Музика - мало не єдине, що ще не стало для людей яблуком розбрату.
Рей Чарльз, американський співак, музикант, один з найвідоміших у світі виконавців джазу

Нова Iсторiя «дому Ханенків»

Як Катерина Чуєва створюватиме в музеї вільний простір для критичного мислення
7 вересня, 2018 - 10:28
ФОТО АРТЕМА СЛІПАЧУКА / «День»

Музей Ханенків зберігав свою європейськість навіть у радянські роки. З іншого боку, тоді намагалися прибрати пам’ять про його засновників, меценатів Богдана та Варвару Ханенків. Усе змінилось із розвалом СРСР, особливо коли заклад відкрили після реставрації у 1998-му.

Понад 20 років музей очолювала Віра Виноградова. Та наприкінці серпня пройшов конкурс на посаду генерального директора Національного музею мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків, у якому перемогла Катерина Чуєва, незабаром її мають офіційно затвердити на цій посаді. Катерина працює в музеї з 1998 року, починала лаборанткою, до перемоги на конкурсі була заступницею директора з науково-методичної роботи.

Із Катериною ЧУЄВОЮ зустрічаємося, коли завершується підготовка виставки «Свобода VS Імперія», що відкривається 7 вересня і присвячена Французькій революції XVIII століття. Тож ми говорили про те, як революція стає музейним експонатом, а ще — про нову місію Музею Ханенків, коли можна буде побачити фонди закладу, та як він ставатиме доступним для всіх. 

ПРО НОВИЙ ТИП ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ

— Керувати одним із найвідоміших українських музеїв, до якого прикуто багато уваги, де є купа роботи, — це гарантований неспокій. Що мотивувало вас взяти участь у конкурсі?

— Причин для такого рішення було кілька, частина з них — внутрішньо-музейні, частина — власне мої як фахівця. Досвід, якого я набула, працюючи тут багато років, дозволив мені сформувати певне бачення музею у майбутньому і сценарії розвитку, які можуть чекати на нього. Коли багато працюєш у сильній команді, у тебе виникає низка ідей, які хочеться втілити. І це стало можливістю спробувати втілити ці ідеї.

Доволі довгий час, понад 20 років, цей музей очолювала Віра Іллівна Виноградова, легендарний фахівець у музейному середовищі. Мені випала честь всі ці роки працювати з нею і багато чому у неї навчитися.

Я була однією з тих, хто, особливо після Майдану, доволі багато публічно говорив про те, що необхідні зміни, що нам треба розвиватися і брати на себе таку відповідальність. Думаю, разом із людьми, які прийшли у музей давно, людьми, які розвивають освітні програми або працюють над збереженням і дослідженням колекції, ми як команда спроможні впоратися з таким викликом і розвивати музей далі. Зміни неминуче пов’язані з відповідальністю: і сьогодення, і майбутнє музею залежить від кожної людини, яка тут працює. Жорстка ієрархічна структура, яку музейна справа успадкувала від радянських часів, на мій погляд, не є ефективною у нашій ситуації.

— Взагалі ви працюєте у музеї 20 років, прийшли сюди на посаду лаборантки і, читала, були тут залучені до усіх можливих видів робіт — наукової, екскурсійної, адміністративної тощо...

— По суті, так, це був експеримент довжиною у частину життя. Я прийшла в музей одразу після школи. Тоді я мріяла стати археологом та їздити в експедиції у поля, але ця атмосфера, теми, які ми тут досліджували, — усе це було дуже цікаво. Так склалося, що я залишилась, і тепер мені важко уявити якесь інше місце роботи.

На сьогодні переважна більшість людей, які виходять на певні управлінські посади у музеях, так чи інакше опановують цілу низку нових для себе речей. Директор та його заступники не можуть дозволити собі зосереджуватися виключно, наприклад, на дослідницькій роботі або управлінській, забуваючи про те, чим і навіщо керують. Як правило, щоб музей працював ефективно, все це доводиться поєднувати.

ПРО «ЗВ’ЯЗОК ПОКОЛІНЬ»

— Як за ці 20 років змінився музей?

— Коли я потрапила до музею, тут працювало доволі багато людей, які прийшли ще до 1991-го. Це люди з досвідом, який для нас сьогоднішніх є певною мірою незвичним. Вони застали музей таким, яким значна частина киян його вже не бачила. Адже з 1990 до 1998 року тривала реставрація й музей був взагалі закритий для відвідування. За цей час змінилися підходи до управління державними організаціями, вимоги до музеїв з боку суспільства. А люди, які працювали у музеї до 1991 року, були носіями «класичних» музейних традицій, знань і навичок, низку з яких варто було зберегти.

Взагалі мені здається, що у Києві Музей Ханенків завжди був одним із найбільш розвинених і цікавих для відвідувачів і для самих співробітників. Теми музею — європейське та азійське мистецтво — давали змогу трохи вийти за кордони Радянського Союзу, зіткнутися з іншим світом, досліджувати світову культуру. Так ось, музейні традиції, я б сказала, певною мірою аристократичні, у 1990-х поступово відходили у минуле. Змінювалася суспільна роль музею, змінювалася роль його співробітників і коло їхніх обов’язків. Хоча нібито звичні речі — зберігання експонатів, проведення екскурсій — ми робили і продовжуємо робити, але смислове навантаження і підходи до організації цих процесів змінилися сильно.

Сьогодні музей нагадує нам про той будинок Ханенків, який ми мріяли б побачити — таким, яким його задумували засновники, попри відчутний слід радянської доби, тому що не все вдалося зберегти у радянські часи таким, як цього прагнули Ханенки. Але зараз у музеї панує атмосфера, яка кардинально відрізняється принаймні від того, що було у ХХ столітті.

Музей став дуже відкритим. Поступово відходить у минуле уявлення про те, що музей — це «неприступний» храм мистецтв, де треба тихо ходити і мовчки слухати екскурсовода. І на зміну людям, які працювали у музеї дуже довго, які передали нам частку свого досвіду, приходять інші, переважно молодь. Часто за своєю освітою вони навіть не пов’язані з музеями. Але усі приносять сюди щось своє, певне бачення, характерне для свого покоління і віку, і це надзвичайно плідний і цікавий мікс.

ПРО НОВІ ПРИМІЩЕННЯ ТА ВІДКРИТІ ФОНДИ

— Часом озвучується думка, що треба розширювати експозиційні площі музею. У розмові з журналістами ви згадували, що існують проекти відкритих фондів і реконструкції музею. Можете розповісти про це більше? Зокрема, у контексті реконструкції — як розширити площі? Адже будівля історична, і тут майже нічого не можна переробляти.

— У нас є невеликий ресурс для цього. Музей взагалі довгий час, до середини 80-х років ХХ століття, був «замкнений» в одній будівлі — це будинок Ханенків по вулиці Терещенківській, 15. Мені зараз важко уявити, як взагалі там вміщувались експозиції і європейського, і азійського, і стародавнього мистецтва, і ще весь колектив, і всі фондові колекції.

У середині 1980-х місто передало музею будинок на Терещенківській, 17, і ще кілька років після реставрації будинку Ханенків пішло на ремонт у будинку №17, щоб створити тут окрему експозицію азійського мистецтва. Вперше за історію музею така експозиція була створена, музей суттєво розширився. Частина колективу і робочі приміщення переїхали сюди, так само, як бібліотека, яка нараховує понад 20 тисяч книг. Але, на жаль, поки це не вирішило проблему зі зберіганням фондових колекцій. Ми використовуємо не спеціально збудовані фондові приміщення, а пристосовані, переважно у будинку №15.

Звісно, доступ до колекції у такому разі ускладнений, приміщення для фондових колекцій дуже малі за площею. Якщо сьогодні в обох основних експозиціях ми показуємо близько 1 700 предметів, то решта — а загалом це ще близько 23 тисяч — розміщується у фондах. І ці фонди не є доступними у тій мірі, в якій ми би хотіли.

Кілька років тому Віра Іллівна Виноградова започаткувала ініціативу з розробки проекту розширення нашого музейного комплексу. Для цього у нас два флігелі у внутрішньому дворику музею. Якщо ми приведемо їх до ладу — а це фактично реставрація і реконструкція цих флігелів — і пристосуємо внутрішній двір під потреби музею, то зможемо суттєво збільшити корисну площу і забезпечити доступ до всієї колекції — настільки, наскільки це можливо.

Звісно, ми не зможемо показати усі 25 тисяч предметів у експозиційних залах. По-перше, частина предметів не може перебувати в експозиції постійно, вони чутливі до світла — такі, як графіка. Ще частина предметів потребує реставрації. Але загалом для дослідників і усіх зацікавлених ми можемо створити так звані відкриті фонди. Тобто предмети розміщуються у фондосховищах, але ці фондосховища обладнані з урахуванням можливості відвідування. І будь-яку річ із цих 25 тисяч можна буде побачити або, наприклад, проводити там екскурсії для груп студентів, які досліджують музейну справу тощо.

Цей проект довгостроковий, він не може бути втілений швидко. Сьогодні ми займаємося його розробкою і, сподіваюсь, у перспективі, принаймні, десяти років вдасться зробити найважливіші кроки. Це залежить і від розробки самого проекту, і від фінансування. Ми є муніципальним музеєм, підпорядковуємося департаменту культури Київської міської адміністрації, відповідно, питання капітальних вкладень і не тільки пов’язані з ними.

ПРО МЕЦЕНАТІВ

— Чи можна залучати до цього меценатів? У музею є своє коло друзів. Як відбувається така взаємодія?

— Ми хотіли би створити навколо музею спільноту людей, які б його підтримували. На сьогодні меценатська підтримка переважно спорадична. У нас немає регулярного клубу друзів, поки немає піклувальної ради. Думаємо, як вирішити ці питання. 

Сьогодні у світі музеї без такої підтримки фактично не можуть обходитися. Загальна світова тенденція — зменшення частки державного фінансування навіть у країнах, які ми називаємо розвиненими. Але стає зрозуміло, що без підтримки суспільства, зокрема меценатів, зацікавлених у розвитку музею, все важче втілювати проекти на тому рівні, на якому ми би хотіли це робити.

Українські музеї отримують із державного або місцевого бюджетів кошти на ключові речі: на зарплату співробітників, комунальні послуги, охорону. З рештою витрат ситуація дуже різна, фінансування нерівномірне. Як правило, коли коштів не вистачає, музеї шукають меценатів, партнерів, волонтерів тощо. Ми хотіли б робити це систематично. Наші власні вимоги до якості своєї роботи високі, як і запит наших відвідувачів на якісні послуги та цікаві проекти.  

ПРО ЧЕРГИ ДО МУЗЕЮ

— Коли у музеї показували викрадені у Вероні картини, які знайшли українські прикордонники, до вас вишиковувалися величезні черги, люди стояли навіть на вулиці. Такі черги на виставку творів із зібрань українського музею уявити важко. Чи я помиляюся? Люди усвідомлюють цінність експонатів, які зберігають наші музеї?

— Сподіваємося, люди їх цінують і цінуватимуть ще більше. Багато що у цій справі залежить від того, як ведеться музейна комунікація.

За останні роки ми бачимо зростання кількості відвідувачів, хоча не можу сказати, що відвідуваність різко збільшилася. Звісно, такі резонансні випадки, як виставка картин з Верони, одиничні. Часто ми бачимо посилений інтерес до виставок з-за кордону. Поки це теж свідчить про те, що наші колекції цікавлять менше, ніж те, що привозять.

Ми ще будемо аналізувати ці дані, але мені здається, що зацікавлення сьогоднішніми музейними проектами доволі стабільне. Повністю і швидко розходяться абонементи на наші дитячі й шкільні музейні програми, на новорічні програми, ми бачимо заповнені зали на концертах, увагу до виставкових проектів. Думаю, є всі шанси, що відвідування музею стане все більш звичною формою проведення вільного часу для киян і гостей міста.

Музей загалом приймає від 50 до 70 тисяч відвідувачів на рік. Якісь речі, які здаються більш цікавими нам, можуть здатися не такими цікавими публіці або навпаки. Ми не хотіли б орієнтуватися тільки на кількість як показник зацікавленості нашими проектами. Ми ділимося тим, що вважаємо цікавим і важливим, і прекрасно, якщо для людей, які прийдуть до музею, це теж стане цікавим і важливим. Формування запиту і пропозиції у музеях відрізняються від процесів у прибутковому секторі. Гадаю, для музею важливо концентруватися на якості досвіду, який людина отримує, приходячи сюди, але виміряти це важко.

Взагалі на сьогодні, оскільки музей має тільки два приміщення, є певне фізичне обмеження. Якщо Музей Метрополітен, або Києво-Печерський заповідник, або якийсь інший великий музей можуть дозволити собі приймати мільйон відвідувачів на рік, у нас максимально можливе навантаження, вочевидь, значно менше. Найбільш заповнені зали у дні відкритих дверей, тоді як в середині робочого тижня відвідувачів набагато менше.

ПРО МІСІЮ

— Якою ви бачите місію музею, якщо це не занадто пафосне слово?

— Нещодавно я згадувала статтю, побачену на сайті австралійських колег, вона називалась «Is happiness the new business of museums?», тобто «Чи є щастя новою справою музеїв?» І мені здається, на сьогодні ми якраз підійшли до цього рубежу. Музей довго, у радянські часи, вважався інструментом пропаганди і певним навчальним центром, мав займатися просвітництвом у доволі дидактичному стилі. Ми від цієї моделі відмовилися. Для нас музей — це вільний простір для критичного мислення, простір для співтворчості, толерантності, для відпочинку, навчання — кому що більше до вподоби. Думаю, ми все ще недооцінюємо потенціал цього простору.

Щодо місії музею — це формулювання абсолютно не є пафосним. Скажу більше, це певне робоче формулювання. Якщо музей не розуміє, навіщо він існує, це означає, що організація не може бути ефективною в роботі.

До останнього часу для нас був і залишатиметься на майбутнє важливим аспект, який стосується музею у тому значенні, яке свого часу заклали його засновники — Богдан та Варвара Ханенки. Це колекція та імена людей, які довгий час були забуті, фактично витіснені з історії. Протягом останніх 20 років тривало відновлення пам’яті про Ханенків, про те, що вони зробили для України — ми усім цим ділилися.


МИНУЛОГО ЛІТА У МУЗЕЇ ХАНЕНКІВ ВІДБУЛАСЯ ПЕРША ЕКСКУРСІЯ У РАМКАХ ПРОЕКТУ «КУЛЬТУРНИЙ ДЕКРЕТ». САМ ПРОЕКТ З’ЯВИВСЯ ЗАВДЯКИ ІНІЦІАТИВІ ФЕЙСБУК-СПІЛЬНОТИ «КИЇВ ДРУЖНІЙ ДО БАТЬКІВ І МАЛЮКІВ» І МУЗЕЙНИКІВ. КАТЕРИНА ЧУЄВА ЗАПЕВНЯЄ: «ЦЯ ФОРМА У НАС ПРИЖИЛАСЯ, МИ ЗРОЗУМІЛИ, ЩО СПРОМОЖНІ ТАК ПРАЦЮВАТИ, ЦЕ ЦІКАВО І МАЄ СВОГО ВІДВІДУВАЧА. ДУМАЮ, ТАКІ ПРОЕКТИ РОЗВИВАТИМУТЬСЯ» / ФОТО ІВАНА ЛЮБИШ-КИРДЕЯ

Зараз перед командою фактично стоїть завдання сформулювати й озвучити місію музею, з якою музей як інституція увійде у своє друге століття. За останні роки ситуація у країні дуже змінилась, і запит до музеїв як до установ, спроможних відігравати значну роль у розвитку суспільства, теж змінився. Якісь базові речі, як-от збереження колекцій, збереження пам’яті про Ханенків, залишатимуться. Але, ймовірно, знайдеться щось нове, і ми зможемо виробити це тільки у процесі спільного обговорення.

ПРО МУЗЕЙ МАЙДАНУ

— Ви були в ініціативній групі зі створення Музею Майдану. Зараз ви залучені до формування цього музею?

— Зараз я спорадично долучаюся до якихось заходів або робочих зустрічей Музею Майдану. У Музеї Ханенків навантаження доволі велике, і у найближчі місяці воно зростатиме, тому я матиму за честь залишатися в експертній групі музею, але такої безпосередньої участі, як раніше, брати не зможу.

Думаю, що Музей Майдану — це унікальний проект. Під час інших революцій, навіть під час помаранчевої революції, теж збиралися предмети, які зараз є у колекціях різних музеїв. Але ось така ідея музеєфікації цілого процесу суспільних змін, які ще тривають, — для України нова. Необхідність створення музею стала для нас очевидною вже під час самих подій, і це теж дуже цікавий досвід. Тому для мене дотичність до цього проекту є і залишатиметься важливою.

— Зокрема, ви займалися збором артефактів для Музею Майдану. Що робить, скажімо, чашку музейним експонатом?

— Якщо за предметом стоїть історія, то він буде важливим у колекції. Принцип формування збірки Музею Майдану був закладений під час самих подій. Це предмети або свідчення, архівні документи, за якими стоїть особистий досвід учасника, прихильника або антагоніста цього процесу. Такі предмети можуть не мати безпосередньої художньої цінності. Мабуть, найближчим за підходом до формування зібрання є меморіальний музей: усе, що пов’язане з конкретними людьми, ситуаціями, в яких вони опинялися, є важливим і цікавим,  надається до аналізу та інтерпретації.

В археології є принцип: коли під час розкопок іде великий масив матеріалу, щось залишається, а щось відсіюється, так званий масовий матеріал. Рівень знань визначає, що залишити. Коли йдеться про досвід людей, подібні рішення потрібно приймати дуже зважено. Буває важко зрозуміти та оцінити без історичної дистанції, який досвід є важливим, а який ми у праві відкинути. Думаю, сьогодні треба максимально збирати те, що можемо, щоб зберегти ці зв’язки, якомога повнішу картину.

ПРО НОВУ ВИСТАВКУ

— Цього тижня у Музеї Ханенків відкривається виставка «Свобода VS Імперія», присвячена Французькій революції. Як відрізняються відображення, фіксація революційних подій тоді й зараз?

— На виставці дуже цікавий набір творів, зокрема ми показуємо французьку політичну карикатуру тих часів. Взагалі у нашій колекції є твори мистецтва, з яких ми зазвичай вибудовуємо такі тематичні виставки. У колекцію вони потрапляли з огляду на мистецьку цінність, тоді як в історичних музеях ситуаціях трохи інша. Сказати, що музей цілеспрямовано збирав колекцію, пов’язану з Французькою революцією, не можна. Ми можемо взяти ці окремі твори і вкласти їх у загальний культурний або історичний контекст, розказавши таким чином певну історію.

Думаю, про відмінне і спільне у відображенні революції краще розпитати у кураторок цієї виставки Олени Шостак та Олександри Ісайкової, а взагалі це ідея для окремого проекту.

ПРО ІНКЛЮЗІЮ

— Музей чимало робить у плані інклюзії — екскурсії для батьків з малечею, проекти для дітей з особливими потребами. Як плануєте продовжувати цей напрямок? І чи можна, враховуючи історичність будівлі, зробити сам музей зручнішим для людей на візках чи з візочками?

— Питання безбар’єрного доступу, пандусів, ліфтів тощо, на жаль, не вирішується з сьогодні на завтра, принаймні, у наших умовах. Історична будівля — це дуже непросто, музей є пам’яткою архітектури, з відповідним набором обмежень і правил користування. Але подальший розвиток комплексу, про який ми говорили, переобладнання внутрішнього дворику і флігелів, дасть таку можливість. Це дозволить збудувати підйомники, вільно переміщуватися з нових приміщень в історичні, — але треба ще добре попрацювати, щоб втілити цей проект.

Щодо самих програм — це царина, яку веде моя колега, заступниця директора з науково-освітньої роботи Ганна Рудик. Багато у чому ініціативи щодо різноманітних проектів належать їй, її команді та людям, які приходять до музею. Зокрема, «Культурний декрет» з’явився із взаємодії зі спільнотою батьків з немовлятами. Ця форма у нас прижилась, ми зрозуміли, що спроможні так працювати, це цікаво і має свого відвідувача. Думаю, такі проекти розвиватимуться.

Безумовно, ми, скажімо, не можемо дозволити доторкнутися до більшості експонатів та робити інші речі, які загрожують збереженості творів. Але обмеження у питанні інклюзивності — не лише у площині збереженості чи фізичного доступу, це ще й питання психологічної та фахової готовності людей, які тут працюють. Ми шукатимемо будь-які можливості, щоб відвідини музею людьми з особливим потребами перестали бути чимось незвичним. Ми хочемо, щоб усі почувалися тут вільно. Це велика робота, багато залежить від налаштованості команди, але на сьогодні сам колектив сприймає усе дружньо та з відкритістю. Така атмосфера є запорукою того, що навіть у ситуації, коли ми не маємо технічної можливості зробити щось, це можна буде вирішити завдяки людській підтримці.

ПРО НАС — У МУЗЕЇ

— Уявіть, як через кілька сотень років людина приходить в історичний музей. Назвіть кілька речей, які, на вашу думку, могли би розповісти про нас.

— Якщо говорити про цей відрізок часу, думаю, таке запитання треба адресувати Музею Майдану, це саме вони розказуватимуть про людей нашої доби, про те, як ми змінювались. І ще — музеї АТО, якщо збережуться. Мені здається, це буде більше про суспільство і політику.

Як бачимо з нашої нової виставки, через 200 років після Французької революції навіть через твори мистецтва ми повертаємося до політики. Тоді це хвилювало людей, і це визначило вибір інструментів, за допомогою яких цей час зафіксували, сьогодні ми говоримо про живопис Давіда або про цю ж французьку карикатуру. Думаю, з нашою добою може бути щось схоже.

Марія ПРОКОПЕНКО, фото Артема СЛІПАЧУКА, «День»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments