Коли людина не встане з колін, то вона не далеко зможе пройти.
Іван Драч, український поет, перекладач, кіносценарист, драматург, державний і громадський діяч

«Підписувати документи не буду...»

Про роль київського професора-терапевта Вадима Іванова у «справі лікарів»
7 березня, 2019 - 11:04
ФОТО НАДАНО АВТОРОМ

Інтуїція — як вища ознака розуму. Цю властивість Вадим Миколайович Іванов мав сповна. І вона не раз приводила до вірних рішень. Усе почалося з того, що восени 1952 року на титулі союзного журналу «Клінічна медицина» він не виявив прізвища його головного редактора, академіка Володимира Харитоновича Василенка. Вадим Миколайович добре знав його ще з Києва, як найближчого співробітника Миколи Дмитровича Стражеско.

Запідозривши щось недобре, професор Іванов почав обережно дізнаватися, що відбувається в Москві. За неофіційними каналами з’ясувалося, що заарештовано групу лікарів, здебільшого з кремлівських клінік, і готується серйозний судовий процес. Вадим Миколайович не боявся, що може бути залучений до групи обвинувачених, оскільки до кремлівської лікарні ніколи його не запрошували. До того ж він був ніби обласканий владою, отримавши 1951 року Сталінську премію за участь у створенні томофлюографа. Його непокоїло інше: вірогідність залучення його як незалежного експерта під час розкручування справи. І він, як кажуть, зробив зворотний хід.

Річ у тім, що Вадим Миколайович не був абсолютно здоровою людиною. Періодично виникали болі в серці, різко піднімався артеріальний тиск. Ці ознаки нездужання він вирішив зовні ніби посилити. У квартирі по вулиці Велика Житомирська було облаштовано домашній стаціонар, і в грудні 1952 року професор зліг. Скрупульозно велась історія хвороби з характеристиками коливання артеріального тиску, нападів стенокардії тощо. Чергування здійснювали троє його учнів — Анатолій Пелещук, Євген Ревуцький, Микола Скопиченко. Саме їм В.М. Іванов довірив свою таємницю. Про це розповідається в книзі А.П. Пелещука «Спогади київського професора медицини».

У січні 1953 року розгорнулася «справа лікарів». «Убивць у білих халатах» шельмували в газетах і по радіо. Рятівниця членів уряду від їхніх «злочинних дій» Л. Тимашук була нагороджена орденом Леніна. Про все це, продовжуючи перебувати в ліжку, Вадим Миколайович, ясна річ, знав, але був упевнений: його спектакль — необхідний. І дійсно, в один із завершальних днів січня до нього зателефонували і попередили, що його хочуть відвідати два товариші з Москви.

Незабаром товариші в штатському прийшли до професора. Іванов, у халаті, в білосніжній сорочці привітно їх прийняв, пригостив чаєм, поділяючи думку, що тяжкість «злочинів» московських колег безмірна. Але їхати до столиці у м’якому вагоні, з уже приготовленими квитками, щоб дати свій висновок про історії хвороби, до яких були причетні лікарі-окозамилювачі, які намагалися вбити своїх іменитих «пацієнтів», відмовився. Пославшись при цьому, що, мовляв, їхати кудись просто не може, оскільки сам тяжко хворіє.

Вельми розчаровані посланці Луб’янки пішли, а Іванов продовжував «нездужати». І ось через три-чотири дні непрохані гості знову з’явилися: «Вадиме Миколайовичу, копії історій хвороби з нами. Ми просимо Вас підписати експертний висновок тут і зараз». Настав момент істини. Блідий, схвильований Іванов відмовився це зробити. «У мене, на тлі нападу стенокардії, різко підвищився артеріальний тиск, — сказав він. — І я нічого не бачу. А підписувати документи, з якими я не можу особисто ознайомитися, не в моїх правилах!»

Зв’язавшись по телефону з якимось начальством, знервовані відвідувачі, не приховуючи свого розчарування, залишили тиху квартиру. Зрозуміло, Іванов знав, чим він тепер ризикує. Але розумів він і інше: його ухиляння, можливо, пригальмують хід слідства хоча б на 2-3 дні. Не сумнівався він і в тому, що звинувачені лікарі насправді не винні. Вчинити інакше, хоча б через колегіальність, він не міг.

Настав березень 1953-го. Після повідомлень про тяжку хворобу вождя в газетах раптом зникли згадки про «справу лікарів», і все в цьому сенсі немов поринуло в мовчання. А у квітні всі схоплені доктори були звільнені і реабілітовані.

«Як могло статися...». Так починалася в газеті «Правда» стаття про факт реабілітації і незаконні методи слідства, застосовані до когорти видатних лікарів. До цього часу Іванову стало краще, він знову повернувся до роботи на кафедрі госпітальної терапії Київського медичного інституту, яку очолював.

Улітку в Москві відбулася сесія АМН СРСР, на яку був запрошений і Вадим Миколайович. Облудно звинувачені і реабілітовані світила, ясна річ, знали про його вчинок. З ним дружньо розцілувалися виснажені, але бадьорі Володимир Василенко, колишній головний терапевт Радянської Армії Мирон Вовсі, інші нещодавні «нелюди». Вадим Миколайович Іванов невдовзі був обраний академіком АМН СРСР.

Минули роки. Якось на розі Хрещатика і бульвару Шевченка, біля входу до популярного кафе-підвальчика, де подавалося тоді популярне морозиво в кульках, я побачив Вадима Миколайовича в елегантному сірому костюмі, з двома пані. Ми шанобливо привіталися, і вони увійшли до кафе. Іванов виглядав майже дон жуаном, і ніхто не міг припустити, що зовсім нещодавно він, один на один, наважився протистояти безприкладній силі радянських каральних органів, які виконували пряму сталінську вказівку довести абсолютну провину «агентів імперіалізму і сіонізму», які проникли до столичних лікарських лав...

Юрій ВІЛЕНСЬКИЙ
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ