У державців немає місця для філософії.
Томас Мор, англійський письменник, філософ, державний діяч, лорд-канцлер, Святий Римо-католицької церкви

Невідомий Богомолець

Як академікові вдавалося визволяти колег зі сталінських катівень
1 серпня, 2017 - 10:12

«І тихо, як вода в посудині, стояло життя...» У цьому рядку відбита, власне, і глобальна мета медицини — захищати її неоціненний дар. Одним з провісників нових можливостей такої підтримки констант буття, усе більш яскраво з плином часу, підноситься український геній природознавства Олександр Олександрович Богомолець. Парадоксально, але його відкриття, хоча б у варіантах захисних сироваток, пізнані і реалізовані досі далеко не повністю. Проте ось історія, яка ніби малює іншого Богомольця, причому в майже містичному зв’язку з долею іншого київського титана медичної науки — Миколи Михайловича Амосова. Зрозуміло, лише крізь час.

На початку п’ятдесятих хірург з Брянська Амосов, формально ще не доктор наук, балотувався на вакансію завідувача кафедри хірургії одного з факультетів у столичному медінституті. Вчена рада, а до її складу входила ціла низка поважаних учених, була відносно новачка налаштована досить скептично. Ситуацію переламав професор Олексій Олександрович Федоровський. Отже, Амосова, хай і не абсолютною більшістю голосів, було обрано. Тим часом могло статися так, що голос Федоровського в ці вирішальні моменти просто б не прозвучав. Його б не було серед живих або, в кращому випадку, він би перебував у Гулагу...

Річ у тім, що в достопам’ятному тридцять восьмому вченого, що очолював у Києві інститут переливання крові, було заарештовано. Від «вилучення» його буквально дивом врятував академік Богомолець, про цей вражаючий для того часу факт мені одного дня розповіла дочка Олексія Олександровича — Олена Олексіївна Федоровська, яка продовжувала, вже в нашому столітті, працювати в тому ж інституті. Врятований був винахідником «Натрога», новітнього засобу для консервації і збереження донорської крові. І мабуть, апелюючи важливістю цієї розробки для оборонних цілей, президентові АН України все ж вдалося зірвати з обвинуваченого фахівця ярлик «ворога народу». Але для цього треба було бути Богомольцем!

Склалося так, що мені неодноразово доводилося розмовляти і навіть приятелювати з сином першобудівника сучасної наукової потужності України, людиною з незвичайно відкритою доброзичливою натурою, членом-кореспондентом АН УРСР Олегом Олександровичем Богомольцем, а також його дружиною Зоєю В’ячеславівною Спіліоті. Наближалося сторіччя від дня народження організатора науки в республіці, і я опублікував у «Правді України» нотатку про створюваний в Інституті фізіології ім. О. О. Богомольця його меморіальний музей. І тепер, у тому ж кабінеті, ми нерідко довго говорили з організатором зборів. А потім Олег Олександрович запросив мене на пробний перегляд кінофільму, присвяченого майбутньому сторічному ювілею батька. Він і кадри цієї вдалої, фактично багато в чому авторської картини коментував дуже жваво.

Минав час, і я іноді став бувати у Богомольців у квартирі на другому поверсі вельми скромної будівлі поблизу інституту. У великій кімнаті, з великим обіднім столом, накритим вишитою скатертиною, якою тепер уже практично не користувалися, в куточку біля вікна на столику лежав заповітний «Кобзар» у полотняній палітурці, який, перед смертю від сухот на каторзі, десятирічному синові подарувала та, що належала до революціонерів-народовольців, його мама Софія Богомолець. Прокурор навіть вимагав для неї страти, але вона була вагітна... Первістка, що народився в тюремному лазареті, спустили на руки до діда в корзині з вікна камери на Лук’янівці, оскільки лікар Олександр Михайлович Богомолець, батько маленького Саші, також перебував під слідством.

Одна з кімнат, де раніше мешкав академік, нині порожня. Між іншим, Олег Олександрович одного дня розповів мені про випадок з майже неймовірним сюжетом. До Києва, незабаром після звільнення міста, він повернувся раніше батька, що затримався в Москві через хворобу. Абияк улаштували квартиру, що збереглася. Війна ще тривала, інколи до міста проривалися ворожі літаки, які відбивав зенітний вогонь. І ось в одну з ночей осколок через відкрите вікно влетів до кімнати, що призначалася для Олександра Олександровича, і пробив панцирну сітку підготовленого ліжка.

Про невибагливість президента Академії наук України, вже тоді широко визнаного у світі, мені чимало оповідала і Зоя В’ячеславівна, особливо коли не стало Олега Олександровича. Богомолець з’являвся вдома пізно-пізно ввечері, дуже втомлений, адже він, багато в чому, самотужки відновлював Олімп української наукової думки. Був він сумний, дружини Ольги Георгіївни вже не було, але хворобу, а президент довго страждав на туберкульоз, переносив стоїчно. Ніби передчував, як багато треба встигнути. В Москві, перед поїздкою до Києва, Богомолець переніс спонтанний пневмоторакс, розрив плеври. Це одне з важких ускладнень активного туберкульозного процесу. Але про героїчну мовчазну битву президента з підступним недугом було тоді мало кому відомо.

ФОТО З АРХІВУ НАН УКРАЇНИ

 

Зрозуміло, в бесідах з Олегом Олександровичем ми не раз торкалися благородної місії та зусиль батька у фатальні передвоєнні роки. Так, йому вдалося звільнити з ув’язнення харківських фізиків Лейпунського і Приходька, згодом лауреатів Ленінської премії. А одного дня, згадував Олег Олександрович, батько, повернувшись з Парижа з Усесвітньої виставки, що проводилася в тридцять сьомому році, де були представлені і досягнення української медицини, дізнався від сина, що днями заарештовано групу демографів на чолі з академіком Воблим. Не роздягаючись, Богомолець відразу вирушив до Косіора, який тоді ще очолював партійну владу в Києві. Через декілька днів учені повернулися на свої робочі місця.

— Як все це вдавалося? — запитував я Олега Богомольця. — Мабуть, батько якимсь прямим шляхом виходив на Кремль?

— Ні, сталінським фаворитом він не був, вони зустрічалися лише один раз. Але Сталін цінував Богомольця як ученого, всі вищі регалії — депутата, орденоносця, фігури міжнародного масштабу, йому було присвоєно. Безпартійність українського наукового деміурга Москві була навіть вигідна. Думка Богомольця часто вважалася беззаперечною. Так, у сороковому році він врятував від фатальних неприємностей Євгена Оскаровича Патона. І знову, якби не Богомолець, країна в дні війни не мала б танкової броні з патонівським швом. Чому поєдинки закінчувалися вдало? Просто Богомолець кидався в такі ризиковані бої з відкритим забралом, і з його аргументами і завзяттям часом рахувалися навіть у єжовському відомстві.

— Ви згадали про зустріч зі Сталіним. Коли і як це відбувалося?

— На початку сорок третього року до Уфи, де в евакуації розміщувалися основні інститути АН УРСР на чолі з О. О. Богомольцем, надійшов терміновий виклик від вождя. Батько відчував себе не дуже добре, і я супроводжував його в поїздці. Увечері, з готелю, батька повезли до Кремля. Вже пізно вночі його і П. Г. Тичину прийняв Сталін. Він поцікавився станом української науки і культури, підкресливши, що почалося звільнення республіки. Своїм співрозмовникам запропонував підготувати для «Правды» і «Известий» статті з роздумами про Україну в благотворних турботах радянської влади. Батьку, здається, було запропоновано виступити у «Известиях». Як він зрозумів, сталінська ініціатива була, ймовірно, викликана тим, що в ці місяці передбачалося створення українського уряду «в екзилі», у вигнанні. І потрібно було протистояти цій інформації.

У ту ж ніч батько написав статтю, текст було направлено на перегляд до Сталіна. Через день вона з’явилася у пресі. Все було збережено, «рецензент» лише додав свою улюблену фразу — «таковы факты».

— Здавалося б, і після смерті О. Богомольця в сорок шостому році його вчення і створені напрями мали б підтримуватись?

— Ви знаєте, все сталося навпаки, після горезвісної «павловської сесії» про пріоритети нервізму у всіх іпостасях медицини почалися гоніння і на богомольцевський колектив. До Києва, на чолі розгромної комісії, прибув академік К. М. Биков, призначений ніби головним «інквізитором». Основний удар обрушився і на мене, я тимчасово очолював інститут. Становище змінив фотограф нашого інституту, який мав вихід на секретаря ЦК КП(б)У Мельникова, і тому вдалося приборкати Бикова. Але дітище батька було все ж розігнане, і потім, у злитті споріднених відділів, виник нинішній інститут фізіології.

Академіка Богомольця, за його заповітом, було поховано в куточку створеного ним унікального парку на тодішній Виноградній, а нині вулиці його імені. Ця невеличка природна оаза з фруктовими та іншими деревами, висадженими тут засновником інституту, і сьогодні є прикрасою і навіть втіхою для столиці. Але щоб її вберегти від будівельних загарбників, були необхідні мужні зусилля, яких доклали Катерина Олегівна Богомолець, її чоловік, видний учений-фізіолог, професор Вадим Якимович Березовський та їхня дочка, нині народний депутат Ольга Богомолець. Цей парк, його дух, його образ, власне, закликають нас — намагатися жити за Богомольцем.

Юрій ВІЛЕНСЬКИЙ
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments