Коли людина не встане з колін, то вона не далеко зможе пройти.
Іван Драч, український поет, перекладач, кіносценарист, драматург, державний і громадський діяч

Наклепницька «Волинь» потребує правдивої відповіді

25 жовтня, 2016 - 10:59

Думаю, що не тільки я повністю погоджуюся з основними тезами статті Ігоря Сюндюкова «Декларації проти кінопропаганди» («День» № 190-191 від 21—22 жовтня ц.р.) . Справді, хай би які гарні абстрактно-гуманістичні декларації ухвалювали парламенти, президенти чи групи інтелектуалів — на масову аудиторію, тобто на громадян-виборців, матимуть вплив передусім мистецькі твори, тим паче, кінофільми й телесеріали. Скажімо, справді професійно зроблений польський блокбастер «Волинь». Цілком резонно у статті ставляться запитання: «А що заважає нашим «високим урядовим інстанціям» (Мінкультури насамперед) знайти талановитого режисера і проспонсорувати (за державні кошти, бо «Волинь» відтворює позицію держави) зйомку яскравого фільму, який переконливо подавав би український погляд на трагедію? Брак коштів чи убозтво світогляду і як наслідок — ницість реальних дій?»

Утім, як на мене, цього було б не досить. Бо «Волинь» — далеко не перший талановито зроблений польський фільм останнього часу, який спотворює історію та є складовою шовіністичної пропаганди. Назву тільки один з-поміж них — «Варшавську битву. 1920» Єжи Гофмана (2011). У фільмі новопостала II Річ Посполита — «біла й пухнаста», а Червона армія та більшовики — втілення світового зла. Насправді у ті роки серед більшовиків ще вистачало романтиків «світової революції», Червона армія далеко не вся виглядала неначе п’яна орда, а Річ Посполита на момент початку дії фільму загарбала чималі іноетнічні території на схід від «лінії Керзона», ба більше — знищила Західно-Українську Народну Республіку (ЗУНР). Простіше кажучи, Річ Посполита вела колоніальну війну, а її лідери мріяли про кордони 1772 року — до Дніпра й Даугави. Так, у «Варшавській битві» аж двічі згадуються українці (яким екранний Пілсудський милостиво погоджується «віддати Київ), проте у стрічці їх не видно, в ній фігурує лише загін кубанських козаків, який воює на польському боці (був такий не надто численний загін, це правда), але їхнього командира грає Олександр Домогаров зі своєю типово московською вимовою... Й ані слова про те, що в результаті тієї війни та «дива на Віслі» Річ Посполита відхопила чималі іноетнічні обшири — вони становили приблизно треть всієї території держави, що значною мірою зумовило її серйозні проблеми в наступні десятиліття... Отож одного фільму замало — потрібні талановиті художні кінострічки й серіали про епопею ЗУНР, про війну 1920 року, про окупаційний режим на Волині та Галичині, про прагнення порозуміння між частиною польських та українських політиків — зрештою, про події Другої світової війни на «кривавих землях», як історик Тімоті Снайдер назвав Міжмор’я — територію від Балтики до Чорного моря, з Польщею, Білоруссю, Литвою, Латвією та Україною включно.

Але про що найперше варто було б зробити кінофільм або телесеріал — то це про період «пацифікації» («примусу до миру») в другій половині 1930 року. Тоді II Річ Посполита занурилася в глибоку кризу, спричинену депресією світової економіки та внутрішніми обставинами. Проти авторитарного режиму Пілсудського утворилася легальна політична опозиція лівих і центристських польських партій. Влітку 1930 року ці партії готували активні дії опору продовженню режиму «санації», який нищив політичні свободи в Польській державі. А Галичиною прокотилася хвиля нападів на польські маєтки; було зафіксовано близько 2200 таких актів. У відповідь уряд удався до жорстоких дій. У середині вересня на українські села було направлено каральні експедиції з великих підрозділів поліції та кавалерії, які розпочали «пацифікацію», тобто «примус до миру». Застосовуючи принцип колективної відповідальності, польські карателі зайняли близько 800 сіл. Вони руйнували осередки українських громад, нищили мережу «Просвіти», конфісковували майно та продукти, фізично карали учасників акцій протесту; було заарештовано понад дві тисячі українців, здебільшого школярів, студентів і молодих селян; майже кожного третього було кинуто за ґрати. Уряд скасував самоврядування в селах, перевівши їх під владу чиновників. Було майже зруйновано українське шкільництво... А крім того, за ґратами опинилося також понад п’ять тисяч поляків — більше, ніж українців. Причому більшість із них не були ні комуністами, ні симпатиками інших радикальних ідей, вони прагнули всього лише збереження демократії в Речі Посполитій.

У відплату за «пацифікацію» 15 червня 1934 року боївкарі ОУН вбили у Варшаві Броніслава Перацького, міністра внутрішніх справ Речі Посполитої, одного з очільників акцій державного тероризму проти українців та поляків. Атентат організував 25-річний крайовий провідник ОУН на західноукраїнських землях Степан Бандера...

Ці трагічні події могли би стати гарною історичною основою захопливого гостросюжетного фільму, який подавав би не лише українську точку зору на ті події, бо ж об’єктом репресій були й польські демократи. Та чи взагалі з’явиться будь-яка українська художня відповідь «Волині»?

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ