Вдосконалюватися - значить змінюватися, бути досконалим - означає змінюватися часто
Вінстон Черчилль, державний діяч Великої Британії, письменник, найбільше відомий як прем'єр-міністр цієї країни у роки Другої світової війни, лауреат Нобелівської премії з літератури 1953

«Освіта не може бути підпорядкована місцевій владі»

Леонід Громовий про те, чому між випускниками донецьких і львівських шкіл все ще мало спільного і про долю «звичайного» директора школи
18 березня, 2009 - 00:00

Зараз у місті Донецьку всього 34 школи з українською мовою навчання з приблизно двох сотень діючих, проте в частині з них досі функціонують російськомовні класи, що фактично ставить під сумнів український статус цих закладів. Не всі з них забезпечені належною літературою та відповідним викладацьким складом. Частину з них взагалі важко назвати українськими, в них просто змінилася вивіска, але не викладацький склад і мова навчання. Донецька міська рада в 2008 році прийняла постанову про обмеження кількості українських шкіл та дитячих садочків під приводом боротьби за «права жителів». Цю постанову було накладено вето мером міста Донецька Олександром Лук’яненком.

Леонід Григорович ГРОМОВИЙ зумів створити унікальний освітній проект вже на початку 90-х років, запровадивши інноваційні методи виховання учнів. Це була перша українська школа міста Донецька. Пройшовши навчання у двох університетах, перебуваючи під пильним наглядом КДБ, зазнаючи переслідувань, він залишався правдолюбцем і не приховував своїх поглядів. Ми будемо говорити із Леонідом Григоровичем про його життєві університети та про те, як йому вдалося створити один із найуспішніших українських проектів у Донецьку. Відкриттю школи створювалися численні перешкоди, півроку сформованому педагогічному колективу просто не надавали власного приміщення. Коли приміщення було надане, Донецький обком Комуністичної партії у 1990 році намагався знести... паркан навколо школи за допомогою бульдозерів, бо навіть в жовто-блакитних барвах паркану бачили «крамолу». Перша українська школа в Донецьку мала республіканський статус, згодом її перевели до обласного підпорядкування, а наостанок просто підпорядкували Київському районному управлінню освіти в Донецьку. Будучи спеціалізованою гуманітарною школою з поглибленим вивченням іноземних мов, вона стала буквально українською Меккою для тих, хто шукав якісної гуманітарної освіти в Донецькій області, адже конкурс іноді перевищував 30 осіб на одне місце.

Після перебування на посаді директора Донецької гуманітарної школи №65 протягом 10 років Леонід Громовий був звинувачений у перевитраті бюджетних коштів і звільнений з посади. Три роки тривали судові процеси, в школі було створено комісію з підтримки колишнього директора, однак це не дало жодного результату. Після декількох років роботи на посаді вчителя історії в іншій школі Леоніда Громового було відправлено на пенсію. Частина викладачів, яка прийшла до школи разом з ним, звільнилася або досі перебуває на межі звільнення. За останні чотири роки функціонування освітнього закладу було змінено вже чотири директори. Школа практично втратила свій гуманітарний профіль, була виключена з освітньої програми ціла низка авторських спецкурсів, розроблених учителями самої школи.

— Я належав до тої категорії людей, які з одного боку, дуже нещасні. А з іншого — дуже щасливі. Пішовши до школи в 1953 році, я закінчив її в 1964-му. Коли, власне, внаслідок перевороту, було зміщено Микиту Хрущова. Все моє шкільне навчання супроводжувала антисталінська політика. Тоді нас вчили, що комуністичні ідеї — це чудово. А сексотство, репресії, розстріли є речами неприпустимими. Це одна з причин, чому більшість дисидентів Радянського Союзу були переконаними комуністами. В той час наново з’явилися політичні анекдоти, люди навчилися наново говорити правду і перестали боятися доносів. Друкувалася дуже цікава література. Можна було знайти що завгодно, і Сомерсета Моема, і Сартра. І я, дитина з села Лозоватка Кіровоградської області, жадібно шукав і отримував нові знання.

— Розкажіть про ваш перший університет. Який вплив на вас мало навчання в ньому?

— Коли я вступав до Одеського університету за спеціальністю «Історія», склав всі іспити на «відмінно». А на іспиті з історії мені було задано 129 питань, протягом майже 3,5 години. Викладачі сперечалися між собою на пляшку коньяку, що там, на іспиті, є абітурієнт, якого неможливо «завалити». Джерелом моїх знань була сімейна реліквія, одинадцятитомне видання «Історії України-Руси» Михайла Грушевського. Воно належало моєму рідному дядькові, якого було розстріляно радянською владою в 1934 році.

Декан історичного факультету Одеського університету пан Зайчук підбирав справжніх вундеркіндів на свою спеціальність. У свої 32 роки він захистив кандидатську, а вже у 34 роки — докторську дисертацію. У грудні 1964 року він зібрав всіх нас, своїх учнів, і повідомив, що він іде з університету. Він звернувся до нас з такими словами: «Для всіх тих, хто має чисте серце й чисте сумління, раджу поміняти профіль. Оскільки історична наука протягом найближчого часу буде відсутня в Радянському Союзі. Я підбирав вас таких, які не вміють кривити душею». Тоді разом з ним з історичного факультету нас пішло 11 чоловік.

— Коли і як ви потрапили до Донецька? Адже вся ваша родина з Кіровоградщини?

— Мої батьки переїхали до Донецька в 1965 році. Це сталося тому, що батько у 1962 році виступив на комуністичному бюро проти чергової хвилі колективізації, т.зв. укрупнення колгоспів. Йому довелося покинути рідну хату. Батько був полковником танкових військ у відставці. Під час Другої світової війни батько отримав 24 урядових нагороди, а в 1945 році був представлений до звання Героя Радянського Союзу. Проте він потрапив до рук СМЕРШу за відмову віддати наказ про розстріл неповнолітніх членів гітлерюгенду, які підпалили чотири танки з його бригади під час Берлінської операції.

Практично відразу по приїзді до Донецька мене було забрано до лав армії. У той час я вже планував поступати на філософію або філологію до Київського державного університету. Після військкомату мене відправили на тримісячні курси радіозв’язку та локації. Потім — відправлений служити на Північний флот.

— Які чинники того, що ви стали українським патріотом? Звідки ви дізнавалися в радянські часи про альтернативні погляди на Україну, її історію та сучасність?

— Українцем та націоналістом-патріотом мене зробив морський флот. Так трапилося, що до 70% усіх, хто служив на Північному флоті, були українцями. Коли я прийшов, основними авторитетами, тобто «гудками» (моряками, що вже готуються до демобілізації) були українці із Західної України.

На кораблі в мене був друг — Валерій Коротич із Москви. Його мати була родом з Івано-Франківщини, а батько з Дніпропетровська — Герой Радянського Союзу, військовий льотчик-випробувач. Самі вони жили в містечку під Москвою. Але свого сина часто відправляли на батьківщину матері, до рідного діда. Він був греко-католицьким священиком. У нього в підземних сховищах зберігалась величезна бібліотека. Саме дід виховав його справжнім патріотом України. На наш корабель Валерій Коротич потрапив за якусь провину. В той час я вже був керівником комсомолу нашого корабля і керівником служби гідроакустики корабля, і майже весь час пропадав у кают-компанії корабля за книгами та шахами. Одного разу Валерій Коротич прийшов до мене й спитав: «А ти звідки?» Я сказав, що з Донецька. Тоді він спитав, хто я за національністю. Відповів, що я українець. Тоді він засміявся і сказав мені: «Який же ти українець, якщо ти навіть українською не говориш». Так ним було засіяно в моїй душі перші зерна сумніву. Після цієї розмови я відкрив «Кобзар» Шевченка і зрозумів, що відучився читати українською. Валерій Коротич почав давати мені брошури для читання, а вже згодом навіть твір Дмитра Донцова.

— Розкажіть про найяскравіший ваш спогад з військової служби? Наскільки настрої в армії відрізнялися від настроїв серед цивільного населення?

— В 1968 році, коли радянські війська увійшли до Чехо-словаччини, практично всі офіцери-українці нашого корабля були категорично проти цієї операції. Ми вільно слухали «Радіо «Свобода» і були в курсі всіх подій, тому що на Північному полюсі не існувало «глушилок». Коли віддали наказ вийти на бойове чергування нашій ескадрі, то з 11 кораблів на причалі залишилося 3 кораблі, в тому числі й наш. Це були протичовнові кораблі «Росомаха» і «Барс», а також невеликий допоміжний корабель. Після цього розпочався величезний скандал. Командира нашого корабля, українця, капітана Рогозу, було розжалувано до звання капітана-лейтенанта і списано на берег радіотехнічним працівником на Кольський півострів. Ми не вийшли в море під приводом того, що турбіни корабля нібито не заводились. Згодом прибула комісія, і наші дії були оцінені як саботаж і шкідництво. Під час розмов із особовим складом команди корабля комісія зрозуміла, що це була свідома позиція більшості. На той час ми обстоювали позицію, що соціалізм не має використовувати подібні методи поширення своїх ідей, як окупація чи концтабори.

— Як зустрів вас Донецьк після повернення з армії? Ви відразу прийняли рішення про подальше здобуття вищої освіти?

По приїзду до Донецька я почав «хіпувати». Носив джинси в облипку, мав довге волосся. І, звичайно, двометрові мотузки на чоботах... Навіть коли мене забирали до міліції та обстригали волосся — я говорив українською.

Відразу вирішив поступати до Київського державного університету на факультет філософії. Здав всі чотири іспити на «відмінно». Потім повернувся в Донецьк й почав чекати на виклик. У той час я працював начальником поштового вагону в Донецьку. Часто бував у Москві, де пропадав у бібліотеках. Саме тоді почав спілкуватися з Віталієм Коротичем та Іваном Фроловим. Усі переконували мене перебратися до Москви. Уже прийшов вересень, а мене все ще не викликали на навчання. Тоді я сам приїхав до філософського факультету й почав вимагати зустрічі з деканом. Прийшовши до нього, я продемонстрував документ з оцінками іспитів і почав вимагати письмової відповіді, чому мене не зараховано. Декан філософського факультету спрямував мене до свого заступника, який порадив мені стати кандидатом у члени партії та гарантував, що вже в наступному році прийме мене до філософського факультету за оцінками минулих іспитів. Він пояснив: філософський факультет є ідеологічним, і по-іншому бути не може. Так почалися чергові митарства. Тоді я звернувся до начальника поштового відділення Донецької залізниці стосовно прийняття у члени партії. А він був колишнім капітаном НКВС, який працював в одному з районів Тернопільської області, який, сам будучи українцем, ненавидів все українське.

— Що саме стало причиною для арешту?

— В 1972 році Донецьке КДБ заарештувало мене з чотирма валізами творів Олександра Солженіцина. На третій день КДБ прийшло до хати батьків. На допитах я заявив, що книги я привіз з метою продажу. Там були «Архіпелаг Гулаг» та «Раковий корпус», а також збірка оповідань. І все було б нічого, якби не місце видання книг. Всі вони були видані Національно-Трудовим Союзом у Франції. Єдине, про що вони змогли дізнатися від мене, це те, що книги я придбав у Москві. КДБ у Донецьку запровадило мене на третій підземний поверх до спеціальної камери. В ній стояла вода по гомілку, а з води виступали дві дошки, на яких можна було стояти. Температурний режим регулювався нагнітанням гарячої або холодної пари. Коли я непритомнів від цих експериментів, мене витягали з камери, доводили до тями і знову туди відправляли. Крім того, використовували звук для психологічного тиску, ставлячи різну музику велику кількість разів поспіль.

КДБ було необхідно прозвітувати про закриття справи. Багато разів мені пропонували підписати письмову заяву про повідомлення органів КДБ у разі участі в антирадянських організаціях. Родичам не давали побачення зі мною. Тоді батько розказав про мій арешт Мещерякову.

Депутат Верховної Ради СРСР Мещеряков був Героєм Соціалістичної Праці, начальником автобази, на якій працював мій батько. Під час війни вони служили з батьком разом, він був його підлеглим, командиром танкового взводу. Мого батька й після війни він називав «батьком». Він входив до Ради ветеранів 16 армії, а начальником політичного відділу цієї армії був Леонід Брежнєв. Як тільки він почув про мій арешт, вилетів до Москви. Уже ввечері Мещеряков прилетів із Москви з листом про моє звільнення. З КДБ мене виносили на руках — я мав двостороннє запалення легенів і втратив більше половини своєї ваги. Майже рік після звільнення я хворів.

— Як складалося ваше життя після арешту? Ви намагалися знову продовжити навчання?

— Після виходу з-під арешту мене було звільнено з роботи. Працював слюсарем на заводі близько року. Щойно помер мій батько в 1975 році, по мене відразу приїхали з КДБ. Мене було спрямовано до Петровки, до однієї з божевілень міста Донецька. Головним лікарем виявився мій земляк з Кіровоградщини. А до нього часто приїздив доктор медичних наук, хірург. Вони обидва стали моїми друзями. Через півтора місяці вони випустили мене з лікарні, написавши діагноз, який дозволив мені вийти і працювати. Обидва лікарі порадили мені втікати з Донбасу. Вони допомогли мені отримати паспорт на прізвище Федоренко, і я поїхав на півроку працювати помічником лісничого в одному з районів Харківської області. А згодом, вже за власним паспортом, я влаштувався до Харківського призалізничного поштамту. За три місяці я став начальником поштового потягу. Так вдалося помандрувати всім Радянським Союзом: Ташкент, Москва, Рига...

— Як же вам все-таки вдалося отримати ще одну вищу освіту і стати педагогом?

— Мені вдалося в 1978 році заочно закінчити філологічний факультет Донецького державного університету. Темою дипломної роботи було «Суспільне значення літератури». Тоді я розписав близько 50 функцій літератури у суспільстві. Мій науковий керівник, Ілля Стебун, сказав, що не міг заснути, допоки не дочитав моєї роботи. Він запропонував мені поступати до аспірантури. Однак знову повторилася така ситуація, як і з філософським факультетом Київського державного університету, коли на перешкоді стала моя безпартійність. Тоді я ще не знав, що мій науковий керівник був у 30-х роках відповідальним секретарем Спілки письменників України й підписався під смертними вироками більше сорока письменників у Києві, а в новітній час брав безпосередню участь в кампанії проти Олекси Тихого та інших письменників-дисидентів. Я вирішив учитися й захищати свою кандидатську роботу в Москві. Переді мною поставили дві умови: написання роботи російською мовою без жодних посилань на українську літературу та закрита процедура захисту дисертації. Останнє позбавляло мене всіх авторських прав на мою роботу, і я відмовився.

Після закінчення філологічного факультету Донецького державного університету два роки викладав у студентів-заочників. Згодом викладав українську мову та літературу в школі № 1 міста Донецька, в якій навчалися діти працівників обкому та міськкому партії. Коли я прийшов до школи, вісімдесят відсотків учнів були звільнені від вивчення української мови. Це було приниженням самого предмету, виглядало так, що тубільці вчать свою рідну мову. Коли після року мого викладання учні почали добровільно писати заяви про бажання вивчати українську, стався конфлікт із батьками та директором школи, для яких було повною несподіванкою таке рішення частини учнів.

— Коли виникла ідея створення першої гуманітарної української школи в місті Донецьку? Хто були хресні батьки цього проекту? Яким був шлях до створення школи нового типу?

— Вперше ідея створення школи була висловлена мною у 1988 році, коли я працював у Донецькому обласному інституті підвищення кваліфікації вчителів. Спочатку сам створював статут школи. Довелося їздити 12 разів власним коштом до Москви в Міністерство освіти СРСР та Академію педагогічних наук. Кожен пункт статуту доводилося узгоджувати. Таких шкіл на території СРСР та Європи на той час не існувало. Якщо й були, то лише закритого типу, для дітей американського та європейського істеблішменту.

Тоді головним редактором журналу «Огоньок» був мій друг Віталій Коротич, а головним редактором газети «Правда — «Іван Фролов, рідний дядько мого гарного друга, з яким ми разом служили та який свого часу врятував мені життя. Саме завдяки ним відкривалися переді мною двері. За інших умов ідея української школи в Донецьку просто б загинула. А вже згодом на Верховній Раді СРСР депутати Євген Євтушенко та Андрій Сахаров виступили з відкритою підтримкою ідеї створення нашої школи. Основним аргументом, який вони висунули — це фальшивість перебудови на місцях, коли в Донецьку владою чиниться опір відкриттю першої української школи. Згодом було звернення до світового українства та позов до... Міжнародного суду в Гаазі.

Півтора року школі не давали працювати, попри те, що був створений чудовий колектив та набрані учні. Приміщення не давали під різноманітними приводами. Був навіть випадок, коли ми вже практично переїхали, а згодом довелося знову переселятися. Врешті-решт, з міністерства освіти Радянського Союзу до Донецька приїхали три представники, які заявили, що вони не поїдуть, допоки школі не нададуть приміщення. Нарешті школа отримала приміщення. Це був колишній учбово-виробничий комбінат. Я погодився на те, щоб це було тимчасове приміщення на 2—3 роки. Пізніше вона мала стати початковою школою, а новий корпус для старших та середніх класів мав бути побудований окремо. Міністерство фінансів виділило кошти, а Львівський інститут житлового проектування безкоштовно створив проект цієї будівлі. До речі, директор інституту був родом із Макіївки Донецької області. У той же час Верховна Рада України приймає Закон «Про місцеве самоврядування». Він передав питання компетенції щодо освіти до місцевих органів влади. Освіта — це державний інститут, він в жодному разі не може бути підпорядкований місцевій владі. Саме тому між випускниками львівської, одеської та донецької гімназії нині так мало спільного. Школу з республіканського було переведено на обласний рівень, а вже через шість місяців передано на міський, а згодом і на районний рівень.

— Як було сприйнято відкриття першої української школи в Донецьку? Наскільки «революційними» були ті принципи та ідеали, які ви сповідували під час її створення?

— Щойно школа почала функціонувати, відразу розпочався ажіотаж. Ми були першою на території СРСР школою, яка на конкурсній основі відбирала викладацький склад, а також провадила конкурсний відбір дітей. Кількість бажаючих потрапити до лав учнів нашої школи була величезною. Конкурс серед хлопчиків складав 18—22 особи на місце, а серед дівчаток до 28 осіб. Тоді можна було повністю українізувати систему освіти на Донбасі. Де б я не виступав, була загальна підтримка й розуміння того, що освіта має бути українською, що Україна — це незалежна держава. Можна було другим декретом, після прийняття Акту про незалежність України, випускати наказ про загальну українізації освіти. І вона була би безболісною.

Спецкурси в школі вели викладачі трьох університетів — Київського, Львівського та Донецького. Це була єдина на той момент школа, яка мала у штатному розкладі сімейного психолога та соціального педагога. Такого не було навіть в школах тодішнього Ленінграду та Москви. Функція соціального педагога — взяти на «абордаж» цілий клас. Школа брала відповідальність за неблагонадійні родини, яких регулярно відвідували представники школи. Були три випадки, коли ми добилися позбавлення батьківських прав. Кожна ситуація асоціальної поведінки учнів бралася до уваги, і ми по максимуму намагалися розв’язувати всі питання. Був зафіксований лише один випадок вживання учнем наркотиків за 10 років. Але ми вчасно втрутилися в ситуацію, і після півроку лікування учень повернувся до навчання й закінчив школу. Не було жодного випадку крадіжок між учнями.

В середньому 98,2% наших учнів поступали до вищих навчальних закладів, з них близько 75% учнів потрапляло на бюджетну форму навчання.

Мною було відновлено класичний поділ класів на класи дівчаток і хлопчиків. Всі дивувалися, як йдуть окремо дівчата і хлопчики. Як хлопці поступаються місцем, як пропускають першими до дверей. Саме так формується ставлення до жінки як до якоїсь незбагненності, таємничості...

— Чому вами було обрано саме гуманітарний профіль школи? Чи існують нині подібні школи в Україні?

— Чому суспільно-гуманітарний профіль першої української школи? Тому, що стояло й досі стоїть наріжним каменем завдання вирішити проблему «совків», проблему нової, не скаліченої української свідомості. А це завдання, насамперед, гуманітарної освіти. І це стало основною задачею для школи.

Я вважав, що подібні «опорні» школи мають бути в кожному обласному центрі. В Донецьку зараз існує 12-та школа, яка тепер є українським ліцеєм, але з природознавчим ухилом. Я створив статут цієї школи й допомагав її відкривати. На жаль, подібні експериментальні школи не набули свого поширення.

— У чому ви вбачаєте найбільші загрози і проблеми освітніх процесів в Україні?

— Усі країни, які ставлять собі амбітну мету — починають з освіти. Освіта — це альфа і омега внутрішньої політики в державі. Наприклад, за радянських часів освіті надавалося величезне значення. Микола Скрипник (який, до відома, родом із Донецької області. — Авт.), міністр освіти УРСР, — був другою людиною в уряді. Йому підпорядковувалися всі інформаційні структури — радіо, газети, а також науково-дослідні та прикладні інститути. Чим тепер є Міністерство освіти та науки України, яке не може здійснювати ротацію кадрів навіть на рівні області чи району, не кажучи про окремого директора школи, який здійснює незаконну або антипедагогічну діяльність?

— Як ви ставитеся до ініціативи колишніх та дійсних студентів Донецького національного університету щодо надання йому імені Василя Стуса?

— Коли ми планували відкривати новий корпус школи №65, вирішили надати нашій школі ім’я Василя Стуса, а також поставити його монумент перед школою. Ми полагодили всі ці питання з Дмитром Стусом. Якби нам дали можливість тоді побудувати новий корпус школи, перша українська школа Донецька мала б ім’я Василя Стуса. Щодо ініціативи колишніх та дійсних студентів щодо надання імені Василя Стуса Донецькому національному університету, то я переконаний, що є лише два імені, які можуть претендувати — це Володимир Сосюра та Василь Стус. Але, звичайно, для виховання студентів ім’я Василя Стуса має набагато більше громадянське та патріотичне значення. Він найвидатніший випускник університету.

Розмову вів Станіслав ФЕДОРЧУК, Донецьк
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments