Знати – це усвідомлювати, що ви нічого не знаєте. У цьому є сенс істинного знання
Сократ, давньогрецький філософ, один із засновників Західної філософії

«Не буває атеїстів під вогнем в окопах»

Михайло Скопи з династії іконописців — про те, як святі стали ближчими до народу у час війни
22 липня, 2015 - 10:36
ФОТО НАДАНО УКРАЇНСЬКИМ КРИЗОВИМ ЦЕНТРОМ

Сьогодні, 22 липня, в рамках проекту «Культурна дипломатія між регіонами України» Українського кризового медіа-центру відбудеться відкриття виставки ікон, написаних на ґонтах (дерев’яних покрівлях) із церкви XVI століття, художників Лева та Михайла Скопів. Близько 30 років художник і мистецтвознавець Лев Скоп власними зусиллями реставрує церкву святого Юра у Дрогобичі, внесену до переліку пам’яток архітектури ЮНЕСКО. Одного дня у храмі почали замінювали стару ґонту, але митець не міг дозволити, щоб усю стару дерев’яну покрівлю просто спалили, тож почав писати на ній... лики святих. Так і народилася ідея виставки «Ґонта», яка пропонує новий погляд на сакральне мистецтво. Останню підхопили і продовжують син Лева Скопа Михайло та художники-учасники мистецької групи «Кактус». Напередодні виставки «День» поговорив із батьком та сином Скопами про лики святих на щитах з Майдану, статус ікон на фронті і... виграну нами війну.

«ТО НЕ ПРИМУС — ТО СЕРЦЕ РОБИТЬ»

Із чого розпочався ваш шлях як іконописців, як реставратора храмів?

Лев СКОП: — Першу ікону я намалював дуже давно, хоча не в ранньому віці. Грав у гурті рок, блюз... І щось мені ні з того ні з сього захотілося малювати ікони. Як тепер пам’ятаю: на картоні намалював ікону «Неустанної помочі». Була в мене така велика Великодня листівка, та я не повністю копію робив, а з додаванням свого. І наш бас-гітарист як побачив, то одразу сказав: «Подаруй мені, бо я їду в Білорусь, а в мене бабка дуже віруюча, то я їй привезу». Я дав, а він потім розповідає, що та бабка як схопила ікону, то не знала, куди її діти — бігає, каже: яка сильна ікона. Ніхто ж навіть і не подумав. І мені сподобалося. Це відбувалося експромтом, тому що я дуже багато реалістичних пейзажів малював, портрети і паралельно — ікони. Я розумію, що то не примус — то серце робить. Немає й секунди часу, аби щось інше робити. Навіть вірші менше пишу, бо дуже багато ікон малюю. Відчув, що проза пішла — новели пишу. Але бачу, що все другорядне: і вірші, й новели. На гітарі іноді граю, аби пальці трималися. Та відчуваю, що в голові у мене зараз лише одне — ікони.

Михайло СКОП: — Моя перша ікона була намальована для армії в дев’яностих роках. Ще газета «Шлях перемоги» публікувала статтю про неї. «Гетьман Сагайдачний» — такий корабель є, і львівська громада хотіла, щоб для молебного куточка у ньому я намалював ікону святого Миколая. Я намалював його, а на другому плані — Сагайдачний, наче чайка, яка б’ється. І в газеті фото опублікували, де моряки стоять з тою іконою, такі гарні. А далі просто малював для церков вітражі, розписи робив. Навіть на Аскольдовій могилі мої ікони є.

«НЕ ХОЧУ Я ПІД РОСІЄЮ БУТИ»

— Ви були на Майдані, та билися пліч-о-пліч з молодими хлопцями й дівчатами. Багатьох із них ті події дуже змінили. А як на вас вплинув Майдан?

Л. С.: — До Майдану я був майже один, і мені здавалося, що я вже в тупику, а навколо мене маразм. І щойно сказали про початок Майдану — 24 листопада 2013 року — я одразу поїхав, і був там до кінця. Потім ще в лікарні три місяці лежав. А їхав я не через високі ідеали, а через звичайну банальщину. Наприклад, хочу я в Відень туди-назад з’їздити, каву попити — а треба візу, треба перше, друге, десяте. Нащо той кордон? Кордон — це корупція, бо прозорим він є лише, скажімо, для криміналу. А як прості люди?.. Не хочу я під Росією бути, тому, як і на помаранчеву революцію, сів і поїхав. Там уже постійно були мої сини Михайло, Андрій та Петро. Спершу ми просто ходили, а потім весь час малювали. Розбили намет, потім стояли всією командою під КМДА, а як повернулися до намету, бачимо — все згоріло. Потім на Костельній в підвалі жили, я собі майстерню там зробив, і намет новий мали — поряд поставили. У майстерні я ікони поставив, всі приходили і хрестилися. Михайло постійно малював для воїнів на дошках з Майдану ікони. Отець, що править на Аскольдовій могилі, попросив мене Аскольда намалювати. Я й намалював на майданівській дошці, і вийшло, що в їхнього Аскольда хрест у руках, а в мого — меч. То отець дуже тішився з тої ікони, посвятив її, і багато бійців посвятили ікони.

Кожен займався своєю справою. Я і писав, і воював. А потім, коли в тил вдарили, чудом лишився живий. Було багато вбитих... Сиджу на Костельній, малюю, і також такий фатум: виставка, вже по Інтернету продаються роботи, 17-го числа хотіли вже купити, і 18-го сталася та суєта... А я хотів дівчатам, що купували ікони, бонуси зробити. Купувала Таня — то я їй святу Таню намалювати хотів. А потім все згоріло...

Тут у Києві є каплиця, де багато всього пропало, то туди я, лежачи в лікарні, величезну Покрову Майдану намалював. І ще малював і малюю маленькі ікони і тим, хто був на Майдані, розсилаю.

— Тобто ви підтримуєте зв’язки з усіма, з ким познайомилися на Майдані?

Л. С.: — Так, все через «Фейсбук». Знаєте, найбільші досягнення людства — колесо, вогонь і «Фейсбук». (Сміється.) Я газет не читаю, телевізор не дивлюся, лише «Фейсбук». Але «День» купую. Мені заголовки подобаються. Як вони чіпляють — отже, газета добра.

«МАЙДАН — ЦЕ СЕРЦЕ, І ВСІ, ХТО БУВ У СЕРЦІ, СТАЛИ РІДНИМИ»

— Що слугує вам натхненням для щорічного малювання такої великої кількості ікон, для вкладання в них тої сили, що вони стали своєрідним щитом Майдану?

Л. С.: — Натхнення... Бійці, люди, дівчата, хлопці — всі, хто на Майдані. Майдан — це серце, і всі, хто був у серці, стали рідними одним одному, побратимами. Ми коли бачимося тепер, одразу обнімаємося. Коли на фронт приїжджаю — той з тої сотні, той з тої. Раніше я казав, що не знаю, що таке натхнення, завжди кількістю брав. Якість — то ж невідомо, що воно таке. Тож мені постійно хочеться малювати, писати музику. А що таке натхнення, я зрозумів 18 лютого, коли було багато вбитих. Я сів і зрозумів — все, нічого не буду малювати, нічого не буду грати. Чому я живий, а молоді загинули? Я ж у житті все маю, всього досягнув — а вбили молодих. І це страшно. І нащо тоді жити? Тягнулося це не знаю, який час. До мене приходили, просили намалювати ікону, та я казав: ні, хлопці, досить, ніякого малювання. А коли Аскольда попросили намалювати, то в мене щось перекрутилося в голові — беру дошку з Майдану під пахву й малюю. І сон мені якось приснився, коли ми в підвалі жили, що лежимо ми всі по периметру, а в центрі простір вільний — і там всі, що загинули, лежать...

А з другого боку — я викладав в академії 15 років, то завжди своїм учням казав: треба робити що хочеш. Ти хочеш малювати — малюй. А що тобі заважає? Намалюєш гарно — тобі будуть догоджати, погано — критикувати, а друзям завжди подобатись буде. Отже, ми малюємо для друзів. І скільки б мене в житті не критикували, нижче плінтуса не опускали, іноді сидиш і думаєш — а може, я геній?

Є безліч речей, у яких не треба свою суть ховати, бути білим і пухнастим. Пиши, малюй, створюй музику, грай на гітарі — в тому кайф. Зрозуміло, що будеш мати в десять тисяч разів більше ворогів. І я думаю: «Боже, дякую, що ти мені стільки ворогів дав — вони мене при житті тримають».

«ІКОНИ НА ФРОНТІ СТАЮТЬ СПРАВЖНІМИ РЕЛІКВІЯМИ»

— Ви вірите, що вашими роботами можна достукатися до сердець людей, щоб вони ставали, як ви казали, «на духовну боротьбу проти темряви, що несе Росія»?

М. С.: — Знаєте, це все залежить від людей, від їхньої віри. Наприклад, як я переконався з моїм проектом з прапорами: ніби я сів, розтягнув прапор, рисунок намалював — день часу звичайної стандартної роботи іконописця, це моя класна рутина. Але коли я відправляю хлопцям на фронт, які пару раз у житті, може, бачили справжню українську ікону, а от вона справжня, з ними, то вони як з реліквіями з ними носяться. І штука в чому — зробити ту маленьку ікону день-півтора часу, пару гривень витратити на пігменти — а приїжджає туди, то стає культовою річчю, бо мало не на все місто одна ікона. Ми всі потрохи можемо своїми руками, хто чим може, збудувати країну. Ми вже рік часу разом з їжею та одягом переправляємо хлопцям у ящиках іконки. І це — магія, справді. Бо ті ікони для них чудеса творять. Одна ікона потрапила під обстріл, в машині були вояки — і всі вціліли. Потім цю ікону через десяток рук передавали, і опинилася вона аж у французького журналіста. І я завжди передаю одне прохання воїнам: розказуйте, яким життям живе ікона, що приїздить до них, бо дуже цікаві історії бувають. Наприклад, мій найперший прапор має дуже цікаву історію: хлопець зі Львівщини настільки цінував мій прапор, що місяців три носив у себе на грудях. І вже багато розповідав, що йому реально щастило. І в його частині ніхто ще не помер. І суть не в тому, що це саме ми зробили, а те, чим ці ікони і прапори є для них, чим вони наповнені. То їхня віра творить чудеса, бо не буває атеїстів під вогнем в окопах, як казав Лєтов.

Л. С.: — І підтримувати треба не лише такими речами, а хто може — то й матеріально. От ми виставки часто робимо, аукціони проводимо, і всі гроші віддаємо на допомогу в АТО. З першого нашого аукціону ми купили 20 бронежилетів, і ще багато всього. І коли аукціон закінчився, саме на мій день народження, приїхали бійці і одразу ті біоніки одягли, щасливі такі були. От він, реальний результат. Важливий момент, що багато людей кажуть (хоча і не безпідставно): «Ой, не будемо давати багато грошей, тому що вони потрапляють невідомо куди».

М. С.: — Штука в тому, що треба розуміти: якщо ти хочеш творити добро, то не просто підійшов, кинув гроші в скриньку і все, далі мене нічого не цікавить. Ти маєш робити добро класно і якісно. І має бути персональна відповідальність за поміч, яку ти надаєш бійцям.

«ВІЙНА НАМИ ВИГРАНА»

— Як можна зупинити війну, яка не відпускає нашу країну?

Л. С.: — Коли я в Луганську виступав на мітингу, то сказав — війна нами виграна. Бо Росія не знає вже, що далі робити. За цілий рік захопили частину, а далі все — як вкопані стоять. А наша армія за рік просто фантастичними кроками стає сильнішою, професійнішою. Не так, як спершу, коли людей, просто як м’ясо, відправляли на фронт. Тепер вже більш навчені, багато хто проходить навчання як боєць НАТО — за іншою програмою, яка заснована на східних традиціях бойових мистецтв (приміром, сидіти годину, не рухаючись, або ще щось). І наші вже просто сміються там, на фронті. Коли я приїздив, то бачив таку картину: стріляють, лінія фронту, вибухи, наш повзе собі, повзе, а потім лежить, надуває повітряні кульки червоні і чорну і запускає в небо — і одразу по ній стріляти починають. Наші розуміють, що ми сильніші, що наша армія — то тепер опір країни. Для мене війна викристалізовує класний прошарок українців — молодих людей, інтелігентів, яких треба потихеньку до влади просувати. Бо саме такі люди — мудрі, талановиті — і пішли воювати. І саме вони є тою платформою, на якій буде створена наша нова держава.

Софія РУСЬКИХ, Літня школа журналістики «Дня»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments