Я — для того, щоб голос мого народу достойно вів свою партію в багатоголосому хорі світової культури.
Олекса Тихий, український дисидент, правозахисник, педагог, мовознавець, член-засновник Української гельсінської групи

Острів у вічності для Майстра

25 серпня відомому письменнику Володимиру Дрозду виповнилось би 70 років
21 серпня, 2009 - 00:00
ВОЛОДИМИР ДРОЗД / ФОТО З ОСОБИСТОГО АРХІВУ ПИСЬМЕННИКА

У нього було багато творчих задумів: «Ще маю я що сказати людям, ще душа наповнена, можливо, такою наповненою вона не була досі ніколи. За високим рахунком, мені ще потрібно років двадцять-тридцять літературної праці. Скільки б ще можна було зробити, Господи!» Свою мрію висловив письменник у день свого народження, 25 серпня 1996 року, тоді, коли вже виношував роман «Острів у вічності», головним героєм якого буде вісімдесятилітній письменник, Майстер. Вірніше, його Душа, бо сам Майстер — автор роману «Острів у вічності», з волі Володимира Дрозда сходить «із потяга живих» і починає жити «згустком ніким ніколи не дослідженої, безіменної, небесної, неземної енергії».

Володимир Дрозд був упевнений, що йому, як і кожній людині, судилося стати крихітною частиною, складного «неосяжного духовного сплаву», який нарощується кожною новою людською душею, кожним індивідуально витвореним духовним світом. Головне для нього як письменника — творити нову реальність, виплекати плід інтелектуально-художньої творчості як логічний результат інтенсивного духовно-творчого самоздійснення. Це означало для Володимира Дрозда «рости душею», доростати упродовж усіх своїх земних днів «до Бога душею, сповненою страждань і сумнівів» (с.4). Тому так зосереджено і напружено працювала його душа, бо вірив, що тільки в глибинному усамітненні душа здатна піднятися над світом реальності та вийти на високий рівень розмови із самим Богом. Уявляв собі появу на цьому грішному світі нової людини божественним актом, внаслідок якого частка Божого світла, маленький його промінчик оселяється в людській душі. Але як нелегко людині пронести крізь усе своє життя це сяєво Боже, не погасити його в суєті мирського життя, а навпаки, розпалювати цей духовний вогонь постійним самовдосконаленням, нарощуючи духовну енергію задля повернення її після смерті до небесної скарбниці Бога. Про це роздумував Володимир Дрозд в автобіографічному романі «Пришестя», розвиваючи ідею нерозривності, єдності земного і небесного світів, яку, цю органічну єдність, забезпечує людська душа.

Письменник найбільше цінував той стан, коли поринав у солодку самотину і душа наповнювалася передчуттям духовного споріднення із тим вищим духовним сплавом, який він йменував Творчим Початком. Митець цей стан вважав «осяянням душі, озарінням душі». Його душа не раз переживала стан осяяння, озаріння, коли народжувалося відчуття подоланості стіни між ним, митцем, і Богом, коли міг втішатися радісним злиттям своєї душі зі світом Божим. Особливо вражаючими, незабутньо пам’ятними для Володимира Дрозда були ті миті, коли почала народжуватися книга «Листя землі». Вірніше, почала ця «Книга доль і днів минущих» виливатися на папір, і письменник не встиг образно оживлювати те, що вистраждала, пережила його душа, що пережили душі його земляків, його предків.

Свої думки, переживання, сподівання і відчуття письменник змушений був уже в перших своїх новелах і оповіданнях «загортати» в фольклорно-фантастичні шати, майстерно використовуючи засоби поетики усної народної творчості, в фантастичні народні сюжети, творчо застосовувати народний гумор, особливо ефективно чи не найдавніший жанр — небилицю. Оригінальне мистецьке явище — весела автобіографія Володимира Дрозда «Як я народився», в якій пакульський коваль Гнатко Копитович «сипав, ніби з бездонного мішка, небилицями». На жаль, далеко не всі «Пакульські небилиці» (під такою назвою незадовго до завершення земного життя письменник підготував до друку всі «почуті» з вуст Гнатка Копитовича небилиці із давньої минувщини свого Краю) могли з’явитися в далекі вже сімдесяті роки двадцятого століття — лише невеличка їх частка побачила світ під назвою «Замглай, або В’язка небилиць з давньої минувшини, колгоспним ковалем переказаних».

Володимир Дрозд — неперевершений майстер творення своєї власної, оригінальної художньої реальності. Володіючи потужною естетичною енергією, письменник завдяки творчому використанню фольклорно-фантастичних елементів — небилиць, міфообразів, розгорнутих міфометафор, алегорій, травестії, легенд, сказань, сміху, гумору, іронії, сатири, гротеску, дотепу, жарту відкрив безмежні можливості для вигадливого і образно нестримного творення новаторської поетики національної словесної творчості. Парадоксальність образного мислення Володимира Дрозда зумовлена його природним даром химерно персоніфікувати елементи народної фантастики, «вирощені» на грунті історичного буття його Краю і трансформовані завдяки вигадливій фантазії письменника в конкретну українську дійсність.

«Коли світ розчаровував мене, я конструював світ заново...» — зізнавався Володимир Дрозд. Сірий, партикулярно сухий, регламентований, соцреалістичний світ письменника пригнічував, і він прагне своїм нестримним фантазуванням його оживити, розкошуванням сміху, іронії, жарту, бурлеску, гіперболізуванням і так умовно-химерних ситуацій розхитати усталені принципи і засади регламентованого соцреалістичного зображення дійсності. Особливо ефективно розгортав Володимир Дрозд на сюжетний простір новели чи оповідання парадоксальну «формулу» якогось епізоду чи образу із давніх народних вірувань, зрощував її з якоюсь реальною ситуацією — і з’являвся оригінальний естетичний гібрид. Таке майстерне «нанизування» давніх народних химерій, небилиць, жартів, кумедних колізій на «шампур» реальності дивувало самого письменника, який і сам вражався і втішався цим химерно-іронічним, бурлескно-асоціативним сплетінням незвичного, фантастичного і звичайного, буденного. Своєрідними, суто «дроздівськими» фантасмагоріями наповнена чи не найхимерніша повість «Ирій», яка після п’яти років цензурно-видавничих поневірянь у далеко не повному вигляді з’явилася друком у 1974 році.

Багатство українського слова, слова народного, живого, яскравого, образного відкрилося у творчості Дрозда в дивовижно трансформованій повноті. Письменник щедро «вигортав» із криниць колективного підсвідомого скарби мовної творчості, плоди розкошування уявою багатьох поколінь, які витворили ці притчі, легенди, казки, жарти, небилиці, прислів’я, цей дивовижний світ фольклору, фантасмагорій, народної міфотворчості. І зробити це максимально природно, без виразних зусиль, аби ці несподівані, дивовижні «свідчення» історичного буття українського народу органічно поєдналися із сучасністю. Більше того, щоб унаслідок використання та художньої інтерпретації фольклорно-фантастичних образів, сюжетів, мотивів виразнішим постав образ свого часу, світ сучасної людини, яку зсередини роз’їдає непогамовна жага егоцентричного самоствердження будь-якою ціною. Ціною втрати моральності, бездуховності, відчуження від світу, відмови від своєї людської сутності і перетворення у звіра...

Внаслідок вселення «я» Петра Харлана в Андрія Шишигу (роман «Вовкулака» відбувається перевтілення пасивного, нерішучого сільського хлопця в енергійного, агресивного, соціального хижака, готового перегризти горло будь-кому на шляху до влади і багатства. Душа Андрія була вже підготовлена для переселення в нього «чорної Харланової сили», бо він рано замірився жити «затишно, тепло і сито», навчився блискавично пристосовуватися, вичікуючи свого «зоряного часу». І він настав. Несподівано помирає його старший товариш Харлак, і Шишига раптом успадковує його посаду, миттєво вхопивши символ влади — портфель, перебирає на себе його квартиру і вигідні зв’язки, навіть коханку, його спосіб думання і поведінки.

Володимир Дрозд не випадково «обдаровує» свого героя таким прізвищем, бо за слов’янською міфологією шишига — це злий дух, нечиста сила. Він це знає і остерігає, вірніше, погрожує, відчуваючи наявність у собі надприродних сил: «Андрій Шишига звуся. Шишига — злий дух, за слов’янською міфологією. Отже, стережіться!» Злий дух не зникає, не гине, навпаки, він перевтілюється, набуває нових форм, перероджується, опановуючи нові соціальні реалії буття. «Прокидається» цей демон зла в душі «нового українця», одного з чільних верховодів «зграї вовкулаків» Романа Гаркуши. Роман «Злий дух. Із житієм», який з’явився друком 1995 р., розвиває цю ж, що і в романі «Вовкулака», тему боротьби добра і зла в людській душі та у людському співтоваристві. Зло блискавично опановує будь-яку ситуацію, майстерно імітуючи добро, яке використовується злом найчастіше як прикриття істинної суті злодіянь. Тому «злий дух», що вселився в новочасного бізнесмена Романа Гаркушу, обирає для соціальної мімікрії богоподібний лик, хоча насправді він служить Сатані...

Володимирові Дрозду вдалося створити художньо значимий національний літературний світ, в якому відкрилася через індивідуальне переосмислення і відтворення історичної реальності національно самобутня Сіверщина. По суті, фольклорно-міфологічна проза — це розгорнута метафора реальної дійсності, «вирощена» завдяки творчій уяві й фантазії митця на традиційній народній демонології, на слов’янських міфах, легендах, казках, переказах, притчах, небилицях, на елементах української сміхової культури, і внаслідок творчого переосмислення спрямована на глибинне відкриття та пізнання історичної та сучасної долі української людини. Герої таких його романів, як «Катастрофа» — Іван Загатний, «Вовкулака» — Петро Харлан і Андрій Шишига, «Спектакль» — Ярослав Петруня, «Балада про Сластьона» — Йосип Сластьон, «Злий дух. Із житієм» — Роман Гаркуша, віддають на заклання власні душі заради самоствердження у формі чи то кар’єри, чи то слави, чи збагачення... Внаслідок непогамовного поривання задовольнити свої егоцентричні амбіції, вивищення будь-якою ціною, передусім через моральні компроміси, відбувається переродження особистості, перетворення її у «вовкулаку», на хижого, безжалісного звіра. Попереду — самотність, відчуження від людей, жах перед втратою свого Я, повне духовне спустошення і смерть власної душі.

Ім’я Володимира Дрозда асоціюється з творчими пошуками нової літературної генерації когорти шістдесятників, тих запальних українських інтелігентів, які виривалися за межі ідеологічного контролю, бунтували супроти офіційних канонів мистецтва соціалістичного реалізму, намагалися оприлюднити нестандартні форми і прийоми естетичного анти-конформізму. Тоталітарний режим пильнував таких, як Володимир Дрозд. Вже на початку 1963-го його було звільнено з роботи, згодом залишилася не з власної волі без роботи його дружина — талановита поетеса Ірина Жиленко, в серпні того ж року Дрозда ізолюють від суспільства службою у лавах радянської армії (у Забайкаллі, потім — у Чернігові). «Шлях мій життєвий і творчий складний», — сам письменник визначав свою долю правдиво, без сподівань на співчуття чи захоплення від нових поколінь. Змушений був заробляти на життя талантом, бо дар творити нову — художню — реальність відчув з юних літ. «Але поруч із відвертим заробітком усе життя, а воно наклалося на часи для літератури дуже нелегкі, писав я на повну силу і чесно», — зізнався щоденникові 1 вересня 1988 року.

Працював важко, виснажливо, до того ж часто хворів. Бували такі миті, що свідомість зупинялася на порозі повного відчаю, і тільки думка про родину, тривога за долю дружини та двох дітей змушувала зціплювати зуби і далі долати цей тернистий шлях творчості.

«По півроку і більше я майже не спав ночами, бродячи по квартирі чи навколо хати в селі. Біль, біль, біль. Медицина була безсила хоч чимось заради...» — згадував письменник 2 вересня 1989 р., та незважаючи на невимовні страждання, завершував сагу про Богомольців (роман-біографія «Ритми життя»; роман «Дорога до матері»), коли писав книги «Люди на землі», роман «Інна Сіверська, суддя», «Спектакль», «Новосілля». Нестерпний стан вигоряння тіла від нестерпних болей переживав Дрозд на початку 90-х, коли завершив перший том «Листя землі», почав друкувати повість-шоу «Музей живого письменника, або Моя довга дорога в ринок», коли дописав роман «Убивство за сто тисяч американських доларів», коли одержав значимі премії — Державну премію України імені Тараса Шевченка і премію Фундації Омеляна і Тетяни Антоновичів.

«Усе своє життя я ішов по грані, за якою смерть. Смерть для мене — така ж реальна, як і життя», — про це ми довідалися лише тоді, коли в журналі «Київ» 2003 р. з’являться щоденники різних років із коментарями під назвою «Бог, люди і Я». Таке враження, що Володимир Дрозд цими емоційно світлими сповідальними спогадами, роздумами прощався з цим прекрасним і жорстоким світом, який він натхненно любив і в який, вірив він колись, як його герой Нестор Семирозум, повернеться: «...Повернеться на землю, до життя живого, у живому часі». Повернеться у свій час. «Учора не був мій час, і сьогодні — не мій час. Якщо й настане коли-небудь МІЙ ЧАС, то лише після смерті моєї», — занотує він 11 березня 1991 р.

Навіть свій заповіт Володимир Дрозд написав у жартівливо-іронічному ключі — згадаймо опис майбутнього пам’ятника у «Музеї живого письменника ...», про який він нагадує у заповіті: «... Я — на вершині гори, десь поблизу Халеп’я, з глибокою думою на чолі про свій народ, а біля мене, зіпершись передніми ногами на мої груди, — мій Великий Жульєн і велика у своїх весняних почуттях до козла залюблена коза...»

Вірю, такий пам’ятник цьому химернику-характернику, з яким я упорядковував в 1995 році першу книгу пса-поета, названого на мою честь Жульєном, під назвою «Тексти» і до якої я мав честь написати передмову, обов’язково буде. І обов’язково буде відтворений незабутній поет-філософ Жульєн, якого також, як і нас із Володимиром Дроздом — мене повністю, а його — лише комуністичним крилом, захопила перспектива політичної кар’єри. Незважаючи на вчену ступінь доктора філології, Жульєн таки купився на можливість потрапити в «прохідний список» і записався в ряди Радикальної партії, яку створила донька письменника Орися. Та коли Жульєн побачив, як у двір письменницького будинку по вулиці Олеся Гончара щоранку в’їздить розкішна іномарка, на задньому склі якої зоріє напис «Демократична партія України», він на роздум Дрозда подав ідею створити Партію любителів привілеїв. Пригадую, під час зустрічі Нового року ми вирішили ввести Жульєна до складу ЦК Партії любителів привілеїв. До речі, квиток № 1 цієї партії, яка здатна, бо хто не прагне привілеїв, об’єднати всі партії і рухи, одержав саме пес-поет. Але Жульєн Миколайович Собака не вмів зупинятися на досягнутому. Незабаром він виступить одним із ініціаторів (ідея належала Володимирові Дрозду) створення КУМ-партії. Аплодисменти присутніх на засіданні оргкомітету довго не вщухали — нарешті випала щаслива нагода об’єднати всіх кумів України. Це ж буде наймасовіша партія!

До останнього подиху Жульєн обіймав посаду директора Музею живого письменника, головним експонатом якого був сам Володимир Дрозд. Довго вмовляв Володимир Григорович скромного, але найвеличнішого поета серед собачого товариства увійти до Асоціації українських геніїв із тим, щоб згодом очолити цю Асоціацію.

Володимир Дрозд, як і герой його роману «Острів у вічності» Майстер, «упродовж усіх своїх днів земних доростав до Бога душею, сповненою страждань і сумнівів». Його душа поволі визрівала до Вічності, ще за життя він змирився з долею, все частіше усамітнювався — відкривав простір душі для діалогу з Богом, для творчості, бо це було єдиною можливістю вгамувати «божевільну спрагу самовияву, самореалізації». Чи не в нагороду за його творче подвижництво Господь ще за життя письменника обдарував його Островом у вічності: «Ось Острів тобі, поза часом і простором, живи у світі, тобою сотворенім, і твори нові світи...»

Микола ЖУЛИНСЬКИЙ
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments