Наша Батьківщина благає допомоги красномовства, бо так багато її преславних подвигів поминається глибокою мовчанкою.
Феофан Прокопович, український богослов, письменник, поет, математик, філософ, перекладач, публіцист, науковець

Про правильні пріоритети

Людмила ФИЛИПОВИЧ: «В Україні релігійне багатоманіття сформувало культуру поваги до іншого»
9 вересня, 2016 - 10:37
ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»
ЛЮДМИЛА ФИЛИПОВИЧ

Перебіг останніх подій дедалі більше змушуює задумуватися над значенням релігії в житті нашого суспільства. Цьогоріч у вересні своє 25-річчя відзначає Відділення релігієзнавства Інституту філософії НАН України. Про наукові здобутки, пріоритети і кредит довіри до Церкви говоримо із завідувачем відділу Інституту, доктором філософських наук, професором Людмилою ФИЛИПОВИЧ.

«ЗА 25 РОКІВ МИ ЗРОБИЛИ ТЕ, ЩО ЄВРОПЕЙСЬКИМ  РЕЛІГІЄЗНАВЦЯМ ВДАЛОСЯ ДОСЯГНУТИ ЗА 150 РОКІВ»

— Пані Людмило, в якому стані зараз перебуває релігієзнавство як наука? Які є виклики і пріоритети?

— По-перше, завдяки цим 25 рокам в Україні сформувалася нова наука — релігієзнавство. Ще у 1991 році її як самостійної наукової галузі не існувало. Знання про релігію у формі її критики входили у марксистський науковий атеїзм. Вважалося, що люди, які будують комунізм, мають це робити зі свідомістю нерелігійною, атеїстичною. На це працювали всі науки гуманітарного блоку, особливо в Україні, бо вона, на відміну від інших республік Союзу, завжди вирізнялася високим рівнем релігійності. Розуміючи важливість для суспільного поступу позитивних знань про релігію, ми дистанціювалися від наукового атеїзму і виокремили їх у таку галузь гуманітарного знання, як релігієзнавство. З того часу воно існує у нас як religious studies або study of religion. У такий спосіб ми увійшли в європейський релігієзнавчий контекст, стали членами низки міжнародних релігієзнавчих асоціацій. На нашій базі почала діяти (а це вже визнання!) Координаційна рада з теоретичного і практичного релігієзнавства країн Східної Європи. Відтак за ці 25 років релігієзнавство конституювалося в Україні як академічна наука зі своїми методологічними підходами, принципами і категоріями до пізнання релігійних явищ і процесів. Це все ми прописали в узагальненому вигляді у нашій колективній праці «Академічне релігієзнавство» ще 2000 року. По-друге, нам вдалося ввести релігієзнавство в перелік спеціальностей, за якими ведеться вузівська підготовка бакалаврів і магістрів, розробити науково обґрунтовану програму з «Релігієзнавства» як загальноосвітньої дисципліни, навчальні плани з релігієзнавчої спеціалізації й підготувати деякі посібники з аналогічних спецкурсів. Зрозуміло, що до цього ми долучили університети України, де відкриті релігієзнавчі факультети, кафедри. Сьогодні маємо фахових релігієзнавців зі ступенями магістрів, кандидатів і докторів наук. Одним словом, за 25 років ми зробили те, що європейським релігієзнавцям вдалося досягнути за 150 років. Я вважаю, що головним результатом нашої 25-річної праці є ті кардинальні зміни, які наявні в суспільній свідомості у ставленні до релігії, оцінок її функціональності. Подолано вульгарне розуміння релігії як опіуму для народу, релігія сприймається як духовне і культурне явище, яке і можна, і потрібно цілісно і всебічно досліджувати. Наше відділення у цьому має значимі успіхи. За 25 років вийшло у світ більше двох сотень монографій і наукових збірників, видрукувано понад дві сотні наших періодичних видань. Це — щорічник «Релігійна свобода», квартальник «Українське релігієзнавство» та донедавна щомісячник «Релігійна панорама». Ми причетні до організації півтори сотні різного формату наукових конференцій, написання близько трьохсот науково-експертних матеріалів для різних інституцій. Крім штатних науковців, відділення має по 12 своїх почесних наукових співробітників із когорти вузівських релігієзнавців і професорів-науковців зарубіжжя. Та всього не перелічити...

Щодо викликів. Вони різні на кожному етапі розвитку суспільства і наук про нього. Зараз релігієзнавство має показати, що релігія — це феномен, який задає смисли людському існуванню, який виставляє правильні пріоритети в нашому житті, який утверджує буття людини і суспільства.

— Власне поговорімо про релігієзнавство на практиці, виокремивши феномен Церкви. Наскільки сьогодні змінилося ставлення суспільства до Церкви. Пригадую, що у 2013 році, напередодні всіх подій, ця інституція разом зі ЗМІ мала найбільший кредит довіри.

— Погоджуюся з вами — релігієзнавство має бути практичним. Ми розібралися з категоріями і концептами, проте важливо їх прикласти до реального життя суспільства. А воно говорить нам, що рівень довіри до Церкви дещо падає: якщо у 2011 — 2013 роках це було понад 70%, то на цей рік — 58,6 % (дослідження Центру Разумкова). Я б пов’язала це із глибоким розчаруванням людей у наявних розбудовчих процесах, падінням соціального оптимізму, економічною і політичною кризою, душевною втомою і якоюсь невизначеністю у своєму майбутті. Але порівняймо цей показник із рівнем довіри до інший інституцій (влада, армія, мас-медіа тощо), і бачимо, що довіра до Церкви все ж є стабільно високою. 58,6 % — це практично кожен другий вважає Церкву важливою у своєму житті інституцією, на яку можна покластися, отримати підтримку. Багато що у рейтингу Церкви залежатиме від духовенства. Наприклад, довіра до Православної церкви Московського патріархату падає, оскільки ця спільнота не дає адекватних пояснень тим викликам, які постали перед країною: анексія Криму, війна на сході України, поминання в молитві патріарха церкви ворожої країни, відмова відспівувати загиблих в АТО бійців, які не належать до цієї церкви тощо. Віряни «голосують» проти такої політики Церкви, шукаючи духовного притулку в інших спільнотах, скажімо в УПЦ Київського патріархату чи в Автокефальній ПЦ, створюють альтернативні православні структури. Думаю, що це «дзвіночки» для Церкви, щоб вона вчасно реагувала на прагнення своїх віруючих. Важливо сказати про те, що 58,6% — це не лише віряни: сьогодні Церкві довіряють і ті, хто перебуває за межами конфесійних спільнот. Бо, наприклад, такі духовні лідери, як патріарх Філарет чи Блаженнійший Любомир Гузар, є одними з найбільш авторитетних в українському суспільстві.

«РЕАЛЬНО МИ МАЄМО ПРИБЛИЗНО 100 КОНФЕСІЙ»

— Наше релігійне середовище є дуже строкатим — понад 50 різних релігійних напрямів. Це позитив чи негатив?

— Гадаю, що реально ми маємо нині більше, ніж 50 — десь 100 конфесій. У двох наших книгах «Релігійні меншини України» й «Нові релігії України» описано 108. Але ж то не всі. Але це ще не надто велика кількість. Наприклад, у США щотижня «народжується» близько 30 нових релігійних організацій. Українські ж показники не змінюються роками, а деякі із заявлених десь 15 — 20 років тому конфесій вже безслідно зникли. Ми це відслідковуємо, маємо з конфесіями зацікавлені відносини. Дуже буремним було перше десятиліття незалежності, починаючи від 1989 року, коли з підпілля вийшло кілька церков. В Україну «приїхали» нові закордонні релігії й церкви, адже з часів горбачовської перебудови люди відчули перші ознаки свободи, а відтак і релігійної — право вибирати будь-яку релігію. На сьогодні релігійний ландшафт сформувався. Не думаю, що найближчим часом будуть якісь зрушення. Релігійна мережа, яка є (цебто багатоконфесійна), такою вже й залишиться на наступні роки. А взагалі визнаймо те, що Україна ніколи не була одноманітною (гомогенною) у духовному плані. Тут ніколи монопольно не існувала жодна з релігій, жодна з церков. Це була територія, на якій проживали й уживалися різні традиції й яка давала притулок гнаним в інших країнах релігійним і духовним течіям. Так, зі Сходу до нас перебралися старообрядці, молокани, деякі православні меншини, які прекрасно тут себе почувають; із Заходу прийшли лютерани, меноніти, баптисти та інші конфесії. Тому українець ніколи не жив у ситуації церковного монізму. Це — наш досвід. Як він може бути негативним? Таке релігійне різноманіття спонукало неагресивно приймати іновірну або інакшевірну людину, ставитися до неї з повагою. Наприклад, у західноукраїнському селі, де народився мій тато, сотнями років поруч жили люди різних національностей, а відповідно й різних вір (іудеї, суботники, єговісти, католики, православні). Наша бабця до всіх ставилася, і нас, онуків, привчала, з християнською любов’ю. Саме життя спонукало українців творити культуру толерантності, доброзичливості, гостинності, інклюзивності. Як на мене, саме релігійне багатоманіття сформувало повагу до іншої людини, до її світоглядного і поведінкового вибору. Звичайно, можна пригадати і навести приклади міжрелігійних конфліктів, але вони відбувалися у періоди соціального неспокою і не були першопричиною якихось протистоянь на релігійному ґрунті. Дослідженню міжконфесійних відносин і визначенню шляхів їх толерантизації присвячено десятки наших праць, наукових конференцій, які ми проводимо не лише в Києві, а й у інших містах країни, часто з участю в їхній роботі зарубіжних науковців, практиків релігійного життя, а також керівних діячів наявних у регіонах конфесій. Тут ми постаралися. В тому, що Україна — країна прогнозованого спокою в релігійній сфері, є безпосередня заслуга і нашого Відділення. Всі ці роки ми мали тісні творчі відносини з Держкомом (тепер — Держдепартамент) у справах релігії, входили до експертних рад, проводили з ними різні заходи. Скажу так, конфесійне господарство України надто об’ємне і складне. Без наукового осягнення його і постійної співпраці з ним можна допустити помилки, на які ми не маємо права.

«СПРАВЖНЯ ПОМІСНІСТЬ ПОЧИНАЄТЬСЯ НЕ З ТОМОСА, ВОНА НИМ ЗАВЕРШУЄТЬСЯ»

— Сьогодні у нашому релігійному середовищі найбільша проблема — Української Помісної церкви. Наразі діалог між конфесіями є дуже складним. Як ви бачите вирішення цього питання?

— Я думаю, що 25 років для постання Помісної Православної церкви — дуже малий відрізок історичного часу, щоб вирішити таку серйозну проблему. Питання можна було розв’язати скоро і просто — купити собі помісність, як це вже бувало не раз в історії з іншими церквами. Справа ж не в папірці. Справжня помісність починається не з Томоса, вона ним завершується. Зараз наше суспільство лише почало усвідомлювати необхідність помісності. Не можна указом загнати всіх в одну інституцію і змусити молитися одними словами, однією мовою, читати одні тексти. Важливо, щоб це було ініціативою і згори, і знизу — від рядових вірян. У період перебування на Київській кафедрі митрополита Володимира (Сабодана), коли почалися перемовини церкви Московського патріархату з Київським про об’єднання, ми мали зустріч із владикою і запитали його: чи готова керована ним Церква об’єднатися? Він відповів: «Ми готові, а ось люди — ні». Помісність як проблема організаційного устрою і юрисдикційного підпорядкування церкви не піддається силовим вирішенням. Як і більшість релігійних питань. Ми ж знаємо, що за свої релігійні переконання людина здатна пожертвувати власним життям. І що тоді робити? — запитаєте ви, — чекати, поки всі дозріють до єдиної Помісної Української церкви? Гадаю, що сьогодні важливо українцям пояснювати необхідність такої Церкви, послідовно і регулярно нагадувати про духовну єдність, про спільну християнську традицію. При цьому варто розуміти, що єдність — це не одність. Не конче всі громадяни мають бути членами одної православної чи якоїсь іншої християнської церкви. Я бачу Помісну церкву як спільноту, що акумулює всіх православних християн України, які пов’язують своє духовне і земне життя з Ісусом Христом по-українськи. Що це значить — «по-українськи»? З усвідомленням своєї самодостатності: що ми не маргінальний уламок якоїсь високої цивілізації, що ми без історичних коренів, невідомо який етнічний мікс і прийшлі на цій землі, що ми не окраїна чиєїсь імперії, що наша мова — не «нарєчіє», а одна з індоєвропейських мов, що наша культура — це не недокультура, слаба і непродуктивна, а щось далеко вище, що ми — не невдалий експеримент Бога, який щодо нас немає жодних планів і ми вторинні, третинні щодо будь-якого іншого... Ніхто, до речі, не заперечує, що в нас у країні може існувати Православна церква з іншим підґрунтям, тобто для росіян, греків, болгар, румун, якщо вони не хочуть бути в українській. Помісна церква БУДЕ! Визначаймося лише в тому, яким шляхом цього досягнути. Тепер для більшості (в т.ч. для влади, і парламенту, який звернувся до Константинопольської патріархії із проханням про помісність, і президента, який заявив, що патріарх — єдиний, хто здатен допомогти православним українцям об’єднатися й урегулювати канонічний статус Української церкви у структурі світового православ’я) зрозуміло, що не через Москву, яка в силу своєї імперської недалекоглядності втратила такий привілей — надати УПЦ автокефальність, а всякі там аргументи РПЦ про автономність в управлінні тощо — історичний вирок самій собі. Переважна більшість українців знають, що наша Київська митрополія виникла завдяки Константинопольській материнській для нас церкві. Патріарх Константинопольський в останні 25 років неодноразово нагадував — і собі, і нам, і Москві, — що визнає Україну своєю канонічною територією в межах 1686 року, коли частина українських земель відійшла під Московський патріархат. Всеправославний 2016 року Собор на Криті дає нам надії на справдження наших очікувань.

«ВРАЖАЄ НЕОБІЗНАНІСТЬ У ПИТАННЯХ РЕЛІГІЇ ПРЕДСТАВНИКІВ ВЛАДИ»

— Ми вже говорили з вами, що важливо розповідати про релігію більш доступно у суспільстві. Як, власне, ця релігійна освіченість впливає на творення громадянської позиції?

— Маємо підтверджені дані, що 70% українців визнають себе віруючими, 60 % — довіряють Церкві. Це мало б свідчити про високий рівень релігійності. Але реальність така, що навіть серед воцерковлених, тобто тих, хто постійно ходить до церкви, небагато справді релігійно освічених людей. Не говоримо вже про нерелігійних або невоцерковлених. Вражає необізнаність у питаннях релігії представників нашої влади. Бо чим тоді пояснити багаторічне блокування нардепами закону, який би надавав релігійним організаціям право засновувати свої заклади навчання. От і досі немає закону про благодійність, меценатство, що так потрібні церкві й суспільству.

 25 років для постання Помісної Православної церкви — дуже малий відрізок історичного часу, щоб вирішити таку серйозну проблему. Питання можна було розв’язати скоро і просто — купити собі помісність, як це вже бувало не раз в історії з іншими церквами. Справа ж не в папірці. Справжня помісність починається не з Томоса, вона ним завершується. Зараз наше суспільство лише почало усвідомлювати необхідність помісності. Не можна указом загнати всіх в одну інституцію і змусити молитися одними словами, однією мовою, читати одні тексти. Важливо, щоб це було ініціативою і згори, і знизу — від рядових вірян. Помісність як проблема організаційного устрою і юрисдикційного підпорядкування церкви не піддається силовим вирішенням. Як і більшість релігійних питань. Ми ж знаємо, що за свої релігійні переконання людина здатна пожертвувати власним життям. І що тоді робити? — запитаєте ви, — чекати, поки всі дозріють до єдиної Помісної Української церкви? Сьогодні важливо українцям пояснювати необхідність такої Церкви, послідовно і регулярно нагадувати про духовну єдність, про спільну християнську традицію

Основне навантаження з подолання релігійного невігластва лягає на самі релігійні організації. Конфесії щороку інформують про наявність у них сотень, а то й тисяч недільних шкіл. Інформують... А чи всі вони продуктивні, чи всі працюють? От чомусь у о. Богдана Бойка з Житомира недільна школа працює цілий тиждень, бо йому неділі мало, а десь навіть не починалася. Взялися просвіщати своїх вірних мусульмани, відкриваючи ісламські культурні центри. В декілька змін займаються протестанти в неділю, у них фактично безперервне навчання все життя.

Ми кровно зацікавлені в поширенні знань про релігію, про різні конфесії, які, незважаючи на те, якого Бога і під яким іменем сповідують, формують у людини знання і відчуття присутності в їхньому житті Вищої істоти, персональної відповідальності за життя. Зрозуміло, що тут першими наставниками є священнослужителі, але ми, релігієзнавці, долучаємося до лікнепу в справах релігій. Нас релігія цікавить не як абстракція, щось ефемерне, як умоглядна система взаємозалежностей різних складових і функцій, а як те, що завжди супроводжувало людей, те, що надавало вищих сенсів їхньому існуванню. Тому прагнемо пояснити, що світовий релігійний досвід є багатоманітним і корисним. Він утримав людство від знелюднення. Завдяки релігії людина є людиною, адже у своїх конструктивних думках і діях звертається до божественного, в т.ч. і в собі.

У релігійному лікнепі чимала роль належить журналістам, які мали б розповідати не тільки про церковні скандали, а й про те, що саме релігія повертає людині втрачений або ще й не знайдений сенс життя, витягує з важких життєвих ситуацій, робить людину оптимістом.

Вилучивши релігієзнавство з переліку обов’язкових дисциплін, міністерські чиновники від освіти не розуміють, що релігієзнавство, як і філософія, — це блок гуманітарних дисциплін, які формують людину, виставляючи ціннісні пріоритети, якими вона буде пізніше керуватися у повсякденному житті. Тільки ці світоглядно-морально зорієнтовані предмети здатні утворити отой захисний шар у суспільстві проти корупції, брехні, злочинності. Нинішня гуманітарна катастрофа, з якою ми стикнулися зараз у Криму та на сході України, де люди своїми закликами «Россия прийди!» прагнуть повернення у радянське минуле з його тоталітаризмом і деспотією, не протестують проти переслідувань, рабства, дискримінації прав і свобод людини, буде подолана не скоро. Бо гуманітаристика, в т.ч. і релігієзнавство, не у фаворі. Чи вдасться Україні запобігти скандальним поправкам до закону про свободу совісті та релігійні організації, які були схвалені у Росії 2016 року з ініціативи Ярової? Чи не побачимо ми шеренги дітей у червоних галстуках, які виконують комуністичні гімни, як це сталося недавно у Севастополі?

— Людмило Олександрівно, ми розпочали говорити про релігієзнавство як науку, і тому, мабуть, цим завершимо. Ваш відділ святкує 25-річчя. Який план дій на наступні два і більше десятків років?

— Мабуть, академічні релігієзнавці порушили в науці всі теми, які тільки можна було. Відділення виконало понад 30 науково-дослідницьких тем, видрукувавши по кожній із них колективну монографію. То ж маємо серйозні здобутки, якими пишаємося. Це, зокрема, й наша масштабна «Історія релігії в Україні» у 10 томах, дванадцять книжок циклу «Християнство в його історії і сутності. Або проект з відновлення філософсько-богословської думки у діаспорі». Нам вдалося відкрити чимало імен, з якими пов’язане релігійне життя українців. У нашу дійсність впевнено увійшла тема свободи совісті й віросповідань, питання міжрелігійного і міжконфесійного діалогу, державно-церковні відносини. Ми висловилися з приводу теорії й методології науки про релігію, виокремили, обґрунтувавши це, дисциплінарну структуру релігієзнавства. Готуємо до друку двохтомну «Українську релігієзнавчу енциклопедію».

Але ж наука і життя не стоять на місці! Реальність, яка потребує осмислення, настільки динамічна, що тільки встигай. Залишилося багато сфер, тематичних напрямів, де може віднайти себе релігієзнавець. Окрім чисто наукових завдань — примножувати знання про релігійний феномен в усьому його багатоманітні форм вияву, ми прагнемо виступити в ролі модератора між церквою і суспільством, між церквою і владою, між церквами. Ми бачимо, що релігієзнавство стало затребуваним в українському суспільстві. Я мрію, щоб українське релігієзнавство було гідно представлено і на світовому рівні, для цього ми зробили майже все, адже стали колективними членами Європейської асоціації дослідження релігії і Міжнародної асоціації істориків релігії. Це відкриває шалені перспективи для релігієзнавців. Тому — тільки вперед!

Юліана ЛАВРИШ
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ