Об’єднання навколо потреб

У квітні минулого року Слов’янськ спалахнув вогнем війни. Бойові дії в місті тривали близько двох місяців. Пасторові протестантської церкви «Добра вість» Петрові Дуднику вдалося одному з перших організувати евакуацію мирних жителів. Згодом він та його команда почали вивозити людей із інших міст, роздавати постраждалим гуманітарну допомогу та допомагати у відбудові зруйнованих будинків. Коли стало зрозуміло, що разові поїздки не вирішували всіх проблем, пастор та однодумці вирішили створили Місіонерську школу для прифронтових територій, де добровольці після спеціального місячного навчання йдуть на допомогу в прифронтові Петровське, Попасну, Золоте, Миронівське, Світлодарськ, Авдіївку, Красногорівку.

 Нещодавно минув рік, як над Слов’янськом запанувало мирне небо. На в’їзді в місто відкрили меморіал в пам’ять про українських військових. Про відбудову міста та душ його жителів, пониження градуса ненависті та підвищення рівня відповідальності слов’янців — у розмові з пастором-волонтером Петром ДУДНИКОМ.

«ЛЮДИ ВІДЧУЛИ СМАК — ПРАЦЮВАТИ, БЕРУЧИ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА СВОЄ МІСТО»

 — Як сьогодні йде процес відбудови міста та яка роль влади у цьому?

 — Якщо ви сьогодні приїдете в Слов’янськ, то навіть одразу не зрозумієте, що тут була війна. Є райони, звісно, які відбудовано трохи менше, але всі соціальні об’єкти — школи, дитсадки — відреставровано. Багатоповерхівки з дахами й пластиковими вікнами говорять про те, що відновлення йде. Місцева влада що могла, від себе зробила. Здебільшого усім цим займалися церкви, волонтерські організації, благодійні фонди. Дуже багато міст відгукнулися й допомогли, тому можу сказати, що місто рухається навіть не потрохи — йде досить хороший рух на відновлення.

 — Крім зруйнованих будинків, місто зазнало духовно-моральної руйнації. Що допомагає містянам та його переселенцям відбудовувати цю «фортецю»?

 — Зближення. Добро одне одному зближує містян і дає можливість розумітися між собою замість того, щоб з’ясовувати, за кого ти є чи за кого був. Наступний крок: коли з’являється довіра між людьми, в правильному напрямі будується й любов до Батьківщини, рідної землі, відбувається усвідомлення української ідентичності. Адже не можна жити в ненависті, навіть якщо вона заслужена, й ти конкретно знаєш, хто спричинив біль тобі чи твоїм рідним. Коли ти живеш у ненависті, то сам себе руйнуєш. Отже, якщо ви приїдете в Слов’янськ, побачите багато білбордів: «Прощайте, і вам буде прощено», «Хто робить добро, той від Бога», «Той, хто ненавидить іншого — вбивця». Усе це говорить про прощення й те, що потрібно йти назустріч одне одному.

 — Яким чином волонтерські групи можуть сприяти у відновленні цієї внутрішньої розрухи в жителів Слов’янська та прифронтових міст?

 — Із нашими волонтерами ми маємо дві конкретні цілі: погасити градус ненависті людей і сформувати відповідальність людини за себе, свій дім та своє місто. Перше відбувається за простою схемою — зробити добро для когось. Ми даємо людині пакет із продуктами й кажемо, мовляв, ми зробили добро, тому піди до сусіда й поділись із ним частиною — зроби добро ближньому. Або, наприклад, ми привозимо шифер чоловіку, в якого зруйновано будинок, і кажемо: ми готові тобі допомогти, але для бабці-сусідки ми теж даємо шифер, тому зроби так: покрий дах бабці, а потім — собі. Спочатку людина думає, що, не згодившись, вона цього не отримає, але коли він робить бабці добро, з ним щось відбувається. Потім починає допомагати іншому сусідові, далі — ще іншому.

 Друга ключова ідея — сформувати відповідальність. Наприклад в Миронівському дуже багато зруйнованих будинків — усе в поганому стані, ніхто нічого не прибирає. Люди вечорами просто п’ють горілку й дивляться телевізор, а вдень ідуть отримувати допомогу від різних волонтерських груп, зокрема й у нас. У людини формується така думка: я — бідний, ви маєте дати мені те, чому ви того не дали?.. А якби ми надихнули людей скоординуватися, вибрати територію й розібрати завали? І коли вони це роблять, ми даємо цим людям пакети з їжею, адже в Біблії ще написано: «Той, хто працює — гідний харчування». Це логічно й нормально. Меру міста ідея сподобалася. Ми зібрали близько тридцяти місцевих жителів разом із мером, вибрали будинок на вулиці Леніна й почали вичищати. Робота йшла добре, тому люди відчули цей смак — працювати не просто за щось, а трудитися, беручи відповідальність за своє місто, робити його кращим і чистішим.

 Коли людина робить такі речі, в неї знижується «градус» ненависті й з’являються зовсім інші емоції. Така справа об’єднує не навколо політичних поглядів, а навколо людських потреб.

ПРО «ІНТЕРНАТІВСЬКЕ МИСЛЕННЯ»

 — На якому рівні зараз «градуси» відповідальності та ненависті в Слов’янську?

 — Атмосфера почала змінюватися. Дуже багато людей активізувалися. Для мене показовим є те, що не влада чи ще хтось, а самі люди тепер організовують суботники — чистять парки, фарбують стовпи, стіни, упорядковують зупинки тощо. Це виявляється в дрібницях, але крок за кроком таким чином формується відповідальність. Те, що люди бачили й відчували під час війни, змусило їх змінити свій світогляд, почати мислити по-іншому. Це не означає, однак, що поштовхом для цього має бути війна або якесь сильне потрясіння, хоч війна якраз цим і стала.

 — В одному з інтерв’ю ви сказали, що війна відкрила певну специфіку людей на сході. У чому вона полягає?

 — Коли люди живуть у своєму місті й ніколи не були за його межами, в них формується «інтернатівське мислення». Це якраз одна з причин цієї війни. Дітей із «інтернату», які зламалися, система вчить абсолютної безвідповідальністі. Людина стає постійно ображеною на когось, формується відчуття, наче їй хтось щось винен, адже вона жила в «таких» труднощах. А коли виростає й виходить з «інтернату», весь світ, який тобі нічого не винен, каже, мовляв, витаємо в реальності. Зламана людина опускається в криміналітет, починає всіх ненавидіти, красти, бити тощо. І тоді кричать: «Росія!», «Путін, допоможи!» — замість того, щоб сказати: я працюватиму, буду чесно чинити, й тоді я й моє місто може піднятися.

 Хоча такий спосіб притаманний не лише людям зі сходу. Він почав формуватися, коли нам читали казки про «Иванушку-дурачка», «По щучьему велению» та інші. Виходить, потрібно нічого не робити, і все в тебе буде. Це формується з дитинства, далі людина виростає й кричить: «Путін, допоможи!» — або в інший бік: «Європо, допоможи!» — замість того, щоб взяти відповідальність за свій дім, за своє місто й попросити в Бога мудрості, щоб своїми руками зробити щось красиве. Це — велика проблема.

«УРОК ПРОСТИЙ — АБСОЛЮТНО НІХТО НЕ ХОЧЕ БОЙОВИХ ДІЙ, НЕЗАЛЕЖНО ВІД ТИПУ МИСЛЕННЯ»

 — Ваша мета якраз і є шляхом до виходу з такого мислення?

 — Це частина виходу. Ми робимо ще проект «Від сім’ї до сім’ї», за допомогою якого за останній рік діти з АТО змогли пожити на Західній Україні, в Німеччині, Польщі, Чехії, США. Зрозуміло, що вони повертаються з іншим мисленням й баченням світу, культури.

 — Які уроки війни засвоїли для себе жителі Слов’янська?

 — Урок один і дуже простий — абсолютно ніхто не хоче бойових дій, незалежно від типу мислення. Це засвоїли всі. Хоча є люди, які живуть з мисленням «ДНР».

 — І як вони живуть у Слов’янську?

 — Багато не говорять, але, гадаю, крок за кроком їхній спосіб мислення змінюватиметься. Утім, треба бути чесним: якщо чоловік воює на боці «ДНР», а жінка — тут, вона буде мислити так, як він.

 — Серед людей, яким ви допомагаєте, є як ті, що й надалі підтримують «ДНР», так і люди проукраїнської позиції. Як відбувається процес порозуміння, знаходження спільної мови?

— Я вчу людей не дивитися телевізор, бо сьогодні це велике зло, яке промиває мізки. Після цього «раптом» виявляється, що можна знайти набагато більше спільного одне з одним, ніж того, що нас роз’єднує. Якщо людина мудріша, вона тікає від конфлікних питань, бо знає, що вони не приносять ніякої користі. Вони намагаються допомогти одне одному в різних ситуаціях, і це дає їм змогу вийти на хороший рівень довіри, потім можна передати свою точку зору. Цей процес не відбудеться за один день. Але він іде й достатньо успішно в місті та прифронтових зонах.

 — Ви колись казали, що працювали над брендом міста й придумали слоган: «Слов’янськ — місто щасливих сімей». Яким сьогодні ви бачите Слов’янськ після війни?

 — Війна, звісно, вдарила по цьому, трохи роз’єднавши родини на рівні мислення чи сприйняття ситуації. Але Слов’янськ все одно залишився таким самим — місто щасливих сімей. У атмосфері дедалі більше міцних родин та усмішок.