Постать для Вічності

Так, його біографія, його творча і життєва доля — «епос і драма, дзеркало доби, літопис духовного спротиву і надії». Не про себе сказав ці слова Лесь Танюк. Про своїх друзів і побратимів. Не встиг написати про кожного, з ким був пов’язаний незрадливою дружбою, а то й кровними вузами, хоча залишив нам спогади про деяких митців і друзів — витворив цей парастас — помолився з погаданням за упокій душ Івана Світличного, Алли Горської, Володимира Глухого, Мар’яна Крушельницького. Розпочав (а чи завершив?) згадувати про незабутню Оксану Мешко — «козацьку  матір», правозахисницю, члена і засновника Української Гельсінської групи, яка роками жила в родині Леся Танюка і Неллі Корнієнко в Москві — в цій легендарній квартирі, в якій за свідченням В’ячеслава Чорновола  «по дорозі на захід переховувався український самвидав». Її Лесь Танюк вважав «постаттю для вічності». А тепер поет, режисер, перекладач, критик, мистецтвознавець, громадський діяч, політик, породжений і потоптаний хрущовською відлигою і брежнєвським застоєм, сам переходить у Вічність...

Один із чільних шістдесятників, Лесь Танюк — унікальний духовний світ втрачених творчих надій і сподівань, нереалізованих театральних проектів, своєчасно не оприлюднених зухвалих поетичних бунтувань.

Хтозна, якби його три поетичні збірки «Червона калина» (1960—1961), «Сповідь» (1962—1963), «Я вчора був Гамлет» (1963—1968), поета «Натюрморт» не були заборонені цензурою, ми б сьогодні говорили про поета-шістдесятника Танюка. Але не тільки віршів хотів юний Лесь. Захоплювався музикою, танцями, малюванням, шахами, особливо — театром.

Вихованого з юнацьких літ березільцями в дусі традицій театру Леся Курбаса, манила театральна сцена, надія розвинути кузбасівську школу образного перетворення, школу психологічного театру. Умови для творчих експериментів були несприятливі, проте Л.Танюк намагається «освоювати» цей обмежений для творчої реалізації культурний полігон, який тримала під прицільним контролем комуністична влада. У Львові разом із А.Горською готує для сцени  занківчан спектакль за М. Кулішем «Отак загинув Гуска». Не судилося — заборонили, а режисера змусили терміново виїхати з міста.

В Одесі також разом із Горською ставить за «Правдою і кривдою» М. Стельмаха спектакль — заборонили! Готує в тому ж одеському театрі бурлеск «Шульменко-Денщик» — і знову звинувачення в формалізмі і націоналізмі, а отже, рішуче: «Ні!»,  і також проблемні напруги Лесь Танюк витримував коли в створеному за його ініціативою Клубі творчої молоді репетирував п’єси Миколи Куліша, Івана Драча, Бертольда Брехта. Всі ті вистави потім були закриті! І все ж таки театральний режисер Лесь Танюк підготував і поставив понад 60 спектаклів, особливо успішно — в Москві, де він працював у Центральному дитячому театрі, в театрах імені Станіславського, Пушкіна, Маяковського, МХАТі в Олега Єфремова... А коли за участь у правозахисному русі Танюка і там позбавили можливості ставити театральні спектаклі, він береться за переклади п’єс Шекспіра, драматичних інтермедій Сервантеса, трагедії Жана Рассіна, драм Артура Міллера, п’єс і поетичних мініатюр Рабіндраната Тагора...

Ставить багато вистав на Центральному телебаченні, зокрема, знімає там двосерійні фільми «Принц та жебрак» і «Десята симфонія», яка  присвячена Бетховену. Тоді ж написав монографію про свого вчителя Мар’яна Крушельницького, виступає з літературознавчими статтями, рецензує багато книжок і п’єс, перекладає романи з англійської і французької мов, пише тексти для мюзиклів і естрадні пісні...

В середині 1980-х Лесь Танюк повертається до Києва на посаду головного режисера Київського молодіжного театру, де він створить емоційно-бурхливу атмосферу творчого експериментування. Водночас організовує і проводить надзвичайно популярні «Київські театральні вечори». Мета Танюка — «створення такого театрального організму, який підхопив би перервану нитку українського театру, що її започаткував Курбас».

Про цей період творчого бунтування Леся Танюка ми зможемо прочитати в його «Щоденниках без купюр» — унікальному літописі доби, які він розпочав вести  п’ядесят років тому. З’явилося уже друком 37 томів, а ще понад двохсот машинописних і рукописних томів чекають на видавця. Там також є роздуми, діяння і переживання активного будівничого незалежної України, народного депутата України V скликань, голови Всеукраїнського меморіалу ім. В. Стуса, голови Національної спілки театральних діячів України, професора Київського університету театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого.

Боляче визнавати, що цей, за визначенням його творця, «журнал для душі як хроніка спротиву» не матиме продовження. І з властивою йому іронічністю Лесь Танюк якось висловив побажання заслужити такий комплімент, який сказав Станіслав Єжилец про свого приятеля: «Він не завершив свого щоденника. Він довів його до моменту своєї смерті».

Що ж Лесь Танюк на такий комплімент —  на нашу  вдячність, любов і незабутню пам’ять заслужив.