Прихований резерв

Літо 1995-го. Наш час точно визначила жінка похилого віку в поїзді: "На поминках поїдять, а ложку в кишеню заховають". Я не став ложечником - я став "холодильщиком".

Вересень. Ми пили так багато, що кожного ранку я здавався собі скляною статуєю. Коли пересувався, не помічав руху. "По сто, аби відпустило, всадимо і припиняємо пити... Починаємо різкі тренування, - щоранку казав мій виробничий наставник Гоша. - Припиняємо завтра". Багато днів злилося в один. "Завтра" настало, коли я почав себе стримувати і справді почав тренуватися вранці в Комсомольському парку міста Ужгорода. Але...

19 листопада. Непоясненно, але вчора знову напився. Ми ходили на завод, що на околиці. Там залишилося два нічийних промислових холодильники. Завантажити їх, вивезти, загнати - триєдине завдання. Але мотори були під замками, котрі були невід'ємною частиною нового ангара. "Усе одно вкрадемо", - сказав Гоша, і рішучість старого соціалістичного виробничника осяяла його багряне, з червоною бородою, обличчя. І напився... Гоша п'є лише від розпачу: не вийде, мабуть, вивезти агрегати.

21 листопада. На брудному базарі нам укладати контракта на ремонт двох холодильних камер. Ми сидимо на базарі. Власник цього місця Іллюха проводить якусь летючку з кримінальниками, які його прикривають. А нам у барі "Марина" - сараї серед непролазного бруду - бос поставив два по 50 і томатний сік. Начебто й погодився Ілля на 543 бакси в наш бік, але має ще для цілковитої впевненості під'їхати головний інженер Петя. Я не думаю про холодильний контракт. Просто сиджу, слухаючи музику в супроводі монотонної розмови. День сонячний. Калюжі підмерзли. А там, де базар, - в'язке болото. Гроші можна здобути, лише стоячи в болоті.

22 листопада. "Бігав знову?" - запитує вранці дружина, коли треба збирати сина Богдана до садка.

"Бігав".

"Ну то й дурень".

"Я стану чемпіоном".

"Як став Нобелівським лауреатом..."

Потім я варю спонтанний суп: вода з учорашніх вареників, шампіньйонний порошок, томат на кінчик ложки, трошки недоїдених баклажанів, червоний перець... Хліба немає. Але хоч тим, що зварене, розігріюся.

На замовлення пішли в організацію на "Шахту" - ужгородський мікрорайон - до стражденних холодильників. Один з них несподівано для нас "пішов". За те пили горілку із жінкою-завскладом. А на базарі знову вибивали під свою роботу гроші в Іллюхи. Завтра 280 доларів дасть. У понеділок - іще 200. Іллюха, бачу, розколовся. І знову - "творчий" суп без хліба.

29 листопада. Цілий тиждень - тупцяння на базарі, де серед колон недобудованого років із двадцять тому бетонного павільйону ходить до вітру торговий люд. Нарешті Ілля дав нам гроші за свої плюсову та мінусову камери. Але замка на напіврозвалені сараї на околиці Дикого поля, що його називають базаром, ще не навісили, і неможливо починати роботи щодо облаштування камер: уночі наше господарство оперативно рознесуть місцеві жителі. Повсюди хвороба взаємозабирання... Замок потрібен маленький, а наше велике тупцювання в болоті триває.

Продає запчастини колишній футболіст Юра і колишній головний інженер одного із заводів - Коля. Через невдачі в торгівлі вони іноді п'ють вино. Мій наставник Гоша неохоче приєднується до процесу. Він хоче працювати. Зупинка для нього - смерть.

30 листопада. Підключали теплотехніку в барі "Марина". За це нам поставлять обід. Але картопля продовжує смажитися. А світло вибиває. А в них під "картофан" - електрофритюрниця. Але кажуть, що й котлети зможуть підсмажити. Виходить, недарма дві з половиною години працювали, очікуючи на гроші від Іллі. Сидимо. По видику - поганий американський фільм: усе вибухає, герої нічого не хочуть, окрім віскі. А нам в інтер'єрі бару лише хочеться нажертися... Шкода, електрика вимикається. А фритюрниця без неї не працює.

5 січня. Я полохаю ворон. Мій біг краєм Комсомольського парку підіймає чорні грона з каштанів. Вони кричать, здіймаються і стають ще однією хмарою на похмурому небі. Потім я, спітнілий, помився в гарячій ванні, походив босий дуже холодною квартирою і поновив на декілька тижнів свій бронхіт, підхоплений на флоті - у Норвезькому морі.

9 січня. Після чергової невиплати зарплати в холодильному українсько-італійському офісі я вирішив, що годі пити, а значить - холодильничати. Холодильничати і пити - синоніми. Я краще почну збирати гроші в панчоху на добру справу - обрання в народні депутати. З народом я досить набувся, до випивки стійкий - у будь-якому стані залізу до холодильника з терпугом. Та й замовників-підрядників переконати завжди зможу. Про теперішніх депутатів такого не скажеш: біля мікрофонів сформулювати свої думки, як на мене, до пуття взагалі не можуть.

Інша справа ми - колишні холодильщики. Дарма недооцінюють нас в офісах та на халтурі. Якщо ми прорвемося у верхи - холодильники будуть переповнені. І звичайним холодильщикам, відповідно, роботи вистачить.