Нас послано тільки пророкувати воскресення мертвих і будить сонних. Се наше діло.
Пантелеймон Куліш, український письменник і громадський діяч

«Нумо, бабусю!»

або Як в Україні люди похилого віку наповнюють життя новими смислами
30 вересня, 2016 - 11:05
«ДО ПОДОРОЖІ ДО БІЛГОРОДА-ДНІСТРОВСЬКОГО ПРИЄДНАЛИСЯ НАВІТЬ 90-РІЧНІ. БУЛА СПЕКА СТРАШЕННА, Я СКАЗАЛА ПРИЙТИ ВСІМ З ПАРАСОЛЬКАМИ, ПАЛИЧКАМИ, ВОДОЮ. ПОДОРОЖ ДІЙСНО ВІДБУЛАСЯ ФАНТАСТИЧНА, І ТЕПЕР МИ ВСІ ПЛАНУЄМО, КУДИ НАМ РВОНУТИ ВЖЕ ТРОХИ ДАЛІ», — РОЗПОВІДАЄ ОЛЬГА ФІЛІППОВА / ФОТО НАДАНО АВТОРОМ

1 жовтня відзначають Міжнародний день людей похилого віку. Наприкінці вересня вже третій рік поспіль в Одесі організовується фестиваль активних бабусь і дідусів «Планета довгожителів». Напередодні фесту ми поспілкувалися з організаторкою та натхненницею Ольгою Філіпповою, яка також очолює Всеукраїнську спілку активного довголіття «IT-бабуся».

Із 2009 року Ольга Філіппова займається творчим розвитком літніх людей, проводить освітні та оздоровчі майстер-класи. Коли відбувалися події на Майдані, жінка зрозуміла свою відповідальність саме в опіці над людьми похилого віку. Так разом із друзями виникла ідея об’єднатися в організацію, діяльність якої спрямована на креативний розвиток покоління «дітей війни». Про унікальний досвід та особисті перемоги її підопічних спілкуємося далі.

«Є ВЕЛИКИЙ ЗАПИТ У СУСПІЛЬСТВА...»

— Що таке фестиваль «Планета довгожителів»?

— Ідея проводити такий фестиваль з’явилася в 2014 році. Маючи вже досвід роботи зі старшими людьми, я розуміла, що навчання, радість і здоров’я літніх людей ніколи не були популярною темою в Україні. І людину, яка йшла на пенсію, вважали таким собі «сміттям суспільства», і все, що з нею далі відбувалося, було, як то кажуть, на її совісті, на совісті її дітей та близьких. Я зрозуміла, що треба об’єднуватися.

Разом із друзями ми проводили танці, оздоровчі та освітні майстер-класи, різні види гімнастики, масажі.

Дуже цікаве покоління дітей війни, які народилися перед війною, під час війни, до 1945 року. Спілкуючись більш довірливо, я побачила купу проблем, які є у цього покоління. Одна з яких — дійшовши до такого етапу життя, мало хто з жінок по-справжньому прожив його.

Це покоління «мертвих матерів», коли жінки не могли дати дітям ні достатньо любові, ні щастя, ні турботи, тому що були важкі часи. Я зрозуміла, що у цих жінок непрожиті різні жіночі питання, мало хто з них був щасливою жінкою, хто відчув «жіноче щастя». Це покоління лишилося за бортом життя, вони були такими собі гвинтиками системи, яка розвалилася, і відповідальність за них ніхто не взяв.

І з цим треба працювати. Справа не в тім, що ці бабусі, як і всі ми, підуть із цього світу, а в тім, що залишаться ці проблеми. Ми не можемо чекати, поки якесь покоління відійде, і починати з чистого листочка. Ці проблеми все одно залишаються, і передаються молодшим, може, у меншому обсязі, але все ж.

Фестиваль «Планета довгожителів»став першим заходом, який ми проводимо регулярно в Одесі з 2014 року. Під час фестивалю люди старшого віку навчаються, спілкуються, отримують задоволення, нові навики, знання. А потім всією командою, яка формується упродовж кількох фестивальних днів, продовжуємо спілкуватися й далі — не можна вихопити людей на кілька днів, а потім їх залишати самих.

Наші бабусі в захваті від фестивалю. Одного року ми спільно створювали й представляли різні жіночі образи ХХ століття. Уявіть, наших it-бабусь в образах Едіт Піаф, Мерілін Монро, Алли Пугачової, Людмили Зикіної, Фаїни Раневської. Було класно та весело. А найголовніше — реалізація себе в сценічних образах.

Наступний фестиваль мав соціальну спрямованість. В Україні триває формування громадянського суспільства, і мені захотілося, щоб люди похилого віку так само активно брали в цьому участь, брали відповідальність за себе і країну, ставали більш свідомими і ставали активною частинкою суспільства. До нас у гості ми запросили антикорупційну школу, провели дебати, освітні медіастудії...

Цьогорічний фестиваль «Планета довгожителів» пов’язаний з темою внутрішньої декомунізації. Але це не про перейменування міст та вулиць. А як переосмислити досвід із минулого й узяти найцінніше в сьогодення, дякувати і жити нинішнім життям.

На одному занятті ми вже розмірковували: що таке час? Як його витрачати, що було в них у минулому? І почула дуже багато важких речей про минулий досвід і те, чого літні люди бояться. Бояться цієї війни, яка прийде, і яку вони прожили ще в дитинстві. Хоча війна насправді вже йде. А досвід найважчий — як зарубки на дереві — відбувся саме в дитинстві.

Серед наших підопічних — жінки й дідусі, які прожили і концтабори, і гетто, і окупацію...

Ми орієнтуємося на більш старших. У нас є група людей, яким 90 років, і більшість із них не виходять із дому. До них приходять волонтери, теж старшого віку, які й допомагають, і навчаються водночас. До речі, в нас є такі 90-річні, які дадуть фору молодим пенсіонерам. Ось на них дивляться із захватом: «Боже, вона живе справжнім життям, як я собі можу дозволити помирати в 55, бо мене покинув чоловік, закінчилася робота і немає грошей...»

У пенсійному віці з’являється більше часу. І якщо його не наповнювати корисними справами, то життя зведеться до перегляду телевізора, сидіння на  лавочці й обговорення пліток. Наша діяльність спрямована на те, щоб людей старшого віку вивести за рамки щоденних проблем.

Є великий запит у суспільства саме на ці заняття, але ресурсно наша організація може охопити не більше 50 осіб.

«ДОСТАТНЬО ОБ’ЄДНУВАТИСЯ ПО П’ЯТЬ-ШІСТЬ ОСІБ І ПРОВОДИТИ СПІЛЬНІ ЗАНЯТТЯ»

— Як стати it-бабусею?

— Наші бабусі самі до нас приходять. У нас дуже якісно працює «сарафанне радіо», це найголовніший засіб масової інформації. Головне — пустити правильні плітки. Вони розповідають своїм сусідам, приводять своїх родичів, знайомих.

Серед них і моя мама. Хоча вона живе в місті Ківерці на Волині. Це ж моя мама — я її всьому навчила, і вона, скоріше, є таким центром свідомих людей, які об’єднуються вже у своєму містечку. Знаєте, може, не обов’язково створювати якісь великі групи. Достатньо об’єднуватися по п’ять-шість осіб і проводити спільні заняття.

Подружки моєї мами знайомі з п’ятирічного віку, усі з однієї вулиці. Вони досі дружать, їм по 85 років. Мою маму звати Галина Олександрівна, а її подружки — Ніночка, Зіночка, Терезочка. Вони разом ходять по гриби, телефонують щодня, підтримують одна одну, збираються в такі маленькі групи пенсіонерів. Це дуже важлива частинка життя — жити спільно.

У дітей своє життя, та й не варто присвячувати все своє життя дітям-онукам. Це я кажу як бабуся. У кожного має бути власне життя, і треба дати дітям можливість реалізуватися самостійно, прожити свій досвід і, якщо треба, свої помилки. Наші бабусі часто беруть на себе забагато всього. Вони уроки роблять, вони з пенсії допомагають своїми копійками ще своїм дітям. Але це просто неправильно.

Кожен повинен мати своє життя, реалізувати себе в творчості. І кожний ранок запитувати: чи я щасливий, чи я роблю те, що я хочу, чи роблю тому, що мушу?

«ДИСКРИМІНАЦІЯ В ТОМУ, ЩО У ЛЮДЕЙ ПОХИЛОГО ВІКУ НЕМАЄ МОЖЛИВОСТІ РЕАЛІЗОВУВАТИ СЕБЕ»

— Чи стикаються ваші підопічні з віковою дискримінацією?

— Найчастіше, це стереотипи, які панують у суспільстві. У нас вкорінилося сприйняття: як 50 років — то вже стара людина. Пригадуєте, як писав колись класик: «Пожилая женщина 36 лет»?

А нинішня бабуся 50 років — це навпаки людина, яка має купу вільного часу і може реалізуватися, якщо не в роботі, то у творчості.

Дискримінація в тому, що у людей похилого віку немає можливості реалізовувати себе. Переважна частина через бідність навіть не мріє про подорожі, можливість ходити на дискотеку, радіти просто життю й не думати про «свою копійку».

Кілька років тому мене попросила директор департаменту праці, соціальної політики створити університет третього віку при міській владі в Одесі. Тоді я побачила ось цю залежність: наша держава годує людей якимись маленькими подачками у вигляді соцдопомоги, замість того, щоб спрямовувати зусилля на саморозвиток людей, дати елементарні навички догляду за собою, показати інші можливості, як заробляти кошти, навчити комп’ютерній грамоті.

Зберігається ось ця хибна система: залежність замість того, щоб підвищувати свідомість людини. Ці подачки водночас генерують неповагу й дискримінаційне ставлення.

В Україні не створені можливості освітні й креативні для людей старшого віку.

Я недавно приїхала з Варшави, а там можливості для пенсіонерів просто фантастичні. Там університети третього віку просто на кожному кроці. Я побачила стільки чудових ідей, як реалізуватися людям старшого віку. Наприклад, коли старші люди створюють музей своєї вулиці, або саджають парк у своєму районі, або допомагають іншим. Це дуже активні пенсіонери, які вирішили одного разу — «Ні, ми більше не будемо на узбіччі суспільства, а будемо повноцінними його учасниками».

«З ЧАСОМ СТЕРЕОТИПИ ЗМІНЮВАТИМУТЬСЯ»

— Подорожуючи, я дуже часто бачу закордонних бабусь і дідусів, які відвідують туристичні місця, насолоджуються чаєм у кафе. Щоправда, серед них я не бачила українських жінок-чоловіків поважного віку...

— Ми вирішили проекспериментувати — чим наші іt-бабусі гірші? Нещодавно здійснили таку подорож до Білгорода-Дністровського. Замовили великий комфортабельний автобус. Найкращий гід-мистецтвознавець по Одеські області Володимир Островський розповідав нам про Білгород-Дністровську фортецю. Усі бабусі в нього закохалися...

До нашої групи приєдналися навіть 90-річні. Була спека страшенна, я сказала прийти всім із парасольками, паличками, водою, щоб ми прожили цей день без жертв. Подорож дійсно відбулася фантастична, і тепер ми всі плануємо, куди нам рвонути вже трошки далі. Тому що Білгород-Дністровську фортецю «взяли», мусимо йти на інші висоти.

У нас спрацьовують стереотипи, що ми старі, вже не можемо подорожувати, вже нікому не потрібні. Але якщо є активна людина, яка може все організувати, бабусі розуміють, як це потрібно і це класно. І знаєте, ніхто не захворів, ні в кого нічого не боліло, ніхто ніде не падав. Ця подорож моїм підопічним дала значно більше, ніж якби вони сиділи вдома, «в безпеці» перед телевізором і страждали від спеки.

Помаленьку такі речі будуть відбуватися. І з часом стереотипи змінюватимуться.

— Ви говорите про бабусь, а що з it-дідусями?

— До нас приходять переважно бабусі. Так на 50 бабусь може бути 1 дідусь, і то... якого привела жінка.

Чоловіки живуть набагато менше. В Україні тривалість життя чоловіків коротша на 12 — 13 років. Якщо в середньому українська жінка живе 75 — 78 років, то порахуйте, скільки часу відведено для чоловіків. Чоловіки раніше помирають від інфарктів, від інсультів, через те, що працюють більше на стресових роботах, у важких умовах... Тож для нас так само важливо підтримувати дідусів.

«ДУЖЕ ВАЖЛИВО ФОРМУВАТИ КУЛЬТУРУ БЕЗКОШТОВНОЇ ДОПОМОГИ»

— Чи молодь долучається до ваших заходів?

— Нашим чи не найскладнішим завданням було навчання старших людей користуватися сучасними гаджетами. Старші люди хотіли навчатися, а внуки і діти завжди говорили: «У тебе нічого не вийде», «ти вже старий» або просто махали рукою.

Та тільки бабусі почали проявляти ініціативу, в онуків стали з’являтися сумніви із цього приводу. І вже самі почали брати шефство над ними. Серед наших it-бабусь та it-дідусів дуже багато користуються Інтернетом, комп’ютером, фотоапаратами.

Ми залучаємо студентів до нашої роботи, але, відверто кажучи, дуже важко. Вони кудись постійно поспішають. Мій виклик — створити постійний місточок між старшими людьми і молодими. Я розумію, що в молоді інше життя. Але дуже важливо формувати в суспільстві й цю культуру волонтерства. Культуру безкоштовної допомоги. На Заході, я бачу, молоді люди якусь частину свого життя присвячують допомозі старшим людям.

— Що б ви порадили людям похилого віку для якісного життя?

— Я не люблю давати поради, бо ніхто їх не виконує і кожен живе своїм життям. Але якби мені було 70 чи 80 років, то перше, що б я зробила, це позбулася всього зайвого. Позбулася непотрібних зв’язків, зайвих занять, які завантажують, зайвих паперів, зайвого одягу, зайвого посуду. Тобто полегшила своє життя від непотребу.

Коли я буваю в будинках літніх людей, то більше всього привертає увагу захаращеність приміщення. Є, звичайно, акуратні кімнатки, але в більшості з них — коробки, чемодани. І мені здається, що багато з цих речей заважають, наче тягнуть нас у минуле. Усього, що непотрібно, слід поступово позбутися.

Друге. Якби мені було багато років, я би, мабуть, усе-таки виконала те, чого хочеться саме мені. Наприклад, помирилася із давньою подружкою, написала б їй листа. Може, кудись би поїхала або пішла на концерт, який давно хотіла. І нехай це були б останні гроші... Навіть справа не в грошах. Якщо є мрія, то треба тільки голосно про неї сказати. Адже в більшості є діти, онуки, друзі, знайомі. Можна просто сказати внукові: «Синку, я хочу поїхати на якісь Канарські острови, чи в Київ, чи в Одесу, допоможи мені якось цю мрію здійснити...» І ця відкритість до людей завжди допоможе. Хтось обов’язково почує й допоможе здійснити мрію.

Третє. Я б кожного дня себе запитувала: чи я сьогодні щаслива, чи я займаюся тим, чим хочу? Чи я зараз там, де я хочу бути? І тоді все стає на свої місця. Не можна сидіти і чекати з 50 років, коли прийде пані з косою. Навпаки — в цьому віці з’являється багато вільного часу, щоб... перевернути світ.

Матеріал підготовлено в рамках кампанії «Дискримінація обмежує! Протидій!»

Ірина ВИРТОСУ, Центр інформації про права людини
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

comments powered by HyperComments