Перший-ліпший брехун і ошуканець може розвалити цілу державу, тоді як упорядкування речей навіть в одному домі неможливе без ласки Божої.
Іван Мазепа, український військовий, політичний і державний діяч, Гетьман Війська Запорозького

«Найважче у війні – розлука з дітьми»

Тетяна з позивним «Подоляночка» — про свій шлях на передову лінію фронту
18 травня, 2018 - 11:29

Мама трьох дітей Тетяна Чудновець працювала вчителем, журналістом та редактором газети, навіть видала минулого року власну книжку, але і не здогадувалась, що одного дня їй доведеться взятися за зброю та брати участь у справжній війні. Відколи розпочалась Революція Гідності, її серце постійно було в тривозі, і в першу чергу за найрідніших — сина та чоловіка, які з самого початку брали участь у подіях на Майдані. Жінка також хотіла бути разом із народом України. Але її наймолодшій доньці Катрусі тоді виповнилося лише 2 місяці.

Війна на сході країни також відбилась у житті Тетяни Чудновець розлукою із чоловіком та сином Андрієм. Вони обоє, не роздумуючи, пішли добровольцями у батальйон ДУК «Правий сектор». Воювали у «найгарячіших» точках фронту. Чоловік у Донецькому аеропорту, а син — у Пісках. Разом пройшли бої у Красногорівці, Старогнатівці, на шахті «Бутівка» та на Світлодарській дузі.

Тетяна постійно хвилювалася за своїх хлопців. Вперше жінка на війні побувала як волонтер у лютому 2015 року, приїхала разом із земляками-козятинцями в «палаючі» Піски.

«Ми пригнали куплений нашими підприємцем-меценатом Володимиром Фурманом джип для потреб добровольців-«правосєків». Три роки війни, з 2014-го до 2017-го, у міру своїх сил я намагалася збирати волонтерську допомогу. «Напружувала» місцевих підприємців, добрих знайомих, місцеву владу, хлопців із самооборони. Часом їздила на схід, інколи пересилала «Новою поштою». Влітку 2016 року мої мужчини разом із частиною бійців Правого сектора підписали контракт із  Збройними силам України, з 54-ю бригадою. Старша донька Настя в той час закінчила школу і пішла навчатися до вишу. Молодша підросла і пішла до садочка. І я дедалі частіше стала думати, чим можу принести користь своїй країні, хоч рідні були категорично проти того, щоб я йшла на контракт», — розповідає жінка-боєць.

Приклад сина та чоловіка стали поштовхом для Тетяни також записатися до лав 46-го окремого батальйону спеціального призначення «Донбас — Україна». «Минулого літа я приїхала в цей батальйон разом із волонтерами із Вінниці — Валентином Бєлінським та Оксаною Крючковою. Її син Віктор з позивним «Лагуна» служив тут та героїчно загинув. Ми приїхали на його посмертне нагородження. Тоді я намагалася поспілкуватися із командиром, але він був занадто зайнятий», — пригадує жінка. Та за півтора місяца Тетяна «Подоляночка» знову відвідала із волонтерською поїздкою батальйон «Донбас—Україна». Вона нарешті поспілкувалася з командиром Власенком і він із розумінням дав жінці запрошення на службу. «Тоді я з цим запрошенням приїхала додому, не відкладаючи в довгий ящик, пройшла медичну комісію, зібрала усі папери і на початку вересня відбула на Донеччину в розташування батальйону. Не шкодую ні секунди, що зробила такий вибір, адже я давно хотіла принести користь своїй країні, й тому я тут», — мовить Тетяна.

На початку, зі слів Тетяни, в неї була посада в тиловій службі батальйону. Жінка займалася паперовою роботою, була діловодом тилу. Однак згодом солдат «Подоляночка» написала рапорт із проханням перевести її в будь-який інший підрозділ батальйону, що по суті означало на нульову лінію фронту. Командування пішло їй назустріч. І вже в лютому нинішнього року жінка отримала «найпростішу» посаду — стрілець штурмової роти. Тетяна намагалась виконувати всі свої обов’язки нарівні з побратимами — чергувала на раціях, ходила на пости на бойових позиціях. Нині мужня  берегиня другий місяць виконує обов’язки заступника командира роти із морально-психологічного забезпечення.

«Наш батальйон уже більше року перебуває в зоні ООС (операція об’єднаних сил). Зараз це район Світлодарської дуги. Наш командир має досить великий бойовий досвід, відомо, що він повернувся з полону сепаратистів, пройшов Іловайський котел. Знає, що таке пекло, — додає подруга «Подоляночка» і продовжує, — командир моєї роти —  зовсім юний 22-річний офіцер, який впевнено керує підрозділом і може дати «фору» багатьом 40-річним. Побратими-чоловіки ставляться до мене з повагою. Розуміють, що все-таки є різниця між жінками-солдатами та ними. І тому не навантажують важкими фізичними завданнями».

На матеріальне забезпечення жінка-боєць не скаржиться. Навпаки, каже, що одяг видають непоганий, їжі теж удосталь. «Найважче — це розлука із рідними, — стверджує Тетяна. — Адже у відпустку не  так часто відпускають. А зараз, під час активних бойових дій, і мова про неї не йде. Я дуже сумую за дітьми, особливо за своєю найменшою 4-річною донечкою. Уже 5-й місяць не бачила та не обіймала свою «комашку». Адже у той час, коли у побратимів з їхніми дітками вдома хоча б мама, у моєї Катрусі, поряд немає, ані тата, ані мами,.. — промовляє жінка крізь сльози і додає: — Однак я мушу бути тут, на Донбасі, заради її майбутнього, заради тисячі таких, як вона».

«Дуже важливо, за словами «Подоляночки», належно сприймати втрати побратимів, дивитися в очі їхнім рідним. До цього не можна просто звикнути. Коли Тетяна була на похованні в одному із сіл на Донеччині, то все село, «від старого до малого», стояло на колінах з українськими прапорами в руках. «Я була вражена, адже це все-таки Донеччина, і водночас такий патріотизм, — згадує боєць, — це ще раз переконало мене, що я зробила все правильно. Україна буде єдина та вільна», — підсумовує учасниця Операції об’єднаних сил Тетяна Чудновець, солдат «Подоляночка».

Леся КЕСАРЧУК; фото надано героїнею матеріалу
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments