Кожен народ пізнається за його богами та символами.
Лев Силенко, український мислитель, філософ, історик, письменник, номінант на Нобелівську премію

Порятунок від бійні

Мешканка Львівщини створила притулок для свійських тварин, які стали непотрібними господарям
13 серпня, 2019 - 10:30
ФОТО ІЗ FACEBOOK-СТОРІНКИ ПРИТУЛКУ

Корови, коні, кози — господарство Олександри Левицької схоже на звичайну ферму. Щоправда, є одна відмінність: тварин тут чекає не щоденна експлуатація заради прибутків, а щасливе життя. Олександра з чоловіком скуповують тварин, що роками віддавали людям свою працю, стали непотрібні господарям та вже вирушали на бійню. Їм дають шанс провести решту життя у своє задоволення. Близько восьми років тому родина Олександри Левицької переїхала з Трускавця у село Бродки та заснувала притулок домашнього типу «Вуглик». Нині у них близько 300 вихованців. Окрім господарських тварин є й коти, собаки та зовсім нетипові мешканці. Більшість тварин намагаються прилаштовувати, а у себе залишають вже тих, хто через вік чи каліцтво не може знайти люблячих господарів. Про турботу про тварин як стиль життя ми й поговорили з Олександрою Левицькою.

«ГРАДАЦІЇ — У СВІДОМОСТІ»

— Олександро, що вас мотивувало створити притулок?

— Я з дитинства любила собак. Як дитина міста, інших тварин я й не бачила. Мені здавалося, що вони найбільше потребують допомоги, бо це домашні тварини, і вони не виживуть без людини. У мене не було розуміння того, що собачка — це те ж саме, що і корівка. Вони обоє мають право на життя. Ще в дитинстві мої батьки не дозволяли заводити собак, їх у мене не було. Але коли ми з чоловіком жили окремо і могли самостійно приймати рішення, то собак все ж завели: спочатку одну, згодом і другу. Потім ми зрозуміли, що собака породна і безпородна — це одне і те ж. А цю градацію тварин люди будують у своїй свідомості. Будують різницю між свійськими тваринами і домашніми, між притулковими собаками і породними. Якщо людина не має відповідного досвіду спілкування з тваринами, вона буде думати, що породна собака краща, чистіша, ніж звичайна. Але ці градаційні схеми можна і потрібно змінювати.

— А як до вас потрапила перша тварина?

— Ми з чоловіком — міські мешканці. Жили у Трускавці, мали кілька собачок і думали: якщо виїдемо в село, то це буде краще для тварин. Адже це своє подвір’я,  для них буде можливість гуляти. Після переїзду одного разу ми з чоловіком йшли до траси, щоб сісти на транспорт. Раптом до нас під’їхала фіра. Погонич зупинився і запитав, чи не заберемо ми лоша. Мовляв, ніхто його брати не хоче, а здавати м’яснику господарю шкода. Ми погодилися. Далі підготували стайню й оселили його у нас. Згодом ще з’явилося теля, потім корівка, далі ще три коня. І так все почалося.

— А коли ви зрозуміли, що це своє господарство варто переформатувати у притулок?

— Ми зрозуміли це практично одразу, як почали забирати тварин, але не вистачало і грошей, і людей, охочих нам продати необхідну кількість землі. Взяти землю в оренду ми теж не могли. Шукали ділянку в різних регіонах, адже у Львівській області земля — одна з найдорожчих в Україні. Так у нас з’явився філіал у Дніпрі, потім у Миколаєві. Ми вже планували всіх тварин зі Львівщини перевезти на Миколаївщину, адже до нас зверталося надто багато людей. Та раптом знайшлася людина, яка запропонувала нам землю. Так ми залишилися у Львівській області.

«ТВАРИНА — ЦЕ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ»

— Яку мету ви ставите перед собою?

— Ми максимально намагаємося прийняти, врятувати і прилаштувати тварин. Зараз ми поширюємо інформацію про нашу роботу, щоб люди могли до нас звертатися і брати когось собі на утримання. 90% тварин ще можна прилаштувати. І лише 10% будуть змушені лишитися у нас на доживання. Це вже тварини у віці, що мають проблеми зі здоров’ям. Вони потребують специфічного догляду. Щоб утримувати таку тварину, господарям доведеться кардинально змінювати своє життя, а багато людей на це не готові.

— А які вимоги до майбутніх господарів?

— Людина має бути серйозна і розуміти, що тварина — це відповідальність. Віддати тварину, щоб потім її рятувати вже від нового господаря — це не дуже вдячне заняття. Тому перед тим, як когось прилаштувати, ми спілкуємося з людьми, намагаємося дізнатися їхню мотивацію, чому вони хочуть до себе когось забрати з притулку, чого вони чекають від нашого вихованця. Люди мають розуміти, що вони можуть отримати зовсім не того улюбленця, на якого очікують. Тому нам треба знати, як ми можемо виправдати їхні очікування.

— Мені відомо, що ви й по життю дотримуєтеся філософії гармонійного співжиття з природою. Як прийшли до цього?

— Ми з чоловіком спочатку стали вегетаріанцями. Потім перейшли на веганство. Це цілком логічно, адже якщо ти любиш одну тварину, ти не вб’єш іншу; не будеш користуватися однією твариною, бо це призведе до смерті іншої. Наприклад, для того, щоб отримати молоко, від мами заберуть телятко і вб’ють. Це не справедливо. Вегани ми вже роки чотири. Свідомість змінюється дуже поступово. На все потрібен досвід і розуміння, чому ти робиш так чи інакше.

— У інших притулках чимало покинутих тварин. У вас дещо інша ситуація?

— Так, багатьох вихованців ми викуповуємо у господарів. Сільськогосподарська тварина для тих, хто її утримує, — це м’ясо. Здавши тварину, наприклад, на бійню, вони можуть заробити непогані гроші. У людей трапляються різні ситуації, наприклад, може бути хвора дитина, яку потрібно лікувати. Постає вибір: або дитина, або корова. Якщо вони знають про нас, то звертаються і просять допомогти та викупити, щоб вони могли не здавати тварину на бійню, а все-таки дати їй шанс жити у притулку.

— А чи є у вас нетипові для притулків тварини, дикі чи екзотичні?

— Диких тварин у нас немає. Щодо екзотичних — це складне питання. Я навіть не знаю, чи можна страуса вважати екзотичним. Адже він — також частина м’ясної індустрії у нашій країні. Вони досить добре зарекомендували себе у наших умовах, тож багато господарств займаються страусами. У нас є віслюки та поні — вони теж не екзотичні. Є у нас один домашній єнот, але це теж вже не екзотична і не дика тварина. Люди купили його собі у квартиру, думаючи, що це дуже мила тваринка і вони будуть з нею обійматися і цілуватися, як на відео у інтернеті. А єнот до рук не йшов, адже це не кіт. Тоді люди зрозуміли, що вони погарячкували, і попросили його забрати. Ми викупили його в них, побудували величезний вольєр. Єнот насправді хороший, просто треба розуміти специфіку роботи з такими тваринами. Дика тварина стає домашньою лише на п’ятому поколінні. А до нас він потрапив у проміжному стані.  Цього єнота вже не випустиш у дику природу, бо він там не виживе. Але він ще і не домашній, бо не має навичок домашньої тварини. Тому вольєр — це єдиний шанс для нього.

ОПІР СУСІДСТВУ

— Притулки часто стикаються з проблемою, коли місцеві мешканці не дуже раді їхньому сусідству. Чи траплялося у вас щось подібне?

— Ми не виняток. На жаль, у нас теж склалася конфліктна ситуація, але не з місцевими мешканцями, а з людьми, які намагаються за наш рахунок заробити собі політичні дивіденди та вибитися у владу. Місцеві вибори у нас будуть за рік, але люди вже почали працювати над своїм рейтингом. Зрозуміло, якщо ти хочеш іти у владу, потрібно заздалегідь брати участь у житті регіону, але виникає питання: «Яким чином?». Можна просувати себе у якихось позитивних проектах: ремонтувати дороги, допомагати людям, що мають проблеми зі здоров’ям, літнім людям. Але натомість ці люди взялися за нас і звинувачують у нібито незаконній діяльності. Насправді, у нас є всі документи, договір на оренду землі, ветеринарні паспорти, всі тварини — вакциновані. Ми готові надавати цю інформацію, але, на жаль, це нікого не цікавить.

— А як на тлі цього складається комунікація з місцевим населенням?

— Як правило, нам ідуть на зустріч. Ми хочемо розширяти територію, і люди самі пропонують нам землю в оренду. Ви ж розумієте, якщо пропонують землю, то це означає, що люди не проти, що ми тут працюємо. Нам також безоплатно віддають сінокоси, багато в чому допомагають. Але ми навіть не можемо афішувати, хто конкретно допомагає, бо боїмося, що на них можуть тиснути. У свою чергу, ми теж ідемо на зустріч. Тих корів, які до нас приходять дійними, ми віддаємо людям під угоду, що вони будуть доїти корову для своїх потреб, а потім назад віддадуть. Це і для людей добре, і тварина зможе без проблем перейти до притулку та дожити свій вік без експлуатації.

ПОКАРАННЯ ЗА ЖОРСТОКІСТЬ

— Ще 2017-го року набув чинності Закон «Про захист тварин від жорстокого поводження». Ви помітили вже зміни у свідомості людей, чи все ж ефекту він не дав?

— Думаю, ще не одне покоління зміниться, поки ми відчуємо вплив цього закону. До того ж цей закон був прийнятий для котів та собак. Сільськогосподарські тварини під його вплив не підпадають. Якщо виходити з законів, то вони взагалі не є тваринами, це частина м’ясної індустрії. А з м’ясом ви можете робити все що завгодно. Яким чином ця тварина потрапить на забій — нікого не хвилює. До нас звертаються люди, скаржаться, що хтось погано ставиться до коня, до інших тварин. Але з цим нічого не можна зробити. Свійські тварини не захищені нічим. Закон є, але в повному обсязі він не працює. Навіть якщо поліція отримує виклик стосовно поганого ставлення до собак — вони не завжди хочуть щось робити. Волонтери працюють над тим, щоб притягнути горе-господарів до відповідальності. Думаю, якщо кілька таких судових справ доведуть до логічного завершення, наприклад, до значного штрафу або ув’язнення, щоб люди побачили закон у дії. Тоді у них почне змінюватися ставлення, вони почнуть боятися, що конкретні дії можуть мати конкретне покарання.

Олена БЕРЕЖНЮК. ФОТО ІЗ FACEBOOK-СТОРІНКИ ПРИТУЛКУ
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

comments powered by HyperComments