Одна із ознак мистецтва - це його нестримний вплив на розвинений інтелект.
Микола Хвильовий, український прозаїк, поет, публіцист

Останній хан Хорезму став жертвою Голодомору

Про нову книжку Григорія Гусейнова і невідомі факти про зв’язки народів України й Узбекистану
29 листопада, 2019 - 10:58

У Києві у видавництві «Ярославів Вал» вийшла друком книжка «Вітер зі сходу», що її написав український письменник азербайджанського походження Григорій Гусейнов. Вона продовжує серію його біографічних книжок, присвячених людям з непростою долею. Нова книжка є цікавою тим, що в ній уперше зібрано невідомі факти про життя в Україні останнього хівинського хана Сєїд-Абдулли та його родини.

З представниками ханської династії Григорій Гусейнов познайомився майже сорок років тому. На той час їхнє перебування в Україні було абсолютно невідомим навіть знавцям історії Узбекистану. Багато років письменник збирав різну інформацію, і ось зараз, за його словами, настав час для видання такої книжки.

Сам Григорій Гусейнов — письменник і журналіст, головний редактор літературного журналу «Кур’єр Кривбасу». Автор близько сорока книжок і лауреат двох десятків літературних премій. Зокрема — найвищої нагороди України в галузі культури, літератури та мистецтва — Національної премії імені Тараса Шевченка.

ІСТОРІЯ ВІД АБДУРАСУЛА МАДІЯРОВА

Дивну історію про те, як хівинські хани опинилися в Україні, Григорій Гусейнов, за його словами, дізнався цілком випадково. На початку 1980-х він, на той час молодий журналіст, познайомився з племінником останнього хівинського хана Сєїда Абдулли — Абдурасулом Мадіяровим, який мешкав у Кривому Розі. «Відтоді упродовж трьох років ми з ним постійно зустрічалися, я розпитував все, що він пам’ятав. Це був невисокий на зріст літній чоловік, який мав чіпку пам’ять і гострий розум. Він був цікавим оповідачем, дуже точним у подробицях і з образним викладом», — розповідає Григорій Гуйсейнов. В Україні Абдурасул Мадіяров прожив довге життя — 91 рік. Він працював простим конюхом.  Власними силами побудував невеличкий будиночок. Під час війни його самого і старшу дочку німці вивозили до Німеччини на роботи. Повернувшись, Абдурасул і далі працював на шахті.  Дізнавшись від нього родинну історію династії хівинських ханів, Григорій Гусейнов написав статтю до газети «Комсомольська правда». Московська редакція не лише надрукувала статтю, а й попросила підготувати більший за обсягом матеріал. Таким чином, Григорій Джамалович відкрив невідому сторінку в історії одночасно Узбекистану й України. Оскільки раніше не було жодної достовірної інформації про те, що сталося з родиною хівинського хана після того, як 1920 року їх вивезли до Москви. «Коли я надрукував про хівинських ханів перші матеріали, то з Узбекистану почали приїжджати до Кривого Рогу делегації високопосадовців, музейники, історики, художники. Абдурасула Мадіярова умовили поїхати до Хіви. І він погодився, а повернувшись, розповідав про свої враження. Він був дуже зворушений», — згадує Григорій Гусейнов.

ПРАВИТЕЛЬ ДЕРЖАВИ ХОРЕЗМ

Варто зазначити, що стародавня Хіва була столицею Хорезмського ханства, де з XVIII століття правила узбецька династія Кунграт. Історія Хорезму — держави, що виникла в родючій оазі на берегах річки Аму-Дар’я, сягає сивої давнини. Хорезм вперше згадується в історичних джерелах у VII столітті до нашої ери. Про цю землю писали грецькі й римські історики та географи, а також китайські автори. У домонгольський період хорезмшахи правили величезною імперією, що охоплювала територію Середньої Азії, Персії, частини Кавказу й Афганістану. В Хорезмі — важливому пункті на Шовковому Шляху з Китаю — процвітали торгівля, ремесла, архітектура, науки й література. Історія цієї держави, яка налічує два з половиною тисячоліття, складна і трагічна. Наприкінці XIX століття Хорезм потрапив під протекторат Росії, де його називали Хівинським ханством. Дід останнього хана був відомим поетом, а батько — російським генералом і державним діячем. Після краху Російської імперії було зроблено спробу відродити незалежний Хорезм. Сєїд Абдулла-хан — останній правитель Хорезму посів трон після військового перевороту, але правив він недовго — з березня 1918 року по лютий 1920 року, і реальної влади не мав. Оскільки всім у Хорезмі заправляли військовики на чолі з візирем Джунаїд-ханом. Можливо, саме це обставина пізніше врятувала життя самому Сєїдові-Абдуллі. Восени 1919 року в Москві було ухвалено рішення про скинення влади хівинського хана. До Хорезму було спрямовано частини Червоної армії. На початок лютого 1920 року армію Джунаїд-хана було повністю розгромлено.  Сєїда Абдуллу-хана заарештував ВЧК, і 2 лютого 1920 року він зрікся престолу.

Судовий процес над ханом та його родиною розпочався 12 червня 1920 року. Згідно з вироком, Сєїда Абдуллу-хана та його найближчих родичів чоловічої статі, що можуть посісти престол, виселяли за межі Народної Радянської Хорезмської Республіки. Крім цього, було конфісковано все майно — гроші, коштовності, будинки, землі й маєтки великої ханської родини. До заслання засудили, крім самого Сєїда Абдулли-хана, трьох його синів, рідного брата, а також чотирьох племінників.

Про поневіряння цих вигнанців Григорію Гусейнову й розповів племінник хана — Абдурасул Мадіяров, який мешкав в Україні. Спочатку засланців перевезли з Хіви до Ташкента, а звідти під охороною доправили на потязі до Самари. Потім переправили в Підмосков’я, де їх тримали в таборах.

12 лютого 1922 року в’язнів, зокрема й самого Сєїд Абдуллу-хана, несподівано звільнили. Місцем для їхнього перебування в Україні було призначено село неподалік станції Верхівцеве, де вони доглядали коней губернської міліції. За кілька місяців їх перевели на шахту «Більшовик» до Кривого Рогу і всіх разом оселили в копальневій казармі. Деяких, зокрема й хана, прийняли на роботу — його працевлаштували нічним сторожем на шахті, де за Сєїдом Абдуллою закріпилося прізвисько «Хан».

Проте більшість людей навіть й не здогадувалася, що перед ними справжній правитель держави Хорезм. Молодші переселенці з Хіви почали працювати гірниками на підземних роботах. Усі вони з часом створили свої родини. З Хорезму, тим часом, надходили тяжкі новини, про те, що розділена ханська родина — за межею бідності, голодує і живе буквально на милостиню чи завдяки допомозі сусідів. Дізнавшись про це, в липні 1925 року засланці звернулися до криворізького відділу ДПУ, РНК УРСР і Всеукраїнської ЦВК з проханням дозволити їм повернутися додому, до Хорезму. Українське ДПУ відправило матеріали до Москви, але звідти відповіли, що повернення ханської родини на батьківщину є небажаним через «можливості впливу на маси».

ТРАГЕДІЇ ЖИТТЯ І ДОЛЬ

На початку 1930-х років в Українській РСР розпочався масовий голод. Літній Сєїд Абдулла-хан захворів і потрапив до лікарні при копальні, де в нього виявили дизентерію, і за місяць він помер від тривалої хвороби й недоїдання. Правитель Хорезму, що став однією з жертв українського Голодомору, був похований на цвинтарі копальні. Місце його поховання з часом загубилося і залишається досі невідомим.

Не менш трагічно склалося життя і деяких близьких родичів хана. Його старший брат Мухаммад’яр під час вигнання був уже літньою людиною, і йому було орієнтовно 70 років. Він не міг працювати і після початку масового голоду був вимушений просити милостиню. Молодший брат — Ібадулла був глухим з дитинства і практично не працював упродовж усього свого життя. Здебільшого він жебракував на місцевому ринку поряд із копальневою крамницею, і його випадково задавила вантажівка.

1933 року, після смерті самого хана, вигнанцям нарешті дозволили повернутися до Середньої Азії чи оселитися в інших регіонах СРСР. Сини Сєїд Абдулли-хана — Рахматулла і Юсуф Якуб переїхали до Ташкента, де проживала частина їхніх родичів. Вирішив повернутися на батьківщину і старший брат Сєїд Абдулли-хана — Мухаммад’яр. Він помер у Ташкенті 1936 року. Ще один син хана — Саїд Абдулла зі своєю дружиною-українкою перед війною теж переїхав до Узбекистану, де працював перекладачем, а пізніше в геологорозвідці. 1941 року він збив людину і був засуджений на п’ять років таборів.  Помер він вже на початку 1960-х років.

За радянських часів всім вигнанцям було дозволено жити де завгодно, але заборонили повертатися до Хіви. Частина родичів хана, що встигли завести родину й влаштуватися на роботу, залишилися в Кривому Розі.

КНИЖКА «ВІТЕР ЗІ СХОДУ» ДУЖЕ АКТУАЛЬНА

Наразі в Україні мешкають нащадки Абдурасула Мадіярова, одного з племінників Сєїда Абдулли-хана. Цю родинну сагу й викладено в книжці Григорія Гусейнова «Вітер зі сходу». Вона не є строго науковим дослідженням і написана на основі багатогодинних спогадів самого Абдурасули Мадіярова, а також архівних відомостей. У книжці подано численні фотографії, документи й рукописи, надані письменникові нащадками ханської родини. Проте книжка «Вітер зі сходу» за своїм змістом дуже актуальна. Вона розповідає про те, як народи України й Узбекистану вміли підтримувати один одного в найтяжчі часи. Зокрема й під час війни, коли багато жителів України було евакуйовано до Середньої Азії. Самі українці на своїй землі як могли підтримували хівинців, хоча в Україні були в ті часи голодні роки. «Згадуючи це, Абдурасул Мухамедьярович починав плакати і казав: «Ми відчували, що довкола нас брати-українці. За інших умов ми б не вижили», — розповідає письменник Григорій Гусейнов.

Презентація його книжки «Вітер зі сходу» відбудеться 3 грудня 2019 року, в 18.00 в київському Будинку учених по вулиці Володимирській, 45А.

Вадим РИЖКОВ, «День», Дніпро
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ