Останній герой, або Зустріч через 20 років
«Приїжджайте, згадаємо молодість... Один журналіст, якого вже, на жаль, немає серед нас, якось сказав: якби не преса, то ніхто про тебе, Леоніде Юрійовичу, не знав. Тоді це називалося піднесенням на щит слави передовиків виробництва, пропагандою кращого досвіду господарювання. А тепер — піаром чи як?..», — чую у телефонній слухавці знайомий голос Скринчука.
17 серпня 1988 року голова президії Верховної Ради СРСР Андрій Громико підписав Указ «про присвоєння звання Героя Соціалістичної Праці передовикам агропромислового комплексу Української РСР, які особливо відзначилися». Серед отих, хто особливо відзначився, був і він, голова колгоспу «Україна» с. Юрківці Чемеровецького району Л.Ю. Скринчук. Отож 19 серпня на сторінках місцевої газети з’явилися штрихи до портрета нового Героя. Під заголовком «З великої літери». За підписом автора цих рядків.
Мене за написане сумління не дошкуляє. Дві сюжетні лінії, характерні для тих часів, проглядаються у публікації на зжовклих від часу першій і другій сторінках обласної газети. Перша — як персонажеві доводилося протистояти ірраціональному адміністративному тискові. Друга — як він, персонаж, впливав на трудові відносини у господарстві.
Ось лише епізод із «Великої літери»: завідуючий фермою вмовляє тракториста, аби відгорнув гній, а той не має жодного бажання працювати, відмовляється виконувати наряд. І тоді Леонід Скринчук, який випадково нагодився на цей діалог, звертається до тракториста: «Миколо, рятуй колгосп!».
Хоча Микола і відгукнувся жваво, колгосп йому не вдалося врятувати. На руїнах колгоспного ладу постав сільгоспкооператив «Україна». Землю, майно розпаювали. І тепер на стіні в холодному коридорі адмінбудівлі кооперативу — списки колгоспників, нагороджених країною, якої вже немає. Леонід Скринчук згадується в отих списках аж чотири рази: Зірка Героя, ордени Леніна (два), Трудового Червоного прапора, «Знак Пошани». На протилежній стіні у цьому ж коридорі — списки ветеранів кооперативу «Україна». Нагороджених Україною поки що немає...
А ось і Леонід Скринчук. Енергійно йде по сходах на другий поверх. Він у січні 2000-го взявся керувати районною асоціацією сільгоспвиробників, а у січні 2005-го, «йдучи назустріч загальному бажанню пайовиків», повернувся. Аби вже підносити підупалу за цей період економіку кооперативу. Ще віддалік почув про 13 механізаторів. І відповів на те: «Хіба мало?! Давно всю техніку до весни відремонтували». Тобто: вже не треба ні бригадирові, ні йому звертатися до когось, аби рятував господарство.
У кабінеті Леоніда Скринчука мало що змінилося від отих днів, коли господар разом iз колгоспом купався у промінні трудової слави. Вже немає червоних прапорів за перемоги у змаганнях, портрета Ілліча над робочим столом. «Здали у музей», — пояснив Леонід Юрійович. Там-таки, у музеї, і його слава... Те, що давно вже опинився поза увагою «акул пера», Скринчука не засмучує.
Він радіє з того, що 2007 рiк закінчився для кооперативу «Україна» без збитків. Вважає: «Як у країні, так і у нас. Селянин не мав землі і не буде мати. Їхав я якось на свою малу батьківщину, у Подоляни (Кам’янець-Подільський район. — М.В. ). Поля позаростали деревами. Прийшов якийсь олігарх чи хто він там, за борги взяв село, нічого не робить. Вичікує. Чому? Бо йому треба скупити цю землю. Сьогодні вона не має своєї істинної ціни. Гектар — якихось дві тисячі доларів. Світова ціна — шістдесят тисяч. А гектар наших чорноземів — щонайменше сто тисяч. Вважай, 98 тисяч доларів він покладе до своєї кишені. Що ще більше навару дасть?!»
— То які ж, Леоніде Юрійовичу, перспективи для окремо взятого кооперативу «Україна» вгадуєте? — запитую.
— Воно, мабуть, зумисне так робиться... Була тонна селітри по 500 гривень. Сьогодні — понад дві тисячі. Пригадую, платили по копійці за кіловат електроенергії, потім — по дві, по двадцять. Тепер — 50 копійок... Не думаю, що собівартість отого кіловата вища, ніж дві копійки. Беруть молоко по 1,5 гривні за літр, у магазині продають по п’ять... Хіба це нормальні економічні відносини?! Кредит у банку не візьмеш. Вимагають: дай підпис кожного пайовика, що він не заперечує. Де ж візьму? 734 пайовики! Той одержав пай у спадщину і у Москві, цей — у Санкт-Петербурзі або у Мукачевому... Приїжджають, коли розраховуємося за оренду. Кажуть, що зерно їм не потрібне, дайте гроші. Будьте ласкаві, одержуйте.
Ніхто не заважає цій розмові. «Мовчать» телефони, у приймальні — нікого... Що ж до іншої сюжетної лінії у публікації 20-річної давнини, то йшлося про те, що колгосп «Україна» села Юрківці, відповідно до рішення «верхів», побудував за два десятки верст, у селі Вишнівчик, ферму на три тисячі голів худоби. Й ось тоді, коли відбулася врочиста здача об’єкта, ребром постало питання щоб «Україна» взялася за експлуатацію цієї ферми. Одначе Леонід Скринчук на цю категоричну вимогу не міг пристати. Є ж відпрацьована модель господарства, де забезпечено, як ще у давніх підручниках наставляли, «відповідного розміру зміст поміж рільництвом і скотарством», то навіщо її руйнувати?! Якщо, пояснював, пристати на цю вимогу районного партійного начальства, то не жди добра ні в Юрківцях, ні у Вишнівчику. Болівар цього не витримає.
— Тоді вдалося відстояти свою позицію, — пригадує герой. — Але я знову повертаюсь до питання про власність. У Вишнівчику розібрали ту ферму, в яку було вкладено три мільйони рублів, по цеглині. Створили товариство і так собі вирішили. І ніхто за те не відповів...
— Сумуєте за минулим?
— Що було, те загуло. Туди йому й дорога, — вважає Леонід Скринчук.
Відтак повертається до раніше порушеної теми: «Дрібні не залишаться. Монстри їх поглинуть. Ми й самі підемо під «Оболонь», найбільшу в Європі компанію. Якщо тільки нас візьме. Будемо окремою госпрозрахунковою одиницею. І сьогодні працюємо з «Оболонню». Все зорано, маємо запаси пального, добрив. Посіємо 600 гектарів ячменю. Бо є попит. І на ріпак є попит, є прийнятна ціна. Аякже, відповідаємо на вимоги ринку. Але сівозміну не порушимо. А цукрові буряки сіяти вже не будемо. Хто ж собі ворог?! Позаторік від них мали 300 тисяч гривень збитків, торік менша площа була, то 12 тисяч гривень збитків. Солодкий продукт, виявляється, нікому вже не потрібен. Із цукроварень вивозять у металобрухт устаткування».
Попри це, я вже в оту колгоспну епоху не повернувся б.
— Поясніть, чому.
— Що тільки не доводилося вигадувати, аби заплатити людям за працю! Тринадцята зарплата, за стаж, за те, за се... Був такий ланковий Назаров. Працював на 200 гектарах. Він заробляв разів у десять більше, ніж одержував на руки. Йому за те моральну компенсацію давали. Грамотами, медалями, піднятим на щоглі червоним прапором на честь ударника змагання. Панувала зрівнялівка. А як переступиш інструкцію, то на те було бюро райкому партії... Із зіркою на піджаку, мандатом депутата Верховної Ради УРСР вдавалося відчиняти двері високих кабінетів, аби «вибити» якісь фонди на трактори, комбайни, автомобілі, «вписатися» у плани будівництва. Із чим до Києва їздив? З листами — дайте трактора, дайте вантажівку, бо є гостра потреба. Ну, й з «дарами полів і ферм». Мали гроші і проблеми з тим, аби їх витратити. На це спрямовувалися енергія і авторитет. У колгоспному гаражі було 170 автомобілів...
— І стало можливим те, що не зовсім відповідає загальнолюдським нормам Писаним і неписаним. Моралі, права.
— Якщо вже капіталізм, то створіть роботящим людям належні умови. Щоб вони нормально заробляли. От ми вже зраділи, що підвищилася, нарешті, ціна на зерно. Ще тільки-но склали плани відповідно до поточного моменту, коли раптом «підскочили» ціни на пальне, добрива, запасні частини — «з’їли» весь прибуток. Я вже говорив про молоко, те ж саме і з м’ясом...
Леонід Скринчук — останній у краї Герой Соціалістичної Праці. З отих «... передовиків агропромислового комплексу УРСР, які особливо відзначилися». І з отих, хто залишається у строю. У квітні відзначить своє 70-річчя. Сказати б, перейшов із старої суспільної формації, символом якої був, у нову. У цій, новій, — інші символи. «Вступив у ринок», — мовить.
— Земля мала б залишитися у власності держави. Треба було віддати угіддя в оренду тим, хто хоче і може працювати. Той, хто сьогодні ще не віддав свою ділянку в оренду, невдовзі буде змушений віддати. Оборють, обсіють з усіх боків його власність. Із чим же він буде конкурувати з отими олігархами? Потім обкладуть податками, сам віддасть за копійки свій пай. Ще й подякує, що взяли. А село їм, олігархам, не потрібне, — каже про наступний перебіг подій.
Одначе у відчай не впадає...
