Це сувора діалектика – щоб піти далі, треба знати, звідки йти.
Джеймс Мейс, американський історик, політолог, журналіст, професор Києво-Могилянської академії, дослідник голодомору в Україні

Патріотизм український — ритуал радянський

Влада сумнівається, що ми — патріоти. Нас хочуть навчити любити Україну
8 лютого, 2012 - 00:00
ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Слова «патріот», «патріотизм» походять від грецького «патріо» — «батьківщина». Патріотизм — поняття, наповнене позитивом, і, без сумніву, у більшості країн, зокрема європейських, патріотизм тільки схвалюють — зі сторони як корінного населення, так і мігрантів. Адже патріотизм — це, по суті, бережливе ставлення до всього, що тебе оточує: довкілля, природи, інформаційного простору, людей; це знання історії свого народу й шанобливе ставлення до традицій; зрештою, це піклування про майбутнє землі, яку вважаєш рідною, — турбота про те, що залишиться після тебе. Згідно з дослідженням, проведеним компанією Research & Branding Group улітку минулого року, 76% громадян нашої країни вважають себе патріотами України. Також 72% пишаються тим, що є громадянами нашої держави, а кожен другий українець (52%) у разі необхідності готовий захищати свою країну. До того ж переважна більшість респондентів — 93% — уважає Україну своєю Батьківщиною. Утім, на думку українського уряду, патріотизму у країні недостатньо. Тому з 2013-го до 2017 року держава планує щорічно виділяти по 40 мільйонів гривень на те, щоб ми стали патріотами. Це записано в «Загальнодержавній цільовій соціальній програмі патріотичного виховання населення на 2013 — 2017 роки». Які ознаки, на думку авторів концепції, свідчать про те, що українці — не патріоти? Передусім висока готовність українців — особливо 18 — 39 років — до еміграції (близько 50%). Це — основний аргумент. Далі йдеться про такі причини: «системна криза ідентичності, економічна дезінтеграція, соціальна диференціація суспільства, девальвація духовних цінностей...» Важко не погодитися із цими діагнозами, але хіба причина соціальної диференціації та девальвації духовних цінностей у бракові патріотизму? Чи, можливо, причини інші, а брак патріотизму — лише їхній наслідок?

У концепції пропонують і рецепти боротьби з «недопатріотизмом»: найрізноманітніша просвітницька робота. Створено навіть держплан. Наприклад. Оскільки, на думку авторів концепції, до проявів патріотизму належать «розмови на патріотичні теми», то якщо 2013 року цей показник умовно становитиме 9%, 2015-го таких розмов має бути вже 15%, а ще через два роки — 17%. Або «голосування на виборах за партії патріотичного спрямування». 2013-го — 22%, 2017-го — 35%. Цікаво, які це партії — «патріотичного спрямування»? А фільми про УПА вважатимуться патріотичними? Чи патріотично це — прославляти «того, хто переміг у Великій Вітчизняній війні»? Таких та інших показників патріотичності, які потрібно підвищувати, — 17. Цей план попри добрі наміри вимощує дорогу прямісінько до «кальки» патріотизму радянського зразка.

Згідно з планами, через п’ять років, коли буде здійснено всю цю роботу (на 200 мільйонів гривень), кількість охочих емігрувати з України має зменшитися удвічі. Тобто спрацює «новий імпульс духовного оздоровлення народу». До речі, за його формування, тобто за виконання концепції, відповідатимуть Міносвіти, МВС, Мін’юст, Мінкульт, МЗС, Мінфін, облдержадміністрації тощо. Про те, сміятися нам чи плакати, говоримо із доктором психологічних наук, професором, завідувачем лабораторії психології мас та спільнот Інституту соціальної та політичної психології НАПН України Вадимом ВАСЮТИНСЬКИМ.

— Вадиме Олександровичу, перш ніж говорити про Україну, хочеться почути вашу думку про те, що відбувається в Росії: і незгодні вважають себе патріотами, і Путін використовує патріотичну лексику. Парадокс?

— Проблема патріотизму в Росії в певному розумінні не така гостра, як у нас: там для абсолютної більшості громадян не стоїть питання — любити чи не любити Росію або чи любити її разом з Україною, Грузією, Узбекистаном тощо. (Очевидно, виняток становлять представники національних меншин Росії, але на сьогодні їхній патріотизм проявляється мало — майже як за радянських часів. Ніхто не запитує, наприклад, чеченців про їхній патріотизм.) Загалом десь понад 4/5 жителів Росії — її щирі патріоти. І цей чинник дуже сильно єднає російське суспільство, а також суспільство і владу. Непатріотична влада в Росії просто неможлива. Тому й патріотична риторика Путіна цілком природна, на відміну від демократичної. Хоча елемент маніпуляції патріотизмом, звичайно, є. Утім, патріотизмом маніпулює кожна влада, навіть найдемократичніша.

Що ж до виступів протесту, то вони, по-перше, є все-таки заслабкими для такої великої країни, а по-друге, аж ніяк не антиросійськими. Радше можна говорити про те, що їхні учасники дещо інакше уявляють собі російський патріотизм — більше як демократичний і прогресивний, ніж традиційний. Українці — у кращому становищі, бо мають утверджуватися в позитивному ставленні до свого українського патріотизму, натомість росіянам треба долати великодержавницькі комплекси, що є процесом вельми болючим і довготривалим.

«РІВЕНЬ ПАТРІОТИЗМУ В УКРАЇНІ — ЯК У 2004—2005 РОКАХ»

— У новій-старій концепції «Загальнодержавної цільової соціальної програми патріотичного виховання населення на 2013—2017 роки» йдеться про необхідність підносити рівень нашого патріотизму. Зокрема, наводяться дані, що рівень патріотизму серед молоді є низьким, оскільки 50% хоче покинути Україну. Чи можна вважати непатріотичним бажання працювати за кордоном та реалізовуватися там, особливо якщо в Україні умов для цього не створюється?

— У нас є такий цікавий феномен: рівень традиційного українського патріотизму (вболівання за неньку Україну, прихильність до української мови та українських історичних цінностей, що, як правило, протиставляються російським) найвищий в Західній Україні. Водночас на заході й найвищий рівень готовності виїхати за кордон — соціологічні опитування це показують. Принаймні серед заробітчан в європейських країнах вищим є відсоток українців із заходу нашої країни. Важко сказати, яка частина їх уже не повернеться: поляки, які раніше за нас почали виїжджати на заробітки до Західної Європи, порахували, що приблизно чверть із тих, хто виїздив, залишилася там. У нас кажуть, що, можливо, залишиться й третина. В багатьох із них цінність українськості залишається важливою в душі, але не переходить у зміст реального способу життя. Очевидно, що заробітчани поділяються на тих, хто планує заробити гроші й повернутися до України, й тих, хто навряд чи повернеться (вони вже інакше будують своє життя — забирають до себе дітей, намагаються здобувати за кордоном освіту й т. ін.). Людина — істота полімотивована, тобто завжди має багато мотивів діяльності та рішень. І на рішення впливає не тільки почуття патріотизму, а й багато інших обставин. Тому до цього треба ставитися стримано й спокійно, бо врешті-решт кожна людина має право вирішувати, як будувати життя, й якщо хтось вважає, що йому краще виїхати, то не треба за це дорікати. Я знаю кілька конкретних випадків, коли саме західноукраїнські діти виросли й виїхали на Захід, і для їхніх батьків це була велика трагедія — навіть не через те, що діти будуть далеко, а через те, що вони «зрадили Батьківщину». Натомість коли говорити про більш загальний суспільний рівень, то, звичайно, готовність молоді виїхати назавжди — це велика соціальна проблема, яка зачіпає цілу купу економічних, політичних, психологічних питань. Для молоді головне — здобути фах, знайти роботу, отримати можливість реалізувати себе. А що ж має робити наша безробітна молодь? Тому коли людина шукає можливість заробити на життя й не може знайти її в Україні, то це не її провина, це, по суті, суспільство ставить її в такі умови.

Але не всі з цим погодяться. В нас є приблизно 10—15% «затятих» патріотів, які все розглядають крізь призму принципової українськості. Мабуть, ці люди нізащо не виїдуть з України. Але навряд чи така гіперпринципова позиція є завжди виправданою й цілком гармонійною. Навпаки, вона нерідко відображає певну психологічну проблемність самого її носія. Наше життя не є однозначним, і брати щось одне за принцип та дивитися крізь нього на всі без винятку питання — психологічно неправильно. Хоча це в певному розумінні комфортно, бо такі люди завжди мають готове рішення. Втім, психологічно проблемними є не тільки «щирі» патріоти, а й протилежні їм, не менш «щирі», україноненависники, приблизну кількість яких можна оцінити в 7—8%. Це люди, які живуть ненавистю до всього українського, навколо неї будують своє життя. Це теж негармонійна позиція, навіть, я б сказав, хвороблива.

— Ваш інститут досліджує явище патріотизму понад десяток років. Про які тенденції можна говорити?

— Загалом, рівень українського політичного патріотизму зростає. За результатами наших щорічних всеукраїнських опитувань, що проводяться з 1994 р., люди, які висловлюються на підтримку незалежності України, стабільно становлять 60—65%, а ті, хто стабільно проти, — 15—20%. Спостерігаються певні коливання. Так, у період помаранчевої революції рівень патріотизму істотно виріс, а під кінець діяльності «помаранчевої» влади помітно знизився. Таким був наслідок їхнього керівництва: «помаранчеві» демонстрували виразну українськість і водночас — нездатність як слід керувати державою. Але вже нинішня влада, у свою чергу, дуже посприяла підвищенню українського патріотизму. Вона теж виявилася неефективною, але вже під іншими гаслами. І натепер рівень патріотизму знову зріс. Мало того: я б сказав, що таким високим він не був ніколи, за винятком 2004 — початку 2005 рр.

«ВИМОГА ЛЮБИТИ БАТЬКІВЩИНУ — ОЗНАКА ТОТАЛІТАРИЗМУ»

— Для того, щоб держава могла сподіватися на якийсь патріотизм від людей, вона повинна принаймні дати людям можливість реалізуватися. Бо на якому ґрунті може рости патріотизм?

— Ви зачепили дуже важливе психолого-ідеологічне питання. Я вважаю, що держава не повинна вимагати від людей патріотизму. Якщо держава вимагає від громадян любити Батьківщину, то це одна з ознак тоталітарної держави. Ця тенденція полягає в тому, що можновладці намагаються ототожнюватися з державою — як це було в СРСР: соціалістичний лад — комуністична партія — Москва — Кремль — Леонід Ілліч Брежнєв. Ці ідеологеми зливалися в щось одне, і в цьому контексті громадяни не мали вибору: їх зобов’язували любити радянську батьківщину, партію, Брежнєва... Я зовсім не думаю, що Українська держава повинна брати на себе обов’язок формувати патріотизм громадян. Це радше справа самих громадян, суспільства, яке має самоорганізовуватися.

У нас суспільство — посттоталітарне, й ми, громадяни, приписуємо державі функцію — дбати про український патріотизм. А патріотизм, що йде від держави, а не від громадян, — сумнівної якості.

— Чи потрібна така концепція, на яку планують віддати 40 мільйонів гривень?

— Я сумніваюся в ефективності саме державної концепції, оскільки навряд чи вона вплине на поширені в суспільстві настрої. Держава, безумовно, має підтримувати патріотичні погляди, притаманні більшості її громадян. Але є й громадяни, які мають український паспорт, сплачують податки й т. ін., але не почуваються й не хочуть бути патріотами України. Чи повинні вони мати право на свої переконання? Гадаю, що так. А держава має захищати й їхні права. Це одна з головних соціальних функцій держави — регулювати відносини між різними групами населення, що мають протилежні думки. Українські патріоти можуть заперечити: а якщо рівень такого непатріотизму зросте й більшість громадян перестане бути патріотами й захоче, щоб України не стало, — що тоді? Питання дуже складне. На щастя, ця ситуація видається просто неможливою. Проте в нас є Галичина, де переважає майже безоглядний патріотизм, і Крим та Донбас, де тенденції мало не протилежні. Саме держава повинна врівноважувати ці позиції, не нав’язуючи всім як патріотизму західноукраїнського зразка, так і східноукраїнського псевдоінтернаціоналізму. Тим паче, що від такого протиставлення нас рятує Центральна Україна, яка дає варіант патріотизму, більш-менш прийнятний для всього суспільства. Думаю, що держава, регулюючи стосунки між громадянами, може на нього орієнтуватися.

— Нині дуже часто експерти, коментуючи роботу нинішньої влади, проводять паралелі зі стилем керівництва радянської доби. Це справді так?

— Це робить не тільки теперішня влада — попередня так само працювала. Не скажу, що представники влади свідомо використовують радянські моделі, просто вони погано собі уявляють інші варіанти. Але проблеми не тільки в них, а в нас усіх, бо всі ми вийшли з радянської шинелі й погано уявляємо, як воно має бути інакше й правильніше. В настроях більшості політиків, а головне — більшості громадян, виборців переважають стереотипи, що має бути так, як уже було, як звично, як зрозуміло. Чого в нас досі чекають від політика? Що це — добрий дядько, який про всіх дбатиме й кожному дасть те, чого він хоче? А коли йдеться про колективну самоорганізацію, спільне розв’язання проблем громадою, то більшість українців до цього не схильна. Виходить, що змінився ідеологічний вектор, але суть, форма й ритуал залишилися ті самі. На жаль.

Оксана МИКОЛЮК, «День»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments