щоб вони це змогли зробити не тільки для цих трьох дітей, а ... ще хоча б для стількох.

КОМЕНТАР

Тетяна КОНДРАТЮК, заступник міністра України у справах сім’ї, молоді та спорту:

— Близько трьох років тому завдяки указам Президента України «Про першочергові заходи щодо захисту прав дитини» почалися зміни в сфері системи опіки і піклування над дітьми. Документ став першим кроком для того, аби зробити питання захисту дітей пріоритетом державної сфери. Покращується державна соціальна підтримка родин, які беруть дітей в сім’ю. Так, наприклад, з 1 січня 2009 року батькам, які всиновили дитину, надаватиметься така ж одноразова державна допомога, як і батькам при народженні першої дитини, — 12 240 грн. При цьому їм надаватиметься 56 днів відпустки для допомоги в адаптації усиновленої дитини тощо. Впроваджується механізм фінансування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, «Гроші ходять за дитиною», який передбачає однакове фінансове забезпечення дітей-сиріт, незалежно від форм влаштування.

Значні здобутки у цій сфері — результат об’єднання зусиль усіх людей, небайдужих до долі дитини: ініціативи Президента підтримали і центральна, і місцева влада, і громадські організації, й бізнес, і ЗМІ, й пересічні громадяни. Про підтримку політики влади у сфері захисту інтересів дитини засвідчило листопадове опитування громадської думки, за підсумками якого 95% респондентів підтримали ініціативи Президента щодо запровадження в Україні соціальної допомоги сім’ям, які усиновили дітей. Схвалення отримало поширення соціальної реклами про дітей, які потребують влаштування в сім’ї. Загалом результати дослідження свідчать, що тенденції до збільшення національного усиновлення, які намітилися в останні три роки, будуть наростати й далі.

Законодавство визначає чіткий перелік вимог до тих, хто хоче всиновити дитину. Зокрема, претендент повинен мати відповідні житлові умови для влаштування дитини, належні доходи, не зловживати алкоголем чи наркотиками, не мати судимості за тяжкий злочин, не хворіти на низку захворювань, які не дозволяють брати дитину в сім’ю тощо. Існують також обмеження за віком: усиновлювач не повинен бути молодшим за 21 рік, різниця у віці між дитиною та усиновлювачем не має перевищувати 45 років. Кандидати у прийомні батьки проходять спеціальну підготовку, яку при бажанні можуть проходити і кандидати в усиновлювачі. Наразі ми розробляємо спеціальну систему підготовки і для кандидатів в усиновлювачі. Ми обов’язково відслідковуємо, як дитина почувається в новій сім’ї. Відповідно до законодавства, працівник Служби у справах дітей повинен раз на рік відвідувати сім’ю усиновлювачів, щоб перевірити, чи добре живеться дитині в новій родині.