Не гаючи часу

Згідно зі статистикою Україна входить до десятки країн  з найбільшою летальністю в ДТП (6-те місце, а на перших п’ятьох — Росія, Албанія, Литва, Білорусь і Молдова).

У світі фатальний покіс у автотрощах — понад 1,3 мільйона. На українських дорогах щороку гинуть 9 осіб на 100 тисяч населення. Найбільше  — на Львівщині, в Київській та Одеській областях.  На дорогах України за січень-червень 2020 року сталися 72 394 ДТП, у них загинули 1,482 тис. осіб, повідомило Державне агентство автомобільних доріг України («Укравтодор») у Facebook.

За його даними, майже дві третини всіх ДТП (46,8 тис.) сталися з двох причин: порушення правил маневрування — 3,037 тис. травмованих, 234 загинули, перевищення безпечної швидкості — 5,090 травмованих, 729 загинули.

«На радощах від поїздок новими якісними дорогами водії часто забувають про те, що існують чіткі обмеження швидкості, а також про те, що на високій швидкості можливості маневрування зменшуються в рази. І хоч на дорогах державного значення ця цифра менша (усього сталися 6813 ДТП, у яких 2777 осіб травмовано і 522 — загинуло) — це все одно важливий сигнал до того, що на нових дорогах потрібно бути максимально обережним», — ідеться в повідомленні.

Агентство зазначає, що своєрідний антирекорд встановлено на дорозі М-03 Київ — Харків — Довжанський, де на сьогодні вже загинули 44 людини.

Тож питання, як допомогти потерпілим до приїзду швидкої, на жаль, не втрачає актуальності. До розмови запросила завідувача хірургічного відділення Львівської лікарні швидкої медичної допомоги Гната ГЕРИЧА, який знає про проблему, як мовиться, з перших рук.

А розпочав розповідь хірург, як на мене, доволі несподівано.

— Перше правило, якого має дотримуватися перехожий, який хоче допомогти потерпілому в ДТП, — не зашкодити собі, — зауважує Гнат Герич. — Тобто передовсім потрібно зорієнтуватися, чи нічого не загрожує його власному життю — чи нема, приміром, витоку пального чи оголених дротів. Чому? Та тому що невдовзі «швидка», що прибуде на місце автотрощі, матиме ще одного пацієнта — в особі того, хто намагався допомогти. Отже, передовсім потрібно реально оцінити ситуацію. І, звісно, викликати «швидку», бо які б рятувальні дії ми не виконували (наприклад, штучний масаж серця), вони все одно потребуватимуть подальших, кваліфікованих, дій медперсоналу.

— Коли робимо виклик «103», що потрібно казати диспетчеру?

— Слід чітко зазначити, де це сталося, назвати число потерпілих і  стисло описати, що бачите (характер травм). В Україні починає функціонувати система, згідно з якою лікарі, що перебувають на телефонному зв’язку, можуть надати відповідні до травм, описаних вами, консультації. І людина, яка не має медичної освіти, може виконувати, оцінивши стан потерпілого за допомогою диспетчера «103», якісь дії ще до приїзду «швидкої».

— Яке друге правило?

— Не нашкодити травмованому. Дуже часто, коли стається ДТП, люди або залишаються заблоковані в автомобілі, або вилітають з нього. Спочатку слід з’ясувати, чи людина притомна. Якщо так, то запитати, чи все гаразд або що її турбує? Також потрібно захистити себе від прямого контакту з потерпілим — ідеться про різного роду інфікування. Наприклад, через кров чи слину. Отже, перед тим, як надавати допомогу, потрібно одягнути захисні рукавички, які мають бути в аптечці автомобіліста. Потрібно оцінити, чи нема загроз для пацієнта. Наприклад, чи не облитий він бензином? Оцінюємо, якщо потерпілий  непритомний, на летальність — чи є ознаки життя? Йдеться про оцінку пульсу — на сонній артерії, на шиї. Також потрібно нахилити вухо до  ротової порожнини потерпілого, щоби відчути дихання.

Якщо ми визначили, що нема пульсу, нема дихання, після дзвінка до «швидкої» потрібно негайно розпочати процедуру штучного дихання і непрямого масажу серця. Що стосується штучного дихання, то, згідно з новими рекомендаціями, ми, не маючи спеціальних засобів (а вони потрібні, бо часто трапляється, що пацієнт має забруднену кров’ю порожнину рота чи, приміром, розбите лице), маємо повне право не робити реанімаційних заходів, щоби не інфікуватися. Тоді потрібно адекватно провести непрямий масаж серця. Допомогу можуть надавати одна чи дві особи. За новими алгоритмами, а вони часто змінювалися за останній час, якщо допомогу надає одна особа, то впродовж 60 секунд (хвилини) потрібно здійснити понад 100 натискань на грудину.

— Але це дуже важко...

— Так! Дуже важко! На спеціальних курсах, де навчають такому масажу, завжди йдеться про те, що впродовж двох хвилин людина дуже виснажується, відтак починає неадекватно надавати допомогу. Тому слід розуміти, що відсоток надання допомоги «в одні руки» — дуже низький. І для такої допомоги потрібно дві особи. В сучасних аптечках є так звані повітроводи, це така трубочка, яку рятувальник вводить у ротову порожнину потерпілого, щоби не контактувати ні з кров’ю, ні зі слиною травмованого. Потрібно 30 разів натиснути на грудину, потім зробити павзу, а другий асистент, який допомагає, робить два вдихи  і продовжує масаж сердечка, і це, повторюю, має бути 100 натискань за хвилину — тоді це ефективно! Й головна мета, звичайно, того масажу, щоби кров із серця надходила до головного мозку, бо коли є кисневе голодування мозку, ці зміни — незворотні! Але з власного, вже великого, реанімаційного досвіду говорю, що здійснити це — дуже важко.

— Якщо йдеться про зламані кінцівки, чи потрібно їх до приїзду «швидкої» знерухомлювати? І в який спосіб це робити?

— Якщо пацієнт у таких умовах, що може лежати і не рухатися, то до приїзду «швидкої» нічого робити не потрібно. Якщо ж бачимо, що травма легка, тобто зламана одна рука чи одна нога і без зміщень,  звісно, можна зробити найбанальніші прийоми — імобілізувати. Повторюю: не вправляти, а імобілізувати — знерухомити, зафіксувати.

— А з якими  переломами найчастіше доводиться працювати?

— Це переломи ребер. І варто пам’ятати, що такі переломи спричинюють дуже тяжке ускладнення — пневмоторакс. Йдеться про ушкодження  плівки, яка покриває легені. І тоді повітря починає скупчуватися в легенях, у плевральній порожнині, стискає легені. І людина починає задихатися. В нових військових наборах та тих, що я мав можливість спостерігати в дуже дорогих автомобілях, є прилад, який може врятувати життя в тих ситуаціях. Коли людина починає раптово задихатися,  хрипіти, має масивні синці на грудній клітці або коли людина каже, що в неї з усіх боків дуже болить грудна клітка, то можна проколоти спеціальним апаратом грудну клітку, випустити повітря і в такий спосіб врятувати людині життя.

— Якщо трапляється так, що «швидка» не може, припустимо, впродовж пів години доїхати, то як чинити? Викликати ще одну? Чи намагатися самотужки доправити потерпілого до лікарні?

— Якщо бачите, що потерпілий адекватний, що нема кровотеч, сильних забоїв і такого іншого, що становить загрозу життю, то, можливо, й не потрібно чекати «швидкої». Травмованого можна доправити до будь-якого (!) найближчого лікувального закладу. Хай до пологового будинку, сільської амбулаторії чи непрофільної лікарні (наприклад, онкологічної). Ключове слово в тій ситуації — медичний заклад. Повторюю: будь-який, де нададуть невідкладну і спеціалізовану допомогу.

— Якщо привозимо до найближчої лікарні, а там не приймають... То що?

— Зобов’язані прийняти! Навіть якщо це не їх профіль. Потерпілого має оглянути черговий лікар, щоб оцінити стан, а далі або на місці  надати необхідну екстрену допомогу, якщо пацієнт її потребує, або викликати «швидку», щоби доправити до профільного медзакладу.

— Тобто відповідальність подорожнього (сторонньої людини, що довезла потерпілого до найближчого медичного закладу) закінчується на порозі цього медичного закладу, бо травмований потрапив у лікарню.

— Так! Бо потерпілому нададуть першу лікарську допомогу. Хай неспеціалізовану, але лікарську. Оце важливо!

***

Насамкінець Гнат Герич зазначає, що в одній розмові неможливо охопити й десятої частини всіх правил, що їх потрібно знати при наданні першої, невідкладної, домедичної допомоги.  Тому, якщо цікавитеся цим питанням, варто записатися на спеціальні курси, де навчать усім тонкощам цієї надважливої справи.

А головне — дотримання правил дорожнього руху всіма його учасниками (говорю і про тих, хто кермує, і про тих, хто пересувається на своїх двох).