Я — для того, щоб голос мого народу достойно вів свою партію в багатоголосому хорі світової культури.
Олекса Тихий, український дисидент, правозахисник, педагог, мовознавець, член-засновник Української гельсінської групи

Підручник – це втілення знань у життя

8 листопада, 2002 - 00:00


Кожен, хто хоча б здалека відстежував процес написання, наукового редагування та розповсюдження шкільних підручників, мабуть, погодиться — це винятково копітка, складна та відповідальна справа. Підручникотворення — свого роду мистецтво. А це означає, що воно не терпить дилетантів, людей, позбавлених почуття обов’язку перед нащадками (даруйте за високий стиль) i, крім того, вимагає певної міри таланту. Київське видавництво «Генеза», яке саме сьогодні відзначає 10-ту річницю своєї праці, спеціалізується насамперед на випуску підручників для середньої школи, блискуче забезпечує безперебійне функціонування життєво необхідного для майбутнього суспільства духовного ланцюга: змістовний підручник — історична пам’ять молодої людини — громадська відповідальність. Успіх «Генези» пояснюється, крім усього іншого, ще й тісною, плідною співпрацею видавництва з провідними українськими істориками. В чому сенс історичних знань як таких? Як подолати сумнозвісний підхід «чего изволите» при створенні підручників? Якими є критерії справді якісного шкільного підручника? На ці та багато інших запитань спробували відповісти учасники «круглого столу» в «Дні»: директор видавництва «Генеза» Олексій ДУБАС, головний редактор видавництва, доктор історичних наук Олександр УДОД, шановані в Україні вчені, доктори історичних наук, професори Станіслав КУЛЬЧИЦЬКИЙ (заступник директора Інституту історії України НАН України) та Юрій ШАПОВАЛ (керівник Центру політичних досліджень Інституту етнонаціональних і політичних досліджень НАН України).

– Газета «День» вітає видавництво «Генеза» з десятою річницею. Ми знаємо, що пріоритетним у вашій діяльності є випуск навчальної літератури. Перефразуючи «залізного канцлера» Німеччини Отто фон Бісмарка, скажемо, що міць України не лише в ракетах, досягненнях у спорті, а й в українському вчителеві та видавцеві. З якими результатами «Генеза» зустрічає свій перший вагомий ювілей?

Олексій ДУБАС: – Назву лише такі цифри: з-під пера авторів виходить щороку близько 100 назв і на сьогодні ми виходимо на рубіж 20 млн. примірників. Лише протягом 2000-го року «Генезою» видано 3 млн. 175 тис. 500 примірників; фактично, кожна десята книжка в Україні була видана нами.

– А серед шкільних підручників, посібників, мабуть, майже половина — видавництва «Генези»?

О.Д.: — Ви знаєте нашу стратегію — доки не освоїмо якісно і кількісно одну з ніш, то не рухаємося далі. Ми починали з історії України, потім були всесвітня історія, біологія, а зараз – українська мова та література, іноземні мови, зарубіжна література. Почали працювати над підручниками для початкової школи: відбувається перехід на нову систему, настав час зайняти нову нішу. Зараз у нас у планах 3-й та 4-й класи. Крім того – довідкова література, ті видання, які потрібно здійснити, хоча вони й не приносять прибутку.

— А от що стосується економіки видавничої діяльності. Ми не раз говорили про це, й хотілося б знати, чи зараз намітилися якісь зміни?

О.Д.: – Нині «Генеза» перебуває в епіцентрі роботи над підготовкою закону про підтримку книговидавничої справи в Україні. Спільними зусиллями цей закон, підтриманий чотирма асоціаціями книговидавців, був поданий навіть від Кабінету Міністрів. Він уже пройшов три комітети: профільний — фінансів і банківської діяльності, комітет свободи слова, духовності та культури. Ми тісно співпрацюємо з фракціями парламенту, і є надія, що на наступному пленарному засіданні після 18 листопада проект закону потрапить до порядку денного.

— Нарешті ми знайшли людей, зацікавлених в існуванні парламентської більшості.

О.Д.: — Я особисто спілкувався з фракціями більшості й опозиції. Принаймні на словах, нас підтримують усі. Якщо цей закон буде прийнятий на п’ять років, то палітра книговидань значно розшириться. Півтора роки діє «обрізаний» закон; і вже за рік кількість назв збільшилася вдвічі, майже в два рази – наклади.

Ми видаємо книжки здебільшого українською мовою, але не секрет – більшість наших підручників перекладаються російською. Звичайно, українські тиражі набагато більші.

Олександр УДОД: – В Україні 72% школярів навчаються українською мовою, і ми повинні орієнтуватися на такі цифри.

— А хто взагалі видає підручники для національних меншин?

О.Д.: — Є у Львові спеціалізоване видавництво «Світ», що видає такі підручники.

О.У.: — І саме львів’яни підручники наші перекладають. До нас звертаються, і ми даємо дозвіл. Потім видають їх румунською, угорською, польською та іншими мовами.

— Цивілiзовані підходи в поданні історії – це справді цікава тема. Україна зараз потребує великої кількості книжок, написаних сучасною мовою. У нас цього тижня був директор Національного заповідника «Чигирин». Ми з великим інтересом слухали про те, що вони роблять власними силами. А потім, коли дізналися, що працівники заповідника знаходять в краківських архівах, то запитали: «А що ж роблять наші академічні інститути?» Тож де вони зі своїми сучасними, цікавими розвідками?

Станіслав КУЛЬЧИЦЬКИЙ: — Ми можемо співставити те, що ми робимо, і що роблять у Росії. Окрема тема – образ України в російських підручниках... Там України немає. Підручник російський оповідає про одну територію (протягом 600 рокiв), а потім раптом із Наддніпрянщини робиться «перескок» на північ.

— Може, підручники ці вже «погоджені»?

С.К.: – Іде відкат російської науки від проблеми «колиски», яка була нібито прийнятною для трьох братніх народів в радянські часи. Іде відкат в дореволюційну епоху, до підручників, в яких взагалі української мови і українців як таких не визнавали. Це врешті-решт не наша проблема. Ми існуємо і впевнені в тому, що ми існуємо. Наш інститут за останні 15 років зробив чимало, працюючи над підручниками з історії України, яких раніше і в природі не було. До нас, здається, 1988 року звернулося Міністерство освіти. Перший підручник з історії України відразу застарів. Ми з Юрієм Івановичем Шаповалом працюємо для «Генези» над підручником уже четвертого покоління. Він повинен бути на висоті і за змістом, і з огляду на відповідність змісту науковим досягненням. Ми ж розробили концепцію історії України. І за оформленням, поліграфією, картографією, методикою — все має бути на новому рівні.

О.У.: – В наступному році, десь до 1 травня, ми їх презентуємо «Дню».

С.К.: — Років вісім у Міністерстві освіти триває робота над освітніми стандартами в усіх галузях. Зараз уже є більш-менш ясне розуміння того, скільки треба відводити на різні предмети годин. І розуміння того, що у нас 12 років навчання, і їх треба заповнити, не збільшуючи навантаження на школяра, а навпаки зменшуючи. Нове покоління підручників слід розробляти саме з 2—3 класів. «Генеза» працює для всіх класів, тому що поступово від 1-го класу до 12-го будуть здійснюватися абсолютно нові програми, засновані на сучасних стандартах освіти.

— А чи хто-небудь звертався до Інституту історії, аби впровадити популярні навчальні форми — комп’ютерні програми, створити комп’ютерні ігри на історичному матеріалі, скажімо, «Козаки в Європі»?

С.К.: — Ви знаєте, було дуже багато пропозицій, але всі вони гинули на стадії фінансового забезпечення. Ми б хотіли бачити наші книги на оптичних дисках. Зараз сільські школи комп’ютеризуються, там практично немає бібліотек, оцей напрям роботи треба просувати на село. Нові підручники слід робити в двох варіантах: і в електронному, і в паперовому. Приклад – книжка «Нариси з історії Києва». Ми почали працювати десь із 1996 року. Автори тут підібрані, на мою думку, надзвичайно вдало. Михайло Кальницький — його знає багато хто з киян, він друкується у пресі років двадцять. Дмитро Малаков — заступник директора Музею історії Києва, також має за спиною більше десятка книжок. Оксана Юркова — співробітниця нашого Інституту історії, має декілька книжок і багато публікацій. Я вважаю, що читати цю книжку не тільки дітям, а й дорослим буде цікаво. На 400 сторінок — 700 ілюстрацій!

Лариса ІВШИНА: — Таких книг потрібно більше, щоб ці знання були всім доступні. Я нещодавно була на вечірці з нагоди відкриття магазину модельєра Джорджо Армані. Він відвідав Софію Київську й сказав, що вражений цими величезними собором і площею й хоче тут зробити найкраще у світі дефіле. Всі розуміють, що можна писати підручники, можна захищати історію, яка була, і не бути активними учасниками сьогоднішніх подій. Тоді це буде марна праця без живої реакції. Чи зверталися до вас за консультацією, як бути в тій чи іншій ситуації — чи можна щось будувати в історичній частині міста? Чому історики, бачачи, як зникає матеріальна культура нації, часто не здатні бути активними учасниками подій?

С.К.: — Тут питання (захисту iсторичної спадщини вiд чиновникiв) не стільки консультації, скільки законів і матеріальних інтересів.

— В чому сенс історичних знань? Не тільки ж нагромаджувати знання, але і пропагувати їх. Може, якось залучати історичні знання до нашого життя?

Юрій ШАПОВАЛ: — Ви підняли вельми цікаву тему. Я буквально вчора виявився причетним до сюжету «Як ми ставимося до своїх пам’яток» — будувати чи не будувати... З журналісткою ми вели розмову про Бабин Яр. І вона розпитувала, як я ставлюсь до ідеї «Джойнта» побудувати культурний центр. Я спитав: «Чи читали ви роман Кузнєцова «Бабин Яр»? Відповідь — так. Згадайте, що писав Кузнєцов про ті часи. Влада свідомо почала зводити будинки, прокладати дорогу, і підтекст цього був дуже простий — люди мусили забути, що там було, «забути, не акцентувати». Я б узагалі не чіпав деякі речі. І для мене важливий приклад з Д.Армані. Ця людина незаангажована, яка бачить світ трошки інакше. Він не розуміє — чому ми не використовуємо такі можливості? Софія з розряду тих пам’яток, що символізують історичну свідомість і історичну ментальність нашого народу.

Хочу повернутися до видавництва «Генеза». Я почну з такої банальної речі, як оформлення книжок, а особливо — оформлення підручників. Ми з Олексієм Павловичем побували у Брауншвайгу (ФРН), в маленькому інституті, який займається підручниками, збирає їх з усього світу — з історії, суспільствознавства і географії. Українська колекція була найгірша! Така, що я навіть не можу вам прокоментувати. Олексій Павлович сказав: «Давай, я подарую німцям для початку колекцію того, що ми вже видали». І коли я побачив ці підручники, то серце моє зраділо. Є якісь реальні здобутки, не для реклами, не для вітрини. Немає дрібниць — ні в оформленні, ні в тому, як люди ставляться до власної пам’яті, культури. Я в зв’язку з цим хотів сказати про нашу спільну працю – перший том «Політичної історії України ХХ століття» (він щойно вийшов друком. — Ред. ). «День» одержить перший із шести томів. Коли ми готували його, то я цитував слова відомого іспанського філософа Ортегі-і-Гассета, що «сенс історичного знання — в тому, аби люди не повторювали помилок». Ніби банальність? Але ось далі: «коли країна чи народ опиняється в складній ситуації і втрачає пам’ять — от тоді вже все — зовсім погано у цій країні, з цим народом» . Розумієте? Я розцінюю цей проект як спробу не лише не втрачати пам’ять; я свято вірю — наш політичний істеблішмент, чи бодай хоча б хто-небудь з нього, прочитає.

Л.І.: – До речі, ми пишаємося своєю книжкою історичних етюдів «Україна Incognita». Я розповідала про неї кореспонденту «Известий» під час інтерв’ю. І побачила, що у нього немає ніякої реакції! Він каже: «А скільки людей з політичної еліти України взагалі це прочитає?» Я змушена була замислитися...

С.К.: — Вони це читали в газеті «День».

Л.І.: — Я все-таки вірю, що чоловік десять це прочитають! Чому це важливо? Є люди, які хочуть мати інструментарій для майбутнього, живучи не лише сьогоднішнім днем. Їм потрібен досвід, щоб на нього спиратися. Мене дуже схвилював інтерес Андрія Шевченка до цієї книжки. Він навіть сказав: «Уявляєте собі, як би добре було відчувати за спиною сильну країну?» Нам, мабуть, треба видати таку книжку англійською мовою. Отже, шукаємо для цього проекту зацікавлених партнерів.

О.У.: — Я спеціально займався дослідженням феномену історичної пам’яті. Так, Росія сьогодні лідирує у випуску підручників, в т.ч. і підручників з історії. Але їхньої вітчизняної історії Росії. У березні організатори однієї з конференцій у Москві, присвяченій стандартам історичної освіти, в телефонній розмові говорили: «У вас же проблема з підручниками, їх нема з історії». Кажемо: «Та ні — подивіться, з 5 по 11 клас є – і «Історія України», і «Всесвітня історія». Вони кажуть, а ми й не знали! Приїжджайте, у нас є книжки російською мовою, готові їх дати скільки завгодно для всіх школярів України. Ми дивуємося: «Так треба організовувати переклад». «А для чого — хіба ви не знаєте російської?»

О.Д.: — У нас така дивина: чим далі від України — тим краще нас знають. Росіяни, коли ми сказали, що у видавництві по кілька альтернативних варіантів підручників, зробили «круглі очі».

О.У.: — Ми уже мали офіційну історію, єдину державну ідеологію. Цього не варто повторювати. У нас відсутня справжня пропаганда історичних знань. От ми казали про здобутки Росії, а в Польщі при урядові існує Центр історичної пам’яті.

С.К.: — «Інститут пам’яті народу» — філіали в 10-ти містах.

Л.І.: — Як ви вважаєте, тому поколінню державних чиновників, які не вчили українську мову і історію, треба здавати відповідні екзамени при вступі на посаду?

О.У.: — Не треба їх лякати екзаменами з історїх України, бо вони налякані екзаменом з державної мови.

Л.І.: — Втім, здорова доза популізму потрібна. Одну книжку прочитати — не так важко. Якщо підготувати зараз п’ять запитань з історії, які повинна знати кожна освічена людина, які це повинні бути запитання? І чи відразу вам дадуть відповідь? Я переконана, що ні.

Ю.Ш.: — Я би запропонував, аби всі кандидати в президенти обов’язково складали такі іспити. Думаю, «Політичну історію України» два політики обов’язково прочитають. Це Леонід Кравчук і Леонід Кучма, тому що ми пишемо про них. 6-й том має вийти на початку наступного року. Представники істеблішменту мусять мати поруч якихось людей, котрі б давали їм поради, не завжди, можливо, і приємні... Зокрема, не соромилися б підказати до якихось історичних питань. Ми мали щонайменше три таких гострих ситуації — відомий Указ щодо Переяслава, щодо 60- річчя УПА і нині — про голодомор. Три очевидних моменти, коли влада потрапляла в історико-політичні, якщо не казуси, то принаймні нонсенси. Невже не можна було з кимось порадитися? Наша історична наука поволі, але долає принцип «чего изволите». Чому б владі адекватно на це не реагувати?

Л.І.: — І радники, і консультанти, і центри історичної пам’яті з’являються, коли вже сформований цей необхідний запит на користування історичними знаннями.

О.Д.: — Перші підручники, видані «Генезою» в 1993—1994 рр., відіграли колосальну роль. Можливо, вони були в чомусь недолугі, але головне – наша дитина отримала підручник з української історії. А це був крок до формування світогляду громадянина незалежної держави.

Висновок з обміну думками, який щойно відбувся, один: метою для всіх нас є створення підручників нового, справді європейського, цивілізованого зразка, де поєднувались би високий рівень поліграфічного виконання, яскравість та доступність викладу фактів, точність у відборі документів, патріотизм, духовність. «Генеза», працюючи у тісній співдружності з провідними вітчизняними науковцями, досягла відчутних успіхів на цьому шляху. Побажаємо видавництву успішно вирішувати дедалі складніші творчі завдання.

Розмовляли Лариса ІВШИНА, Сергій МАХУН, Ігор СЮНДЮКОВ, Ігор ОСТРОВСЬКИЙ, Людмила РЯБОКОНЬ, фото Анатолія МЕДЗИКА, «День»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments