Не потоком шумних і галасливих фраз, а тихою й невтомною працею любіть Україну
Андрій Шептицький, митрополит у ГКЦ

о. Гергій КОВАЛЕНКО: «Ми відчуваємо біль розколу...

Цим, напевно, й зумовлена наша різкість»
17 травня, 2013 - 10:47
ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»
ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Останні події у релігійному житті країни, зокрема ті, що пов’язані із ювілеїм — 1025-ліття Хрещення Русі-України, визнанням таїнств, що здійснюються в УПЦ КП та інші, і стали приводом для зустрічі з головою Синодального інформаційно-просвітницького відділу і прес-секратерем предстоятеля Української православної церкви протоієреєм Георгієм КОВАЛЕНКОМ.

— Одне із рішень останнього Синоду єпископів УПЦ, який нещодавно відбувся, — зняття всіх попередніх обвинувачень з владики Олександра (ДРАБИНКА). Тобто йому знову повернуть посади голови відділу зовнішніх церковних зв’язків і головного редактора офіційного сайта Церкви? І чи його буде «відбілено» так само гучно, як і було звинувачено?

— Ще давніше Блаженнійший видав відповідний указ щодо того, хто які посади обіймає. Таким чином, владика Олександр — шеф-редактор, а я — головний редактор офіційного сайта УПЦ. Владика Митрофан — голова відділу зовнішніх церковних зв’язків.

На мою думку, рішення про зняття всіх попередніх обвинувачень з єпископа Олександра (Драбинка) свідчить про те, що в Церкві діють певні механізми виходу з кризи.

Ми пережили складні 1990-ті, коли конфлікти і колізії призводили до розколів і розділень. Тож тепер намагаємося вирішувати проблеми в дусі християнської любові та єдності. Часом ззовні це здається схожим на застосування політичних механізмів. Однак механізми, які працюють в Церкві, відрізняються від політичних.

Наприклад, інформаційна компанія довкола хвороби нашого предстоятеля була заполітизована. Хоча ми свідомо пішли на відкриття всієї інформації щодо стану здоров’я Блаженнійшого. Але нашу щирість не було оцінено. Декому було недостатньо офіційної правдивої інформації, і тоді на шпальти газет, на екрани телеканалів і, особливо, на простори Інтернету повиходили довколоцерковні горе-джерела і горе-аналітики.

Але треба розуміти, що Церква живе своїм життям і вирішує питання не в політико-державному контексті, а в контексті євангельському.

На моє переконання, те, що єпископат, помолившись до Святого Духа, збирається за одним столом, обговорює проблему, а потім ухвалює прийнятне для всіх рішення, може бути прикладом для українського політикуму.

— На згаданому Синоді також було ухвалено текст запрошення Патріарха Кирила на ювілей Хрещення Русі-України. Відомо, що Патріарх Кирил відмовився брати участь у заходах, де буде присутній Патріарх Філарет. Наприкінці квітня віце-прем’єр Костянтин Грищенко зустрічався з предстоятелем УПЦ КП і обговорював організаційні питання урочистостей, що відбудуться на державному рівні. Це означає, що глава РПЦ обмежиться акціями, організованими УПЦ?

— На разі існує дві програми святкувань — державна і церковна. Коли йде мова про участь Святішого Патріарха Кирила, то мається на увазі програма церковна або церковно-державна, якщо в ній братимуть участь представники держави.

Чомусь усі дуже швидко забули, що коли ми святкували 1020-ліття Хрещення Русі-України, до нас приїжджав Святіший Вселенський Патріарх Варфоломій, вимоги якого були ті ж, що й у Патріарха Кирила. Він теж не співслужив, не зустрічався з главою УПЦ КП. Натомість говорив про необхідність відновлення єдності українського православ’я. Тобто, про те ж, про що вже 20 років говорить Блаженнійший Митрополит Володимир. Тому немає позиції Москви. Є позиція Вселенської православної церкви. І її певна суворість — чергове нагадування суспільству і «розкольникам» про необхідність вирішити дану проблему. Бо коли ми почнемо вже просто зустрічатися, не співслужачи, не маючи єдності церковної, літургійної, євхаристійної, то тоді УПЦ КП буде вже іншою Церквою, неправославною. А до тих пір, поки ми нагадуємо, що це — «розкольники», вважаємо їх своїми і чекаємо на повернення.

Гадаю, представникам Української православної церкви Київського патріархату не цю інформаційну хвилю треба було здіймати, мовляв, Патріарх Кирил обурений участю в урочистостях Патріарха Філарета... Може, навпаки потрібно зробити українському суспільству ювілейний подарунок — повернутися до єдиної Церкви. Хоча б зробити певні кроки назустріч.

— Які це кроки?

— Вони мають бути церковними — в площині канонічній. Коли взяти катехізис Православної церкви, який повинен читати кожен православний, то там написано, що єдність Церкви визначається єдністю віри, таїнств та ієрархії. На сьогодні в УПЦ з УПЦ КП є тільки єдність віри. (Але й тут виникає питання, адже ми віримо в Єдину, Святу, Соборну і Апостольську церкву). Єдності таїнств немає через відсутність євхаристійно-літургійного спілкування. Врешті, немає єдності ієрархії, бо Вселенська православна церква не визнає ієрархії УПЦ КП.

Отож чим більше церковного буде в усіх нас, тим більше шансів до церковного об’єднання. А то часто лунають заклики до об’єднання на кшталт державно-політичного.

Церква покликана говорити про вічне. Вона у світі, проте не від нього. Так, ми — громадяни України. Маємо свою політичну позицію. Але як священик вважаю, що її треба висловлювати лише в кабінці для таємного голосування. Все-таки люди нас мають бачити не заполітизованими, а заангажованими Євангелієм. І що більше в нас буде євангельського, а не політичного, то швидше буде відновлено єдність українського Православ’я.

— Не так давно ви закидали греко-католикам, що вони визнають таїнства, які здійснюються в УПЦ КП. Але ж це, фактично, монополізація Святого Духа...

— Я пам’ятаю відповідь глави УГКЦ на це. Вона якраз була в дусі відповіді іншій конфесії. Блаженнійший Святослав (Шевчук) посилається на певні документи РКЦ, які визначають ставлення до таїнств поза межами єдності з Римо-католицькою церквою. У нас теж є загальноцерковний документ про ставлення до інославія. Однак до сьогодні ми ще вважаємо «розкольників» своїми. Інакше кажучи, ми ж не відмовляємо римо- чи греко-католикам називатися християнами. Вони собі живуть власним життям, зокрема літургійним. Але якщо «розкольники» себе називають православними, то не можуть від нас вимагати ставлення до них як до інославних. Ми не ставимося до УПЦ КП як до чужих. Ми відчуваємо біль розколу. Цим, напевно, і зумовлена наша різкість.

Очевидно, складно склеїти чашку, котра вже розбилася. Однак можливо — не людськими зусиллями, а з Божою допомогою. Але це вимагає певного смирення з обох боків. А також щирого бажання єдності, котре б перевершувало власні інтереси і всі земні проблеми, що нас розділяють.

— Отче, скажіть, УПЦ молиться за Україну?

— Ми завжди молимося за державу і народ. Православна церква це має у своєму вченні. Зокрема, у вченні про симфонію. Церква вбачає ідеал у тому, щоб держава співпрацювала з нею. Перша — займається насущними проблемами людей, друга — їхніми душами. Держава захищає своїх громадян, зокрема й — і Церкву, натомість Церква молиться за державу і допомагає їй. Я обмалював ідеальний варіант, який ніколи не було досягнуто. Але й Господь не обіцяв нам Царства Небесного на землі.

Під час цього Великого посту я багато слухав Святе Письмо в машині, стоячи в київських заторах. Особливо мене торкнулася Книга пророка Єремії. Читаючи її, можна провести чимало паралелей із нашою історією. Навіть напряму з Голодомором. Вона також навчає. Пророк навіть говорить про те, щоб люди змирялися з державними поразками і взяттям у полон. Потім через те смирення Бог їх визволить.

Все-таки існує біблійне ставлення до життя. І якщо воно поєднується зі щирим патріотизмом, це — основа для буття держави, народу, людини та їх майбутнього. Священномученик Володимир, Київський Митрополит, перший новомученик ХХ століття нашої Церкви, казав, що любов до рідного краю не має бути в нас сильнішою за любов до Бога. Водночас, наш патріотизм має базуватися на пошані до патріотизму іншого. Бо іноді намагаються привити любов до країни через ненависті до когось. Я нещодавно роздумував над словом «друг». Етимологічно це означає — другий (інший), а також — дорогий (любий). Тобто, любий інший. Треба любити інших, як самих себе. Це, звісно, не класична, а християнська етимологія.

— У Біблії також написано, що коли Ізраїль грішив, і чаша терпіння в Бога переповнювалася, Він віддавав його в рабство. В Україні влада ходить до церкви, принаймні, на великі свята, близько 70% українців вважають себе віруючими, а між тим наша країна — перша в Європі за темпами зростання СНІДу; одна з перших за темпами зростання онкозахворювань; одне з ключових місць з розповсюдження героїну... Судячи з цього всього, а також з політико-економічної ситуації, як гадаєте, ми не наближаємося до цієї пастки?

— Я не пророк, щоб говорити про майбутнє. Я тільки читаю пророків.

На жаль, ми мало бачимо віру в дії, яку демонстрували би тих біля 70% віруючих українців. Бо віра має змінювати життя. У Святому Письмі говориться про живу і мертву віру. Біси теж вірують і тремтять, як написано в Біблії, але при цьому не перестають бути служителями сатани.

Тож віруюча людина має пізнавати свою віру, в основі якої лежить 10 Божих заповідей. І щоб не називатися віруючими, а бути ними, треба намагатися їх виконувати. Якщо ми проскануємо українське суспільство на виконання заповідей, то побачимо, що майже всі вони не виконуються. Чого тоді хочемо від Бога? Яких благословінь?

З другого боку, ситуація, що склалася, — певний місіонерський виклик для Церкви. Тому Церква починає не з того, що людина повинна робити, а з навчання її. І взагалі не маємо судити. Натомість — любити людей, роблячи все, щоб вони йшли шляхом спасіння. Ми отримали важку постатеїстичну спадщину, тому треба допомогти людині бути християнином не тільки в неділю в храмі, а й в сім’ї, з друзями, на роботі...

І ще. Якось боляче, коли не вірять в щирість одне одного. У мене немає приладу виміряти, чи щирий чиновник або проста людина у своїх пошуках Бога. Треба радіти, що хтось інший теж шукає Господа. І в визначений час Господь торкнеться його серця. Не слід привносити у стосунки між єдиновірними братами і сестрами політичну складову. Не визначається єдність у Христі політичними, економічними, соціальними чи расовими параметрами. Бог хоче всім спасіння і цього маємо хотіти ми.

Якщо вже говорити про великих світу цього, то для них, вочевидь, найбільш актуальною є заповідь: «Не вкради» і «Не бреши», а для багатьох інших — «Не заздри» і «Не суди».

Повірте, якщо хоча б половина з тих майже 70% українців, котрі декларують, що вони віруючі, по-справжньому стануть ними, суспільна ситуація змінюватиметься. Іншого шляху немає. Господь безпомильно визначається з долями держав і народів. Але не без нашої участі. Бо Він насильно нічого не робить.

Надія ТИСЯЧНА, «День»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...