Основна загроза України – несправедливість

В останній всесвітній доповіді Програми розвитку ООН про стан людського розвитку Україна за рівнем розвитку людського потенціалу посіла 84-те місце серед 188 країн. Наш індекс людського розвитку (враховуються економічний розвиток, стан довкілля, освіта, медицина, гендерна рівність, дотримання прав тощо) наближений до таких країн, як Казахстан, Молдова та Росія. Україна у підсумку на сьогодні має зростання лише у сфері освіти     — середня очікувана тривалість освіти зросла до 15,3 року. Також, за даними міжнародних експертів, у нас на 1,3 року зросла середня тривалість життя.

Інші показники бажають кращого: так, коефіцієнт ВВП знизився на майже 32% порівняно з 1990 роком і сьогодні становить 8,189 тисячі доларів США на одну особу (1990 року — 10,8 тисячі), що майже удвічі менше, ніж у середньому по світу. За межею бідності в Україні перебуває 60% населення (коли коштів вистачає лише на харчування або не вистачає і на це). На думку Елли ЛІБАНОВОЇ, директора Інституту демографії та соціальних досліджень імені М.В. Птухи НАН України, академіка НАН України, провальний стан економіки та критична соціальна нерівність є найбільшими загрозами для України.

«МАЄМО СТРАШЕННІ ВТРАТИ ПРАЦЕЗДАТНОГО НАСЕЛЕННЯ»

— Елло Марленівно, як ви оцінюєте динаміку індексу людського розвитку за 25 років — на основі таких показників, як середня очікувана тривалість життя, бідність, рівень освіченості?

— Сьогодні в Україні прогрес у збільшенні людського розвитку становить 0,037%. Для порівняння: у Туреччині — 0,191, тобто у шість разів вищий, дуже позитивна динаміка у Польщі та Угорщині. А середній по земній кулі — 0,120. Із позитивного в Україні можна відзначити те, що за останні 25 років у нас на 2% збільшилася середня тривалість життя при народженні, на 23% — очікувана тривалість навчання. Але загальна економічна ситуація — зменшення ВВП на 32%, порівняно з 1990 роком — свідчить про те, що всі наші соціальні негаразди в людському розвитку зазвичай пов’язані з економічною ситуацією.

На жаль, в Україні якість статистики не дає можливості досить глибоко проаналізувати ситуацію з окремими групами населення. У нас немає традицій робити вибіркові дослідження, які б стали нормою суспільного життя, як це відбувається на Заході, коли щотижня кожна людина бере учать в якомусь опитуванні. У мене є значні сумніви щодо зростання тривалості життя на 1,3 року: перепису ми не робили з 2000 року, не знаємо, скільки людей виїхало. Боюся, ми трохи перевищуємо чисельність населення і занижуємо показник смертності.

— Яка причина низької очікуваної тривалості життя при народженні — 66,3 у чоловіків і 76,2 у жінок?

— Найточніший індикатор благополуччя країни — очікувана тривалість життя при народженні. Це — кумулятивний показник, він дуже точний. Середня очікувана тривалість життя при народженні за обома статями в Україні сьогодні становить 71,1 року. Це нижче, ніж середній показник по світу. Так триває не перший рік. Середня очікувана тривалість життя жінок в Україні трохи краща, ніж показник по всьому світу, але гірша, ніж у всіх країнах Європи, за винятком Молдови. Що стосується середньої очікуваної тривалості життя українських чоловіків, то тут — катастрофа. Цей показник значно нижчий за світовий і гірший, ніж деінде. Навіть — у Молдові. Відставання України від інших країн вимірюється не в сотих долях року, а роками. Я не беру для порівняння Швецію, Швейцарію чи Японію, з якими  відставання сягає 12—14 років, я беру країни, з якими нас, у принципі, можна було б порівнювати. Наприклад: у середині 1980-х тривалість життя в Україні і Польщі були однаковими. Сьогодні з Польщею маємо відставання за цим показником на 5,5  року у жінок  і 7,5 — у чоловіків.

Ми маємо страшенні втрати працездатного населення: у працездатному віці ми втрачаємо майже 40% наших чоловіків і близько 8% жінок. Нездоровий спосіб життя, погані умови праці, висока смертність на дорогах, нехтування візитами до лікаря, незадовільна медицина — це основні причини. Але головне — спосіб життя та умови праці найманих працівників, їхня соціальна незахищеність. Тобто ідеться не тільки про особисту відповідальність, бо людина не може зробити сама собі нормальні умови праці, нормальні дороги. Спосіб життя залежить від влади — центральної та місцевої.

Також в останні роки в Україні з’явилося абсолютно нове поняття    — раптова бідність. Ми ніколи раніше цього не знали, але у нас з’являються люди, які ще вчора були абсолютно самодостатніми — мали роботу та соціальний статус, і тут миттєво втратили все і перетворилися фактично на біженців.

Сьогодні ми маємо три основних виклики, які, здається, не зовсім усвідомлюємо. По-перше, нерівність: вона зашкалює. Думаю, навіть без цифр це всі відчувають. Другий, не менш серйозний, — в суспільстві сформована тотальна недовіра всіх до всіх, українці довіряють лише родичам. Третій виклик пов’язаний з першими двома — це тотальний нігілізм і небажання працювати легально: всі хочуть нелегальних доходів, не сплачувати податків.

«МИ ПОВИННІ ЗРОЗУМІТИ, ЧОГО ХОЧЕМО»

— Соціальна, економічна нерівність, загроза формування, за вашими словами, кастового суспільства — чи можна з цим боротися?

— Я не дуже багато надій покладаю на владу. Тут має втручатися громадянське суспільство — змушувати владу робити відповідні заходи щодо зниження нерівності. Іншого шляху немає. Небезпечна не сама нерівність, хоч вона теж небезпечна, як те, що бідна людина має дуже мало шансів потрапити до когорти 10% найзаможніших. Фактично, якщо у нас людина народилася в бідній родині, то існує загроза, що вона все своє життя залишатиметься бідною.

Освіта є сьогодні найпотужнішим соціальним ліфтом в Україні (крім участі в політичному житті), але вона нічого не гарантує. Тому що, по-перше, скоріше за все, дитина з бідної родини не здобуде якісної освіти, по-друге, у неї формується психологія бідності. Така людина нічого не робить, щоб змінити своє життя, і натомість розраховує на допомогу держави. Держава ж не може всім допомогти — і це замкнуте коло.

— Які ви бачите в Україні ресурси для розвитку?

— Людські, якість людського потенціалу. Інших не бачу. Ми маємо зрозуміти, чого хочемо, сформувати свою позицію — і вимагати цього від влади. Я сподіваюся, що люди, здатні змінювати щось в країні, не виїдуть за кордон, але це я так тільки сподіваюся.