Особлива мама

«4 лютого моїй Ангеліні виповнилося 16 років. Щороку згадую той день, як у страшному сні. Адже на момент її появи на світ я не знала, що матиму дівчинку із синдромом Дауна. Не була готова. Жодні обстеження, аналізи цього не показали. Ба більше того, навіть коли мені її принесли після пологів, лікарі не сказали, що вона особлива — просто перешіптувалися й дивилися зі співчуттям. А при виписці дали документ і скерували на генетичну консультацію. Лише за два тижні після народження моєї доні я дізналася, що вона з синдромом Дауна — не така, як усі...», — розпочинає свою розповідь Тетяна. Зараз їй важко описати почуття, які вона тоді відчувала — розчарування на межі, біль, сором, пам’ятає, як в голові крутилося одне запитання: «Чому в мене народилася така дитина?». Тоді вона ще не знала, що саме «така дитина» зробить її щасливою мамою, навчить досягати успіху, любити життя і допомагати іншим.

«РАДИЛИ ВІДДАТИ В ІНТЕРНАТ, МОВЛЯВ, ТАКІЙ ДИТИНІ МІСЦЕ У СПЕЦЗАКЛАДАХ»

Таня народила Ангелінку, коли їй було 23 роки. До пологів готувалася разом із чоловіком, який за фахом лікар. Відповідально ставилися до майбутнього батьківства, багато читали, виконували всі рекомендації, не пропускали консультацій. Будували плани на майбутнє, подорожі, але життя внесло свої корективи і на кілька років вибило сім’ю зі звичного, комфортного життя.

«На той час про синдром Дауна я нічого не знала, крім того, що так ображали дітей у школі... На початку я не могла сприйняти дійсність, змиритися з думкою, що в мене особлива дитина. Потім багато читала — різної літератури. Вивчала методики для занять з такими дітьми, експериментувала на власній дочці, змушуючи її читати і писати в ранньому віці, — хотіла, щоб вона була така, як усі. Але нічого не виходило, — згадує жінка. — Щоразу під час прогулянок у місті люди дивилися зі співчуттям або, навпаки, ігнорували, бо ми ж з інвалідністю. Часто радили віддати в інтернат — мовляв, такій дитині місце у спецзакладах. Я навіть думати про це собі не дозволяла. Нервувала, сердилася, а потім одного дня подивилася на її усміхнене обличчя і зрозуміла, що час зупинитися. Треба сприйняти її такою, як вона є. Не просто ж так вона з’явилася в нашій сім’ї, вибрала мене мамою. І це стало «золотим ключиком» до її душі. Тепер не я кажу їй, що треба робити, а вона мені».

«ІЗОЛЮВАТИ ДОЧКУ В ЧОТИРЬОХ СТІНАХ Я НЕ МОГЛА, ПРОСТО НЕ МАЛА ПРАВА»

Першим «бар’єром», який успішно подолали Тетяна Цюпенко разом зі своєю донечкою, стало її оформлення в звичайну школу. На той час Ангеліні було вісім років, і вона стала єдиною у Хмільнику дитиною з синдромом Дауна, яка пішла до загальноосвітнього закладу. Легко не було, визнає Тетяна. Попри те що дівчинка навчалася за полегшеною програмою, вчителі ніяк не могли налагодили контакт. І не тому, що не хотіли, просто не знали, як поводитися з такими дітьми. Ситуація вирівнялася, коли у школах масово почали запроваджувати інклюзію і, крім Ангеліни, до закладу почали ходити інші діти з інвалідністю.

«Це були складні роки сприйняття моєї дитини оточенням, людьми, які не мали досвіду спілкування з такими дітьми. Не смію звинувачувати їх за те, що вони скоса дивилися на мою Ангеліну, коли я привела її до школи, або вказували, що таким дітям місце в інтернаті. Так, моя дитина відрізняється від інших, але ізолювати дочку в чотирьох стінах я не могла, просто не мала права, — продовжує Тетяна. — Тому почала вибудовувати таку систему, щоб і Ангеліні було зручно займатися, і вчителям, згладжуючи всі можливі гострі кути. З часом навчальний процес налагодився, і зараз Ангеліна уже в 7 класі. Вона цілком справляється з навчальним планом. Найбільше з предметів любить географію і має особливий потяг до творчості».

«ЯКЩО ЗНАЙТИ ПІДХІД ДО ТАКИХ «СОНЕЧОК», ТО ВОНИ ВІДДЯЧУЮТЬ НЕЙМОВІРНОЮ ЛЮБОВ’Ю»

Зараз Ангелінка грає на фортепіано, займається кудо, танцями, освоює професію моделі і вже не раз прославляла Вінниччину на численних конкурсах. Лише за минулий рік вона взяла участь у конкурсі «Міс Україночка-2019», здобула гран-прі від Beauty-2019, представляла Україну на міжнародному фестивалі моди і талантів Treasure of Nations — Interbrilliant World WINTER у Чехії, де здобула перше місце в категорії Miss Christmas Star. Зараз у Ангеліни нова мета — вона хоче брати уроки вокалу, щоб не просто танцювати на сцені, а й співати. І цієї мети вони разом з мамою уже досягають.

«Ангеліна переконана, що сцена — це її стихія. Вона дуже активна, любить дефілювати і позувати на камеру. Як і всі її однолітки, багато користується гаджетами, охоче робить селфі, які потім викладає на своїй сторінці в інстаграмі. Любить спілкуватися з друзями. Взагалі активне життя допомагає їй бути більш комунікабельною та впевненішою в собі. Постійна зайнятість допомогла донечці соціалізуватися, — відзначає Тетяна. — Звичайно, знайти педагога, який хотів би займатися з нею, не просто, бо такі діти вимагають особливої витримки від викладачів, бо не можуть довго перебувати на одному місці. Але якщо знайти підхід до таких «сонечок», то вони віддячують неймовірною любов’ю.

От, приміром, наша вчителька музики Ганна Іванівна, яка не побоялася і погодилася навчати Ангелінку гри на фортепіано, — зараз вони справжні подруги. Кожен урок розпочинається з обнімашок, розповідей про останні події, у них настільки теплі стосунки, що Ангеліна після занять ще довго може розказувати про Ганну Іванівну. Вона відкрила в дівчинці талант, позаяк Ангеліна не грає за нотами, а відтворює на слух... Зараз мені з нею абсолютно не важко — ми встигаємо скрізь, бо, все що робимо, — це її ініціатива. Я не водила її на якісь гуртки і не примушувала до корекційних занять. Лише за її бажанням я шукаю педагогів та людей, які можуть допомогти розвивати її здібності. Треба не примушувати, а підтримувати і просто любити».

«МОЯ ДИТИНА ВІДЧИНИЛА МЕНІ ДВЕРІ У ЦЕЙ НЕПРОСТИЙ СВІТ ОСОБЛИВИХ ДІТОК»

Кілька років тому Тетяна Цюпенко разом з однодумцями відкрила громадську організацію «Спільний шлях», яка займається проблемами і питаннями дітей з інвалідністю у Хмільнику. На рахунку організації — вже цілий список добрих справ, розвиток і згуртування сімей, у яких ростуть діти з інвалідністю, захист прав цих родин та розвиток діток. Зараз Таня вирішила зняти з себе повноваження голови громадської організації, бо часу на сім’ю залишається обмаль. Та організацію не покидає, залишиться у правлінні «Спільного шляху» і працюватиме там надалі.

«Ангеліна змусила мене подивитися на світ очима дітей з інвалідністю, що дуже довго перебували практично поза увагою суспільства. Ми з нею були першопрохідцями, багато стежок довелося буквально протоптувати, але це принесло досвід, який може допомогти іншим дітям реалізувати їхні мрії. Фактично моя дитина відкрила мені двері у цей непростий світ особливих діток. — резюмує Таня. — Вдячна Ангелінці, що вона вибрала саме нас із чоловіком своїми батьками, бо без неї та сина Владика наше життя не було б таким насиченим. Владиславу лише сім років, але він теж живе цілком активним життям: займається футболом, шахами, також йому подобається займатися моделінгом. Разом вони неодноразово брали участь у показах та проєктах вінницьких дизайнерів. Що сказати, я щаслива й особлива мама. Секрет щастя єдиний — любіть своїх діток безумовною любов’ю, вірте в їхні сили, не реагуйте на оточення, а думайте серцем».

Зараз перед Танею та Ангелінкою стоїть черговий «бар’єр» — здобуття професії. Після закінчення школи дівчинка мріє стати перукарем і працювати за фахом. Щоб здійснити задум доньки, Тетяна уже перевернула весь інтернет у пошуках подібних практик і знайшла інформацію, що серед людей із синдромом Дауна таки є помічники перукарів, але не в Україні, а в Австралії. Та чи будуть затребувані послуги перукаря із синдромом Дауна в невеликому Хмільнику — це ще те питання. Втім, знаючи Цюпенків, варто вірити: вони здолають цю перешкоду, бо першопрохідці — завжди вперті.