Інколи здається, що історія нічого не вчить. Але це не так. Вона таки вчить — якщо в цієї вчительки життя НАВЧАЮТЬСЯ
Володимир Панченко, український літературний критик, літературознавець, письменник

Особливе коментування

Єврочемпіонат прискорив рух України назустріч людям із обмеженими можливостями
20 червня, 2012 - 00:00
ФОТО АВТОРА

Перед початком Євро-2012 в Донецьку провели моніторинг громадських місць на доступність для людей з обмеженими можливостями. Він засвідчив, що місто не пристосоване для таких людей. Кількість і розміри пандусів не відповідають прийнятим стандартам. У результаті на спеціальній карті позначили місця, пристосовані для людей з особливими потребами, після чого такі покажчики роздали тим, хто потребував такої інформації.

Завдяки європейському чемпіонату також були підготовлені спеціальні люди, які тепер розуміються на нюансах життя з певними проблемами. Мало хто знає, але матчі Євро для людей з вадами слуху в Україні коментують спеціальні волонтери. Раніше в Україні такого не було. Ця послуга стала можливою завдяки Міжнародному проекту УЄФА «EURO 2012: Respect Inclusion — Football with No Limits». Волонтерів навчали за старими аудіоописововими зразками, як це робив свого часу Озеров. В Україні в кожному місті, що приймає чемпіонат, таких волонтерів по двоє. «Зловити» їх можна на таких хвилях: Київ 97.2 (97.6); Донецьк 97.2 (97.6); Харків 88.5 (91.6); Львів 88.2 (92.6). Відмітна риса Донецька в тому, що тут коментатори — громадські діячі, журналістки Катерина ЖЕМЧУЖНИКОВА і Валерія ДУБОВА. «День» поговорив із дівчатами про їхню нову професію і про те, як почуваються в місті люди з обмеженими можливостями.

— Чому ви вирішили коментувати матчі для людей з обмеженими можливостями?

Катерина ЖЕМЧУЖНИКОВА: — Я останнім часом активно захопилася підкастами і почала дуже чітко відчувати важливість для деяких людей отримання інформації «на слух». Тому, коли побачила оголошення про набір людей, які хотіли б спробувати на волонтерській основі коментувати матчі з орієнтацією на аудіоформат, довго не задумувалася. Адже це і втілення моєї дитячої мрії — коментування футбольних матчів, і, сподіваюся, все ж певна допомога людям.

Валерія ДУБОВА: — Мені завжди хотілося спробувати коментувати футбол. А тут ще й реальна можливість комусь допомогти. Усвідомлення того, що ми робимо, прийшло лише на тренінгу в Києві, коли нарешті стало зрозумілим, наскільки це важлива робота, наскільки вона може комусь допомогти, тому що у нас в країні уявити собі, що людина, яка втратила зір, може прийти на стадіон, було просто фантастикою. А тепер починаєш розуміти, що це можливо і що для когось це стане, напевно, якимсь яскравим моментом у житті.

— Для скількох людей ви вже коментували матчі? Чи маєте ви зворотний зв’язок із вашим слухачем?

К.Ж.: — Представники Національної асамблеї інвалідів України говорили, що на кожному матчі буде близько 30 людей з потребою в аудіо-описовому коментуванні матчу. Коментатори з інших міст розповідали, що у них бувало 15—17 осіб. «Донбас Арену» наша цільова аудиторія, на жаль, не дуже активно відвідує. Я думаю, що це може бути зв’язано і з тим, що на матчі в Донецьку замість людей з частковою чи повною втратою зору ходять люди з частковою чи повною втратою слуху або з порушеннями опорно-рухової системи. Щоправда, можливо, люди не беруть гарнітуру, а ловлять коментарі на стадіоні на хвилі 97,6 FM. Наприклад, мої друзі і знайомі, які ходять на стадіон і знають, що я там коментую, слухають трансляцію за допомогою своїх телефонів.

В.Д.: — Поки що за два матчі з нашої аудиторії у нас була одна людина. Ми підійшли до цього чоловіка в перерві гри Україна —Франція, і він сказав, що йому все подобається. Ми дуже хвилюємося, аби зробити свою роботу добре, це дуже відповідально, тому що наші слухачі цілковито нам довіряють.

— Заглибившись у таку роботу, напевно, можна дуже змінити думку про те, що ти робиш і для кого.

В.Д.: — Раніше у мене був стереотип, що всі люди з обмеженими фізичними можливостями потребують надзвичайної опіки. Насправді все це не зовсім так, часто-густо це цілком самостійні й активні люди, просто їм для нормального життя потрібні певні умови — от і все. Тепер я прагну керуватися тим, що їм не потрібне співчуття чи велика опіка, інколи це люди набагато самодостатніші, ніж ті, хто не має особливих потреб.

К.Ж.: — Як я вже зазначала, я вже кілька років як усвідомила важливість подання інформації у найрізноманітніший спосіб. Адже це не так складно — десь наклеїти попереджувальний яскравий знак на прозорих дверях, десь зазначити, що в будівлі є вбиральня для людей з особливими потребами, десь ще зробити додатковий аудіосупровід або ще щось — а багатьом людям це реально полегшує життя.

— Перед Євро розпочався моніторинг громадських місць на доступність для людей з обмеженими можливостями. Почали встановлювати прилади. Наскільки такі завдання реалізовані в нашій країні?

К.Ж.: — Місто — це спільний будинок великої кількості людей, і він має бути зручним для кожного. Мені здається, що стандарти будівництва, де врахована наявність пандусів, відсутність порогів, усіляке візуально-аудіальне оповіщення, зручні для всіх. А деяким людям без них абсолютно неможливо почуватися комфортно й обходитися без додаткової допомоги. Те, що до Євро-2012 такі проекти по досягненню зручності міста для всіх актуалізувалися, дуже добре. Головне, аби й надалі про людей з особливими потребами не забували. У Європі такий підхід вже давно не новина. Тому, мені здається, там кожна людина може почуватися повноцінним членом суспільства, вона не ізольована від інших. У нас такі процеси лише розпочинаються, і чемпіонат тут став певним прискорювачем.

— Якою ви бачите перспективу?

К.Ж.: — Наскільки я знаю, Національна асамблея інвалідів України дуже серйозно налаштована. Під час навчання нам говорили, що в перспективі потрібно дивитися і на інші види спорту, і на культурні заходи, приміром, театральні постановки.

В.Д.: — Я загалом вважаю, що Євро — чудовий шанс підтягнутися в цьому плані. Адже для бюджету міста хіба дорого обійдеться зайвий пандус чи тактильна розмітка на дорозі? А для цих людей це надзвичайно важливо, тому що це гарантія їх самостійності. Навряд чи в нас так активно займалися б цим питанням, якби не програми під Євро від CAFE, тому дуже добре, що цей шанс не був змарнований. Як мінімум ті волонтери, які брали участь у програмі, вже змінять своє ставлення до проблеми. В самому лише Донецьку було кілька сотень хлопців і дівчат, які перевіряли заклади на доступність, навіть після однієї такої перевірки ти починаєш звертати увагу на всі сходинки і пандуси, двері й розмітки. Це дуже впливає. Адже раніше ти просто не знав, як має бути, а тепер можеш порівнювати. Тим більш добре, що практично всі волонтери були з ДонНАБА (Донбасівська національна академія будівництва і архітектури. — Авт.), а це ті люди, які через рік чи два самі зводитимуть будинки в Донецьку, прокладатимуть дороги і проектуватимуть об’єкти. Гадаю, тепер до питання доступності вони підходитимуть педантичніше.

Катерина ЯКОВЛЕНКО, Донецьк
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ