Це сувора діалектика – щоб піти далі, треба знати, звідки йти.
Джеймс Мейс, американський історик, політолог, журналіст, професор Києво-Могилянської академії, дослідник голодомору в Україні

Навколо чого об’єднуватимуться українці?

Президія НАН України затвердила проект Національної доповіді «Україна: шлях до консолідації суспільства»
11 травня, 2018 - 11:47
ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

Нещодавно, 18 квітня, відбулася подія, до якої хотілось би привернути увагу читачів «Дня». Президія Національної академії наук України затвердила проект Національної доповіді «Україна: шлях до консолідації суспільства». В цьому важливому концептуальному документі обсягом понад 300 сторінок, який став результатом тривалої спільної праці величезного колективу учених-гуманітаріїв: істориків, економістів, соціологів, філософів, етнополітологів, соціальних психологів, мовознавців... — пропонуються конкретні форми й методи об’єднання українців навколо спільних цінностей та інтересів.

Кореспондент «Дня» попросив віце-президента НАН України, голову Секції суспільних наук НАН України академіка Сергія Пирожкова, який координував роботу над Національною доповіддю, розповісти про її зміст, причини, що спонукали учених працювати над цим документом, та значення доповіді для сучасної України.

НЕВІДКЛАДНЕ ЗАВДАННЯ — ЗАПОБІГТИ НЕГАТИВНІЙ КОНФРОНТАЦІЇ В ЇЇ РУЙНІВНИХ ФОРМАХ

— Чому, на вашу думку, Сергію Івановичу, було обрано саме таку тему національної доповіді? Які чинники визначають її особливу актуальність?

— Вибір теми доповіді було обумовлено тим, що в сучасній ситуації, в якій опинилася Україна, присутній явний незбіг між невідкладною потребою мобілізації суспільства для здійснення рішучих стратегічних кроків у його оновленні та рівнем його консолідації.

Недостатня консолідованість українського суспільства, з одного боку, обумовлена як збереженням історично позначених, так і новонароджених ліній конфронтації, а з другого — рівнем взаємної недовіри між населенням та владою, між найманою працею та капіталом, між різними соціальними верствами. Взаємна недовіра посилюється також загальною розгубленістю населення в атмосфері соціально-економічної кризи та воєнної агресії Росії, яка супроводжує процес реформ.

Тому, на думку науковців, перед державною владою, політичним та економічним істеблішментом, перед усією інтелектуальною частиною суспільства стоїть невідкладне завдання — запобігти негативній конфронтації в її руйнівних формах та досягти конструктивної консолідації як згуртованості населення навколо спільних цінностей та спільної мети на демократичних та гуманістичних засадах.

— Якими, на вашу думку, є головні причини конфронтації сучасного українського суспільства?

— Треба чітко усвідомлювати, що немає жодного суспільства, яке перебуває у стані абсолютної конфронтації або абсолютної консолідації. Завжди спостерігаємо соціальну систему, що складається з цих двох процесів при домінанті якогось одного з них. При цьому інколи виникає спокуса повністю подолати конфронтацію та утвердити абсолютну консолідацію — особливо в кризових станах розвитку суспільних систем.

На моє переконання, таке бажання може бути доволі небезпечним. Набуття абсолютної консолідації означає тоталітаризм. В умовах відкритого суспільства навряд чи можна говорити про повний перехід від конфронтації до консолідації — це б означало руйнацію живої діалектики системи «опозиція — влада», яка є фундаментальною умовою демократії та сталого розвитку країни.

Це обумовлює необхідність осмислити не перехід до консолідації, і навіть не шлях її набуття, а шлях її розвитку.

Отже, поряд із консолідацією у суспільстві завжди маємо конфронтацію. В певних виявах вона може бути навіть каталізатором консолідації. При цьому існує межа, за якою маємо конфронтацію, яка руйнує і консолідацію в соціальній системі, і соціальну систему як таку. Це особливо небезпечно в кризових умовах (фінансово-економічна криза, війна тощо).

— Очевидно, Сергію Івановичу, є необхідність детально проаналізувати головні чинники як суспільної конфронтації, так і консолідації в нашій державі. Яка щодо цього думка науковців?

— Соціологічні дослідження дають можливість нам виокремити ключові фактори конфронтації і консолідації в Україні.

1 Ціннісна відмінність як результат походження сходу і заходу України із різних цивілізацій (північноатлантичної та православної).

Цей фактор є наслідком історично-культурного розвитку окремих територій України у складі різних державно-імперських угруповань: Австро-Угорщини, Росії, Польщі тощо. Сьогодні він знаходить вираження в штучному протистоянні між євроатлантичним вибором країни та євроазійством при домінуванні Росії. Цей фактор діє як стихійно, так і свідомо підсилюється зовнішніми і внутрішніми суб’єктами. Серед зовнішніх суб’єктів слід передусім виділити сучасний кремлівський політикум, а також шовіністично налаштовані партії і рухи деяких сусідів України. Внутрішні суб’єкти певною мірою представлені олігархатом, який завдяки роздмухуванню ціннісних відмінностей прагне відвести від себе невдоволення громадян, що постійно підсилюється.

2 Падіння добробуту громадян, бідність. Цей чинник насамперед стосується міжособистісного рівня конфронтації суспільства внаслідокі значного соціального розшарування населення на дуже бідних та дуже багатих. Цей фактор особливо загострюється в умовах економічного спаду виробництва.

3 Нерозвинутість середнього класу та інститу громадянського суспільства, недостатня єдність громадянського суспільства і держави.

Саме це глибинно підсилює конфронтаційну дію факторів ціннісної відмінності і падіння добробуту. При цьому слід констатувати органічність середнього класу для української ментальності; його «дистрофія» значною мірою є штучною. Цей фактор у першу чергу виявляється на міжособистісному рівні. В другу — на рівні політикуму, зумовлюючи відсутність партій середнього класу і, отже, олігархічну роздробленість країни, яка завжди гранично підсилює зіткнення їхніх політичних маріонеток.

4 Конкуренція олігархів та їхніх політичних проектів.

Конкуренція олігархів гальмує розвиток суб’єктності країни на міжнародній арені, за допомогою мас-медійного ресурсу ця активна частина суспільства передає свої «конфронтаційні вибухи» багатьом іншим верствам населення, спричинює перманентне зіткнення залежних від них громадських об’єднань і політичних партій.

5 Військові дії на сході України.

Цей фактор, який спочатку був чинником консолідації в Україні, з часом усе більше стає каталізатором конфронтації на всіх її рівнях. У тій мірі, в якій громадяни не бачать у найближчій перспективі можливості успішного завершення військових дій і набуття миру, це сприяє не лише соціальній апатії, а й наростанню агресії. Ці апатія і агресія можуть цілеспрямовано використовуватися як зовнішніми, так і внутрішніми суб’єктами, налаштованими на дестабілізацію становища в Україні й навколо України, що добре видно з результатів соціологічних опитувань,одне з яких хотів би навести.

— Окремої уваги, очевидно, потребує стан справ у економіці України та соціальні відносини в нашій державі. Адже тут чи не найбільше проблем...

— Центром зосередження конфліктогенних ситуацій залишатиметься соціальна сфера. Її стан визначатиметься загальним економічним розвитком країни. Однаковість соціальних потреб громадян України, здавалося б, консолідує їх, але водночас так само і дезінтегрує. Парадоксу тут немає, оскільки задоволення потреб очікується від успіхів у відповідних сферах зайнятості в окремих економічних галузях, відносини між якими є іманентно конкурентними.

Отже, виникає питання: чи маємо ми небезпечну межу конфронтації в сьогоднішній Україні, в якій поєднані кілька кризових ситуацій? Проведений у доповіді аналіз, на жаль, дає ствердну відповідь.

Саме тому ми повинні сьогодні говорити про подолання деструктивних тенденцій конфронтації, розуміючи при цьому саме небезпечну міру конфронтації як суттєву перепону на шляху становлення України як повноцінного суб’єкта міжнародних відносин.

Кожній правлячій команді, яка налаштована на консолідацію українського суспільства, доведеться виступати арбітром на полі боротьби суперечностей між працею і капіталом, між великим бізнесом і основною масою населення, між різними регіонами країни, що мають різні цінності.

— Модель консолідації. Саме навколо її пошуку зосереджені головні дискусії суспільствознавців. Якою є ваша думка, Сергію Івановичу, щодо цього?

— За умов відкритого демократичного суспільства модель конструктивної суспільної консолідації не може бути всеохоплюючою за своєю структурою та змістом і одночасно директивною: природний, історично зумовлений незбіг людських інтересів неминуче породжуватиме потребу в постійному моніторингу відносин у середині соціуму. Особливо актуальною залишається потреба в такому моніторингу під час реалізації стратегії руху до сталої моделі консолідації в силу неминучої появи біфуркаційних точок, які можуть пропонувати різні варіанти реалізації визначеної стратегії.

Треба постійно мати на увазі, що навіть досягнення взаємоприйнятної моделі суспільного партнерства автоматично не гарантуватиме повної консолідації усього суспільства.

Стратегічна модель суспільної консолідації в Україні у своїй основі повинна спиратися на всебічний розвиток середнього класу як основної рушійної сили прогресивних перетворень у країні, що має забезпечити довгострокове економічне зростання та подолання бідності, підвищення добробуту, гідної самореалізації, соціального партнерства, ціннісної толерантності громадян і, кінець-кінцем, нейтралізує деструктивні фактори конфронтації. Сьогодні це значною мірою можливе через активну діяльність свідомих громадян України, які здатні виростити у своєму середовищі лідера країни та його команду, що будуть вільними від олігархічних впливів і налаштованими на демократичні й гуманістичні зміни в ім’я гідного становища людини і підвищення суб’єктності України у світі. Це означає появу реальної можливості увійти у спільноту цивілізованих країн із метою забезпечення захищеності від буд-якого економічного і політичного втручання або військової агресії.

Консолідація відбувається не лише на рівні інтересів окремих громадян, а й на рівні цивілізаційних цінностей суспільства в цілому.

— Стратегія розвитку консолідації суспільства. Припустимо, вона знайдена. Але як її реалізувати в умовах такої складної країни як наша, зі суттєвими політичними, соціально-економічними та духовними відмінностями?

— Для вироблення повномасштабної стратегії розвитку консолідації варто усвідомити реальні способи та чинники досягнення консолідації на різних структурних рівнях, враховуючи, що вона відбувається не лише на рівні інтересів окремих громадян, а й на рівні цивілізаційних цінностей суспільства в цілому.

Тому, виходячи із специфіки суб’єктів консолідації, в доповіді виокремлено три основні її рівня:

1 Глобально-цивілізаційний (геополітичний).

Суб’єктами цього рівня є політики, державні діячі, бізнесмени-олігархи, впливові інтелектуали тієї чи іншої країни, а також зовнішні суб’єкти (лідери й політики зацікавлених країн, керівники розвідувальних центрів, центрів впливу тощо). Результатом суспільної консолідації на глобально-цивілізаційному рівні є єднання еліти й народу країни навколо цивілізаційного проекту і стратегічного цивілізаційного вибору та єднання з іншими країнами та їхніми лідерами, що мають спільні цінності й інтереси. Адже консолідація того чи іншого суспільства передбачає не лише внутрішню консолідацію, а й консолідацію зовнішню — міжнародну.

2 Інституційний (спільнотний).

Суб’єктами цього рівня є лідери різноманітних спільнот країни: інституцій, організацій, груп, а також пасіонарна частина цих спільнот, яка виходить за межі буденних інтересів та цінностей. Результат суспільної консолідації на даному рівні постає як єднання спільнот, у тому числі — соціально-професійних й етнічних.

3 Міжособистісний. 

Суб’єктом консолідації в цьому разі є громадяни країни. Результатом суспільної консолідації на цьому рівні буде єднання особистостей на підгрунті базових гуманістичних цінностей і спільної ментальності, що означатиме стан соціальної емпатії і партнерства.

Ці три рівні тісно пов’язані між собою. І якщо в авторитарному і тоталітарному суспільствах перший рівень директивно визначає консолідацію на другому і третьому рівнях, то в демократичному суспільстві саме консолідація на другому й третьому рівнях обумовлює консолідаційні процеси на першому рівні.

Тому «консолідаційне оздоровлення» суспільства слід починати з цих рівнів, послідовно розгортаючи усі потенції до об’єднання — це буде доволі органічно.

— Які ключові фактори консолідації в Україні і як вони корелюють із виділеними рівнями? Яким чином вони можуть нейтралізовувати фактори конфронтації? Які суб’єкти здатні їх забезпечити?

1 Діяльність влади та гуманітарної інтелігенції, спрямована на формування спільних цінностей, що об’єднують суспільство (освіта, наука, мистецтво, публіцистика).

Зазначений фактор здатний нейтралізувати, а в ідеалі й подолати ціннісну роз’єднаність як результат походження сходу і заходу України з євроатлантичної та православної цивілізацій.

2 Діяльність влади у сфері подолання бідності, підвищенні добробуту, системної реалізації принципів соціальної справедливості.

Цей фактор найбільш ефективно може реалізуватися на інституційному рівні. Він здатний нейтралізувати й подолати падіння добробуту громадян, бідність як сумний наслідок кризового стану українського суспільства.

3 Законодавче закріплення демократії в усіх сферах суспільного життя. Розвиток середнього класу і політичних партій середнього класу. Розгортання інституцій громадянського суспільства, взаємодія і баланс громадянського суспільства і держави.

Саме цей фактор консолідації здатний найбільшою мірою нейтралізовувати і долати такий чинник конфронтації в Україні як конкуренція олігархів та їх політичних проектів, який зумовлює економіко-політичну роздробленість країни, що породжує соціальну нерівність. Даний фактор передусім реалізується на інституційному рівні суспільної консолідації. Надалі він однаково потужно діє як на глобально-цивілізаційному, так і на міжособистісному рівнях консолідації.

4 Встановлення миру на сході України, духовно-культурна, економічна й політична інтеграція Донбасу в Україну. Окрім ефективних силових дій Українських Збройних сил, СБУ, розвідки, поліції, необхідний публічний світоглядний діалог із цих питань у мас-медіа, який модерують моральні авторитети.

Даний фактор є каталізатором консолідації в Україні на всіх трьох рівнях. Цей фактор консолідації, на відміну від усіх інших факторів, здатний актуалізувати консолідацію не в майбутньому, а в доволі близькій перспективі. Проте його ефективність певною мірою залежить від інших факторів консолідації — особливо від першого.

Беручи до уваги проникнення корупції в усю систему, її розбещеність олігархічними подачками, потрібно забезпечити незалежність судів від неправового впливу не тільки економічно заможних верств населення, а й інших гілок влади, так само як і від тиску з боку інституцій громадянського суспільства.

— У розмові з вами ми ще не торкнулися такого вкрай негативного фактора, як відсутність елементарної справедливості в суспільстві, недовіра до влади , спричинена, зокрема, винятково високим рівнем корупції. Ваш коментар?

— Традиційно найбільш консолідуючою суспільство темою є забезпечення справедливості в усіх її проявах, особливо у судочинстві та у праві загалом. Беручи до уваги проникнення корупції в усю систему, її розбещеність олігархічними подачками, потрібно забезпечити незалежність судів від неправового впливу не тільки економічно заможних верств населення, а й інших гілок влади, так само як і від тиску з боку інституцій громадянського суспільства.

Консолідація навколо ідеї справедливості завжди має в собі антикорупційну тему. Безумовно, що такі заходи, як відкриття майнових декларацій державних службовців, здійснення перевірки чиновників у всіх органах державної влади та органах місцевого самоврядування, оприлюднення реєстрів власників нерухомості та земельних ділянок та інформації про реальних власників компаній із відповідними заходами щодо власників нечесно набутого багатства є серйозним попередженням для потенційних корупціонерів. Водночас антикорупційна політика не повинна обмежуватися «голою репресією», запобігання корупції має полягати насамперед у транспарентності усіх сфер, де вона потенційно можлива.

Обов’язкова основа довіри як чинника суспільної консолідації — впевненість населення у доброчесності влади. З цього погляду вкрай важливе досягнення стану прозорості влади та її повної підзвітності громадянам, залучення громадян до державного управління через Партнерство «Відкритий уряд», започатковане Генеральною асамблеєю ООН у 2011        р., максимальне використання для цього усіх можливих електронних засобів.

Актуальним є чітке формування правового простору щодо функціонування державної мови, яка забезпечує інтеграцію соціуму, та мов корінних народів і національних меншин, які слугують важливим інструментом захисту й збереження їхньої етнічної самоідентифікації.

Нині Україні доводиться одночасно вирішувати комплекс завдань минулого, сьогодення і майбутнього. Очевидно, що без спрямованої на суспільну консолідацію національної ідеї вкрай важко реалізувати державницький потенціал. Невіддільним від цього є питання виховання і соціалізації вільної й креативної особистості, формування громадянських та соціальних компетентностей. Розв’язання цього завдання покладається передусім на загальну середню і вищу освіту.

ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ГІДНОГО УКРАЇНИ МІСЦЯ У СВІТІ

— Варто поговорити ще про дуже важливу царину консолідації українського суспільства, а саме — забезпечення гідного України місця у світі, що є передумовою реальної незалежності. Які головні проблеми тут можна виокремити?

— Досягнення єдності суспільної думки щодо цілей та пріоритетів державної політики у сфері міжнародних відносин включає кілька тематичних блоків. До першого тематичного блоку слід віднести загальні питання, пов’язані з усуненням перешкод у співпраці з головними партнерами України в складі євроатлантичної спільноти.

Другий блок стосується поліпшення взаєморозуміння у відносинах зі стратегічними партнерами, ситуативними союзниками та сусідніми країнами, а також поліпшення громадсько-політичного сприйняття таких відносин. У цьому контексті видаються важливими такі напрями: як ініціативи «Східне партнерство» і «Балто-Чорноморський союз», знаходження компромісної формули у вирішенні спірних питань із Польщею, а також освітніх питань у відносинах із Угорщиною та Румунією, сприяння українським організаціям, які мають потенціал у просуванні наших національних інтересів засобами публічної дипломатії.

Третій блок містить питання переважно зовнішньоекономічного спрямування, відновлення транзитного потенціалу України шляхом удосконалення існуючих маршрутів та залучення до нових проектів, таких як польсько-хорватська ініціатива «Тримор’я», Балто-Чорноморський союз та китайський проект «Один пояс — один шлях». Нарешті, вагомим мотивом консолідації суспільства має стати концентрація його зусиль із імплементації Угоди про асоціацію з ЄС.

Усі консолідовані країни мали сильного політичного лідера, який був моральним авторитетом під час правління і залишався таким для низки майбутніх поколінь. Для США в ХХ ст. таким лідером став Ф.Рузвельт, для Британії — В.Черчілль, для Франції — Ш. де Голль.

— Особливі дискусії в суспільстві спричиняє відсутність в Україні справжніх державних діячів належного масштабу. На думку наших науковців, як можна розв’язати цю проблему?

— Безперечно, питання ролі політичного лідера в забезпеченні консолідації є надзвичайно важливим. Усі консолідовані країни мали сильного політичного лідера, який був моральним авторитетом під час правління і залишався таким для низки майбутніх поколінь. Для США в ХХ ст. таким лідером став Ф.  Рузвельт, для Британії — В. Черчілль, для Франції — Ш. де Голль. Своєрідне «моральне відлуння» справжнього лідера консолідує країну і після його відходу від політичної діяльності.

Справжній політичний лідер, якого ми могли б назвати лідером нації, здатний консолідувати країну, є не просто політиком, а державним діячем, який актуалізує в політикумі генерацію державних діячів. Він готовий поступитися політичними амбіціями заради процвітання країни. Зрозуміло, що для консолідації країни на демократичних й гуманістичних засадах її політична еліта повинна бути налаштована на повагу до всенародно обраного лідера, це стосується навіть політиків із опозиційними щодо нього поглядами. Повага опозиції до лідера, демократично обраного більшістю населення, — це повага до власного народу.

Розмовляв Ігор СЮНДЮКОВ, «День»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments