Не можуть вести когось за собою ті, що не мають ніяких внутрішніх даних на те, щоб самих себе повести.
В’ячеслав Липинський, український політичний діяч, історик, історіософ, соціолог, публіцист

«Нумо, бабусю!»

або Як в Україні люди похилого віку наповнюють життя новими смислами
30 вересня, 2016 - 11:05
«ДО ПОДОРОЖІ ДО БІЛГОРОДА-ДНІСТРОВСЬКОГО ПРИЄДНАЛИСЯ НАВІТЬ 90-РІЧНІ. БУЛА СПЕКА СТРАШЕННА, Я СКАЗАЛА ПРИЙТИ ВСІМ З ПАРАСОЛЬКАМИ, ПАЛИЧКАМИ, ВОДОЮ. ПОДОРОЖ ДІЙСНО ВІДБУЛАСЯ ФАНТАСТИЧНА, І ТЕПЕР МИ ВСІ ПЛАНУЄМО, КУДИ НАМ РВОНУТИ ВЖЕ ТРОХИ ДАЛІ», — РОЗПОВІДАЄ ОЛЬГА ФІЛІППОВА / ФОТО НАДАНО АВТОРОМ

1 жовтня відзначають Міжнародний день людей похилого віку. Наприкінці вересня вже третій рік поспіль в Одесі організовується фестиваль активних бабусь і дідусів «Планета довгожителів». Напередодні фесту ми поспілкувалися з організаторкою та натхненницею Ольгою Філіпповою, яка також очолює Всеукраїнську спілку активного довголіття «IT-бабуся».

Із 2009 року Ольга Філіппова займається творчим розвитком літніх людей, проводить освітні та оздоровчі майстер-класи. Коли відбувалися події на Майдані, жінка зрозуміла свою відповідальність саме в опіці над людьми похилого віку. Так разом із друзями виникла ідея об’єднатися в організацію, діяльність якої спрямована на креативний розвиток покоління «дітей війни». Про унікальний досвід та особисті перемоги її підопічних спілкуємося далі.

«Є ВЕЛИКИЙ ЗАПИТ У СУСПІЛЬСТВА...»

— Що таке фестиваль «Планета довгожителів»?

— Ідея проводити такий фестиваль з’явилася в 2014 році. Маючи вже досвід роботи зі старшими людьми, я розуміла, що навчання, радість і здоров’я літніх людей ніколи не були популярною темою в Україні. І людину, яка йшла на пенсію, вважали таким собі «сміттям суспільства», і все, що з нею далі відбувалося, було, як то кажуть, на її совісті, на совісті її дітей та близьких. Я зрозуміла, що треба об’єднуватися.

Разом із друзями ми проводили танці, оздоровчі та освітні майстер-класи, різні види гімнастики, масажі.

Дуже цікаве покоління дітей війни, які народилися перед війною, під час війни, до 1945 року. Спілкуючись більш довірливо, я побачила купу проблем, які є у цього покоління. Одна з яких — дійшовши до такого етапу життя, мало хто з жінок по-справжньому прожив його.

Це покоління «мертвих матерів», коли жінки не могли дати дітям ні достатньо любові, ні щастя, ні турботи, тому що були важкі часи. Я зрозуміла, що у цих жінок непрожиті різні жіночі питання, мало хто з них був щасливою жінкою, хто відчув «жіноче щастя». Це покоління лишилося за бортом життя, вони були такими собі гвинтиками системи, яка розвалилася, і відповідальність за них ніхто не взяв.

І з цим треба працювати. Справа не в тім, що ці бабусі, як і всі ми, підуть із цього світу, а в тім, що залишаться ці проблеми. Ми не можемо чекати, поки якесь покоління відійде, і починати з чистого листочка. Ці проблеми все одно залишаються, і передаються молодшим, може, у меншому обсязі, але все ж.

Фестиваль «Планета довгожителів»став першим заходом, який ми проводимо регулярно в Одесі з 2014 року. Під час фестивалю люди старшого віку навчаються, спілкуються, отримують задоволення, нові навики, знання. А потім всією командою, яка формується упродовж кількох фестивальних днів, продовжуємо спілкуватися й далі — не можна вихопити людей на кілька днів, а потім їх залишати самих.

Наші бабусі в захваті від фестивалю. Одного року ми спільно створювали й представляли різні жіночі образи ХХ століття. Уявіть, наших it-бабусь в образах Едіт Піаф, Мерілін Монро, Алли Пугачової, Людмили Зикіної, Фаїни Раневської. Було класно та весело. А найголовніше — реалізація себе в сценічних образах.

Наступний фестиваль мав соціальну спрямованість. В Україні триває формування громадянського суспільства, і мені захотілося, щоб люди похилого віку так само активно брали в цьому участь, брали відповідальність за себе і країну, ставали більш свідомими і ставали активною частинкою суспільства. До нас у гості ми запросили антикорупційну школу, провели дебати, освітні медіастудії...

Цьогорічний фестиваль «Планета довгожителів» пов’язаний з темою внутрішньої декомунізації. Але це не про перейменування міст та вулиць. А як переосмислити досвід із минулого й узяти найцінніше в сьогодення, дякувати і жити нинішнім життям.

На одному занятті ми вже розмірковували: що таке час? Як його витрачати, що було в них у минулому? І почула дуже багато важких речей про минулий досвід і те, чого літні люди бояться. Бояться цієї війни, яка прийде, і яку вони прожили ще в дитинстві. Хоча війна насправді вже йде. А досвід найважчий — як зарубки на дереві — відбувся саме в дитинстві.

Серед наших підопічних — жінки й дідусі, які прожили і концтабори, і гетто, і окупацію...

Ми орієнтуємося на більш старших. У нас є група людей, яким 90 років, і більшість із них не виходять із дому. До них приходять волонтери, теж старшого віку, які й допомагають, і навчаються водночас. До речі, в нас є такі 90-річні, які дадуть фору молодим пенсіонерам. Ось на них дивляться із захватом: «Боже, вона живе справжнім життям, як я собі можу дозволити помирати в 55, бо мене покинув чоловік, закінчилася робота і немає грошей...»

У пенсійному віці з’являється більше часу. І якщо його не наповнювати корисними справами, то життя зведеться до перегляду телевізора, сидіння на  лавочці й обговорення пліток. Наша діяльність спрямована на те, щоб людей старшого віку вивести за рамки щоденних проблем.

Є великий запит у суспільства саме на ці заняття, але ресурсно наша організація може охопити не більше 50 осіб.

«ДОСТАТНЬО ОБ’ЄДНУВАТИСЯ ПО П’ЯТЬ-ШІСТЬ ОСІБ І ПРОВОДИТИ СПІЛЬНІ ЗАНЯТТЯ»

— Як стати it-бабусею?

— Наші бабусі самі до нас приходять. У нас дуже якісно працює «сарафанне радіо», це найголовніший засіб масової інформації. Головне — пустити правильні плітки. Вони розповідають своїм сусідам, приводять своїх родичів, знайомих.

Серед них і моя мама. Хоча вона живе в місті Ківерці на Волині. Це ж моя мама — я її всьому навчила, і вона, скоріше, є таким центром свідомих людей, які об’єднуються вже у своєму містечку. Знаєте, може, не обов’язково створювати якісь великі групи. Достатньо об’єднуватися по п’ять-шість осіб і проводити спільні заняття.

Подружки моєї мами знайомі з п’ятирічного віку, усі з однієї вулиці. Вони досі дружать, їм по 85 років. Мою маму звати Галина Олександрівна, а її подружки — Ніночка, Зіночка, Терезочка. Вони разом ходять по гриби, телефонують щодня, підтримують одна одну, збираються в такі маленькі групи пенсіонерів. Це дуже важлива частинка життя — жити спільно.

У дітей своє життя, та й не варто присвячувати все своє життя дітям-онукам. Це я кажу як бабуся. У кожного має бути власне життя, і треба дати дітям можливість реалізуватися самостійно, прожити свій досвід і, якщо треба, свої помилки. Наші бабусі часто беруть на себе забагато всього. Вони уроки роблять, вони з пенсії допомагають своїми копійками ще своїм дітям. Але це просто неправильно.

Кожен повинен мати своє життя, реалізувати себе в творчості. І кожний ранок запитувати: чи я щасливий, чи я роблю те, що я хочу, чи роблю тому, що мушу?

«ДИСКРИМІНАЦІЯ В ТОМУ, ЩО У ЛЮДЕЙ ПОХИЛОГО ВІКУ НЕМАЄ МОЖЛИВОСТІ РЕАЛІЗОВУВАТИ СЕБЕ»

— Чи стикаються ваші підопічні з віковою дискримінацією?

— Найчастіше, це стереотипи, які панують у суспільстві. У нас вкорінилося сприйняття: як 50 років — то вже стара людина. Пригадуєте, як писав колись класик: «Пожилая женщина 36 лет»?

А нинішня бабуся 50 років — це навпаки людина, яка має купу вільного часу і може реалізуватися, якщо не в роботі, то у творчості.

Дискримінація в тому, що у людей похилого віку немає можливості реалізовувати себе. Переважна частина через бідність навіть не мріє про подорожі, можливість ходити на дискотеку, радіти просто життю й не думати про «свою копійку».

Кілька років тому мене попросила директор департаменту праці, соціальної політики створити університет третього віку при міській владі в Одесі. Тоді я побачила ось цю залежність: наша держава годує людей якимись маленькими подачками у вигляді соцдопомоги, замість того, щоб спрямовувати зусилля на саморозвиток людей, дати елементарні навички догляду за собою, показати інші можливості, як заробляти кошти, навчити комп’ютерній грамоті.

Зберігається ось ця хибна система: залежність замість того, щоб підвищувати свідомість людини. Ці подачки водночас генерують неповагу й дискримінаційне ставлення.

В Україні не створені можливості освітні й креативні для людей старшого віку.

Я недавно приїхала з Варшави, а там можливості для пенсіонерів просто фантастичні. Там університети третього віку просто на кожному кроці. Я побачила стільки чудових ідей, як реалізуватися людям старшого віку. Наприклад, коли старші люди створюють музей своєї вулиці, або саджають парк у своєму районі, або допомагають іншим. Це дуже активні пенсіонери, які вирішили одного разу — «Ні, ми більше не будемо на узбіччі суспільства, а будемо повноцінними його учасниками».

«З ЧАСОМ СТЕРЕОТИПИ ЗМІНЮВАТИМУТЬСЯ»

— Подорожуючи, я дуже часто бачу закордонних бабусь і дідусів, які відвідують туристичні місця, насолоджуються чаєм у кафе. Щоправда, серед них я не бачила українських жінок-чоловіків поважного віку...

— Ми вирішили проекспериментувати — чим наші іt-бабусі гірші? Нещодавно здійснили таку подорож до Білгорода-Дністровського. Замовили великий комфортабельний автобус. Найкращий гід-мистецтвознавець по Одеські області Володимир Островський розповідав нам про Білгород-Дністровську фортецю. Усі бабусі в нього закохалися...

До нашої групи приєдналися навіть 90-річні. Була спека страшенна, я сказала прийти всім із парасольками, паличками, водою, щоб ми прожили цей день без жертв. Подорож дійсно відбулася фантастична, і тепер ми всі плануємо, куди нам рвонути вже трошки далі. Тому що Білгород-Дністровську фортецю «взяли», мусимо йти на інші висоти.

У нас спрацьовують стереотипи, що ми старі, вже не можемо подорожувати, вже нікому не потрібні. Але якщо є активна людина, яка може все організувати, бабусі розуміють, як це потрібно і це класно. І знаєте, ніхто не захворів, ні в кого нічого не боліло, ніхто ніде не падав. Ця подорож моїм підопічним дала значно більше, ніж якби вони сиділи вдома, «в безпеці» перед телевізором і страждали від спеки.

Помаленьку такі речі будуть відбуватися. І з часом стереотипи змінюватимуться.

— Ви говорите про бабусь, а що з it-дідусями?

— До нас приходять переважно бабусі. Так на 50 бабусь може бути 1 дідусь, і то... якого привела жінка.

Чоловіки живуть набагато менше. В Україні тривалість життя чоловіків коротша на 12 — 13 років. Якщо в середньому українська жінка живе 75 — 78 років, то порахуйте, скільки часу відведено для чоловіків. Чоловіки раніше помирають від інфарктів, від інсультів, через те, що працюють більше на стресових роботах, у важких умовах... Тож для нас так само важливо підтримувати дідусів.

«ДУЖЕ ВАЖЛИВО ФОРМУВАТИ КУЛЬТУРУ БЕЗКОШТОВНОЇ ДОПОМОГИ»

— Чи молодь долучається до ваших заходів?

— Нашим чи не найскладнішим завданням було навчання старших людей користуватися сучасними гаджетами. Старші люди хотіли навчатися, а внуки і діти завжди говорили: «У тебе нічого не вийде», «ти вже старий» або просто махали рукою.

Та тільки бабусі почали проявляти ініціативу, в онуків стали з’являтися сумніви із цього приводу. І вже самі почали брати шефство над ними. Серед наших it-бабусь та it-дідусів дуже багато користуються Інтернетом, комп’ютером, фотоапаратами.

Ми залучаємо студентів до нашої роботи, але, відверто кажучи, дуже важко. Вони кудись постійно поспішають. Мій виклик — створити постійний місточок між старшими людьми і молодими. Я розумію, що в молоді інше життя. Але дуже важливо формувати в суспільстві й цю культуру волонтерства. Культуру безкоштовної допомоги. На Заході, я бачу, молоді люди якусь частину свого життя присвячують допомозі старшим людям.

— Що б ви порадили людям похилого віку для якісного життя?

— Я не люблю давати поради, бо ніхто їх не виконує і кожен живе своїм життям. Але якби мені було 70 чи 80 років, то перше, що б я зробила, це позбулася всього зайвого. Позбулася непотрібних зв’язків, зайвих занять, які завантажують, зайвих паперів, зайвого одягу, зайвого посуду. Тобто полегшила своє життя від непотребу.

Коли я буваю в будинках літніх людей, то більше всього привертає увагу захаращеність приміщення. Є, звичайно, акуратні кімнатки, але в більшості з них — коробки, чемодани. І мені здається, що багато з цих речей заважають, наче тягнуть нас у минуле. Усього, що непотрібно, слід поступово позбутися.

Друге. Якби мені було багато років, я би, мабуть, усе-таки виконала те, чого хочеться саме мені. Наприклад, помирилася із давньою подружкою, написала б їй листа. Може, кудись би поїхала або пішла на концерт, який давно хотіла. І нехай це були б останні гроші... Навіть справа не в грошах. Якщо є мрія, то треба тільки голосно про неї сказати. Адже в більшості є діти, онуки, друзі, знайомі. Можна просто сказати внукові: «Синку, я хочу поїхати на якісь Канарські острови, чи в Київ, чи в Одесу, допоможи мені якось цю мрію здійснити...» І ця відкритість до людей завжди допоможе. Хтось обов’язково почує й допоможе здійснити мрію.

Третє. Я б кожного дня себе запитувала: чи я сьогодні щаслива, чи я займаюся тим, чим хочу? Чи я зараз там, де я хочу бути? І тоді все стає на свої місця. Не можна сидіти і чекати з 50 років, коли прийде пані з косою. Навпаки — в цьому віці з’являється багато вільного часу, щоб... перевернути світ.

Матеріал підготовлено в рамках кампанії «Дискримінація обмежує! Протидій!»

Ірина ВИРТОСУ, Центр інформації про права людини
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ