Україно, дозволь мені серед твого безголов'я головою тривожною прорости!..
Іван Драч, український поет, перекладач, кіносценарист, драматург, державний і громадський діяч, критик часів радянської епохи

Про собак і людей

Лілія Ємельяненко: Хочеться, щоб було більше щасливих історій
22 січня, 2010 - 00:00

Про Лілію Ємельяненко наші читачі вперше дізналися 5 грудня 2008 року — тоді в «Дні» з’явилося інтерв’ю з нею. Лілія — одна з лідерів волонтерського руху із захисту тварин, рятівниця покинутих, скалічених бездомних собак і кішок. Після інтерв’ю вона стала постійним автором «Дня», що веде рубрику «Хочу додому», в якій розповідає історії врятованих тварин, які потребують турботи, — завдяки цьому вже не один чотириногий бродяга знайшов дім і люблячих господарів.

«День» побував у Лілії в гостях, у її притулку.

Гостей зустрічають з десяток різнокаліберних собак; перед ворітьми, на ланцюгу, басить масивний пес московської сторожової породи — сліпий, але дуже активний Веніамін. Утім, це радше задля привітання: при ближчому знайомстві пістряве населення виявляється навдивовижу доброзичливим і дуже товариським. У всіх просторі, чисті, обладнані необхідним вольєри. Ділянка навколо будинку розлога, є місце не лише для прогулянок, ігор і метушні, а й для цілком традиційного городу й дерев. Найменші постояльці, на зразок пекінеса Люсі (про неї йтиметься нижче), живуть у будинку.

Видно, що клопоту в Лілії з цим хвостатим народом чимало, проте робить вона все з любов’ю, терпляче й професійно.

Після годування, прибирання та переговорів із потенційними господарями сідаємо розмовляти.

— Лілю, як з’явився ваш притулок?

— Так вийшло, що бездомними тваринами я займаюся вже дуже давно, понад 15 років, і, оскільки ресурси квартири обмежені, певний час тому ми переїхали до приватного будинку й зробили тут притулок поза межами квартири.

— Чи велике господарство маєте?

— У середньому в нас постійно перебуває 30 тварин, здебільшого собак.

— Мусили, вочевидь, усе перебудовувати?

— Так, будували вольєри, будки, обгороджували місця для вигулу.

— Скільки тварин ви можете прийняти?

— Цифра 30 диктується умовами комфорту. В мене не утримується більше двох собак у вольєрах. Якщо в одному невеликому просторі п’ять тварин — це вже не зовсім нормально. Цуценята, доки вони маленькі, можуть у такій кількості бути у вольєрі, а дорослі собаки — щонайбільше двоє.

— Звідки беруться ваші вихованці?

— Ой, та складно сказати. Дуже багато людей телефонують із проханням забрати собаку. Плюс буваємо на вулицях, їздимо в справах, бачимо, скільки тварин потребує допомоги. Присутність на зоозахисних інтернет-форумах також спонукає до того, аби прийняти собаку, який терміново потребує допомоги й на якого не знаходиться рук.

— Чи є у вас які-небудь уподобання?

— Завдяки нашим теперішнім можливостям прагну займатися більшими собаками: вівчарками, алабаями або собаками з проблемами здоров’я, себто тими тваринами, від кого відмовляються навіть волонтери через фізичну неспроможність їх утримувати.

— Що робите, якщо бракує місця?

— На жаль, останнім часом доводиться відмовлятися від собак із тієї причини, що просто нікуди взяти, але якщо тварина травмована, страждає на вулиці — тоді допомагають ветеринарні клініки, інші перетримки, навіть оплачуємо готель, — тварини тимчасово знаходяться там, доки у нас не звільниться місце.

— У кого з ваших підопічних найдраматичніша доля?

— Відразу спадає на думку пекінес Люся. Кілька років тому ми викупили її з розплідника, її продавали паралізовану просто за оголошенням: «Пекінес, паралізований, 250 гривень». Ми її викупили, вона у нас живе вже кілька років. На жаль, в Україні поки що тварини-інваліди нікого не цікавлять; на Заході ставлення зовсім інакше. Хоча собака дуже хороша.

— Чому паралізована?

— Хазяйка розплідника мала на меті отримати від неї білих цуценят, тому спарювала її абсолютно безпощадно, при цьому не завдаючи собі клопоту забезпечити її ні вітамінною підгодівлею, ні нормальним харчуванням (пекінеси їли курячі голови), експлуатувала доти, доки собаку не паралізувало. Жоден живий організм не здатен давати потомство безкінечно. У кінологічному світі в порядних заводчиків не прийнято, аби тварина кожні півроку приносила послід.

— Виходить конвеєр...

— Так, при цьому хазяйка, коли віддавала нам собаку, не посоромилася сказати, що вона все-таки з неї «видавила» (це її слова) білих цуценят.

— Жах.

— Дуже часто цуценятко або доросла тварина потрапляють до нас після важких травм. Маю собаку Нюту, яка дуже запам’ятовується. Ми її цуциком підібрали — вона два тижні пролежала в кюветі, не здатна пересуватися, її підгодовували, потім зателефонували нам. Виявилося, у собаки був потрійний перелом стегна, перелом задньої лапи. Ми її прооперували у дуже хорошого лікаря, сьогодні це здорова собака, залишилася тільки спиця в лапі. Лікар ще пожартував, що до аеропорту нас не пустять, бо не пройдемо металошукач. Загалом дуже багато хороших тварин, які жили з людьми, хочуть жити з людьми, люблять людей, але, на жаль, зважаючи на відсутність породи або нюансів розміру чи масті, не знаходять свого господаря.

— Дивлячись на ваших собак, згадую пісеньку зі старого мультфільму: «Собака бывает кусачей только от жизни собачей» — ваші звірята мають дуже важкі історії, скалічені, однак добрі.

— Напевно, той рядок правдивий. Якщо собаку ніхто не ображає, якщо він нагодований, має нормальний догляд і спілкування, то жодної агресії з його боку немає. Дуже рідкісні випадки, коли собака здичавів настільки, що не готовий жити з людиною. Як правило, це колишні домашні пси, яких господарі частенько спеціально навчають злості й потім, отримуючи некерованих тварин із неадекватною психікою, перші ж від них відмовляються. Насамперед це пов’язано з собаками великими, серйозними. Людина часто каже: «Я його обламував, але він усе одно злий». Що означає «обламував»? Відповідають таке: «Я його побив так, що він відповзав від мене у крові». Управляти собакою і бити собаку — зовсім різні речі. Довести тварину до того, що вона боїться людину і, дочекавшись зручної миті, нападає — чи варто дивуватися, що такі атаки відбуваються?

— Що потім робити?

— У таких випадках ми все одно від них не відмовляємося, а шукаємо спеціальні місця, об’єкти, що охороняються, тоді це дає їм бодай якийсь шанс на життя, а ми контролюємо, щоб це життя було повноцінним.

— Наскільки я знаю, на Заході надмірно агресивних собак присипляють.

— Ви знаєте, дуже часто надмірною агресивністю називають не злість самого собаки, а свій острах того, що собака може бути агресивним. Собака у вольєрі кидається на сторонніх, що є цілком логічним — це його територія, він її охороняє. Проте це зовсім не означає, що він і в інших умовах нападатиме, кусатиме. Якщо ви тварину приводите до іншого місця і дозволяєте їй знову довіряти людям, то проблем не виникає. Нещодавно на території лісництва закрили підприємство з вирощування женьшеню. П’ять собак — під відстріл. Спершу здавалося — невиправно злі пси, кидаються, гавкають. Насправді всі собаки адекватні, просто дуже запущені, такі, що не мали спілкування, та справно несли службу. Наразі вже всі змінилися, чудово живуть, радують господарів.

— Ви раз у раз говорите «ми», вочевидь, маючи на увазі вашу структуру під назвою ГНОМ. Що це, власне, таке?

— Ми трактуємо ГНОМ як Міське незалежне об’єднання міні-притулків. На сьогодні у нас зареєстровано близько 800 осіб з усієї України. Це люди, котрі співпереживають бездомним тваринам. Багато хто з них утримує міні-притулки домашнього типу — у когось це коти, у когось — собаки.

— Тоді що таке міні-притулок?

— Притулок для п’яти й більше тварин. Хоча якщо в квартирі утримується від 20 тварин, ми не відносимо це до притулку, який входить до нашої групи, адже це не зовсім нормально, це вже знущання над тваринами, сусідами, собою. Що до ГНОМа, то перш за все це ті, хто об’єднаний ідеєю допомоги тваринам, хоча насправді — передусім допомоги людям, бо тим самим ми зменшуємо кількість вуличних собак, котрі заважають життю городян. Дуже багато напрямів роботи: хтось займається стерилізацією, хтось — пошуком господарів тварин, що загубилися, хтось влаштовує собак і кицьок, хтось допомагає інвалідам або притулкам у цілому. В рамках віртуального спілкування на нашому сайті ми одне одному допомагаємо по змозі, підтримуємо, радимо. Певна річ, ця робота дуже незначна, в порівнянні з масштабами проблеми по Києву та по Україні в цілому, але все ж багато тварин влаштовуємо, що дуже приємно.

— Мабуть, далеко не всі такі домашні притулки мають офіційний статус.

— На жаль, так. Зважаючи на ставлення влади до проблеми, статус більше шкодить. Тому й немає повноцінно зареєстрованих притулків: допомоги від влади точно не буде, а ось проблем можна отримати дуже багато.

— Яких саме?

— Та хоч би й таких, що офіційного визначення «притулків» у нас немає. Маємо закони, згідно з якими в міському приміщенні може утримуватися не більше трьох домашніх тварин. Тобто навіть якщо у вас офіційний притулок, і ви утримуєте п’ятьох тварин, завтра може вийти розпорядження, згідно з яким у вас немає права на більше, ніж три. І відразу буде проблема. Плюс зайва увага з боку контролюючих структур. Наприклад, якщо офіційний притулок (ми зараз говоримо про притулки-гіганти) має травмованих тварин або проводить операції, то там обов’язково треба обладнати операційну за останнім словом техніки. Який притулок може собі це дозволити? Має бути беккерова яма — для знищення трупів тварин. Сьогодні проблема вирішується тим, що є платна служба, яка в середньому за 280 гривень забирає труп і, як офіційно записано, кремує його на Баришевському м’ясокістковому комбінаті, де насправді трупи переробляються на м’ясо-кісткове борошно, яке у свою чергу йде в корм птиці й худобі.

— Тобто забагато мороки.

— Питання не зовсім у цьому, радше в неможливості дотриматися всіх вимог. Ті притулки, які в нас сьогодні існують, утримуються на приватні гроші. Тварин багато, коштів — мало.

— Вибачте, що перебиваю, та з приводу коштів хочеться запитати: звідки ви берете гроші?

— Скажімо так, оскільки ми — команда, то в нас є каса взаємодопомоги. Якщо у мене немає корму — хтось привозить, комусь потрібні ліки, а у мене вони є — завжди поділимося. Знову ж таки розділення власного бізнесу — є робота на себе, а є — на тварин. Повертаючись до питання про офіційний статус — притулки не можуть його отримати через названі мною причини. Маємо один офіційний державний притулок — Бородянський. Але в моїх рамках бачення ставлення до тварин назвати це місце притулком взагалі не можна. Тварини знаходяться просто в диких умовах, а викупити собаку з Бородянки коштує від 450 до 850 гривень, і зробити це можна лише в певні приймальні дні та у певний час.

— Але ж вони мають бути зацікавлені в тому, щоб роздавати тварин?

— Вони як комунальне підприємство на госпрозрахунку зацікавлені в отриманні бюджету, тобто заробітку на тваринах. Одна річ, коли людина купує породистого собаку в розпліднику, а коли людина бере нещасну тварину в притулку, аби їй допомогти, це цілковито непомірні гроші.

— До речі, хто зазвичай, за вашими спостереженнями, забирає собак?

— Дуже різні люди. Починаючи від дипломатів і закінчуючи мешканцями найдальших, небагатих сіл. Буває, здавалося б, людина і не є любителем собак зовсім, але історія собаки її зачепила, і вона наважується.

— Народ у нас усе ж небайдужий.

— Звичайно. Приходить багато відгуків, телефонують і запитують, як якась собачка почувається. Зрозуміло, що не кожен може собі дозволити взяти собаку в дім, але співпереживають хоча б, пам’ятають.

— З іншого боку — хто, за вашими спостереженнями, займається волонтерською діяльністю?

— Прийти до точного розуміння того, хто такий волонтер, дуже складно. Волонтером у нас може називатися будь-яка людина, яка безкоштовно робить певну добродійну роботу. Є опікуни, це люди похилого віку, дуже жалісливі, які, втім, не мають можливості фінансової, фізичної допомоги. Вони підгодовують котів і собак біля будинків, що дуже дратує сусідів, — зрозуміло чому. Другий напрямок — прогресивні люди різного віку, освічені, які часто-густо працюють в іноземних компаніях, мають зарубіжний досвід спілкування, розуміють, що те, що в нашій країні відбувається з бездомними тваринами, не зовсім нормально, бажають поділитися своїм часом і фінансами, аби бодай трішки змінити ситуацію.

— Стосовно змін — згадується наше перше інтерв’ю, у грудні 2008 року. Що змінилося у вас із того часу?

— За цей рік у мене з’явився мій притулок. Рік тому його ще не було, була лише якась кількість тварин, які тулилися в готелях, на перетримках. За рік більшості тварин було надано допомогу, більше тварин влаштовано. Розширився наш інтернет-ресурс, залучили нових людей, з’явилося багато щасливих історій. Працюємо.

— А за межами притулку? Яка зараз ситуація з бездомними собаками?

— На превеликий жаль, змінилася вона у гірший бік. Та програма, яка приймалася міською владою, — про стерилізацію бездомних тварин, про опікунство, про контроль тварин під опікою, про припинення варварського вилову, — не працює, тварин стало набагато більше. Аж смішно, проте відчуття таке, що собак навмисно відловлюють на підприємствах на околицях і вивозять до центру міста, щоб нагнітати ситуацію з їхньою кількістю. На центральних вулицях з’явилися величезні зграї, з великих псів. Здається, що влада дуже хоче знову повернутися до звичної системи шкуродерень.

— Чому?

— Я гадаю, що величезні бюджети, які виділялися на вилови, на знищення собак, на вакцинації, на нібито карантини, зараз не виділяються, бо немає програми. Якщо ж повернеться стара програма утилізації, евтаназії, вилову, то це будуть саме ті бюджети, які дуже багато людей зацікавлені отримувати.

— Що має статися, аби це змінилося?

— Про це ми говорили ще рік тому... Повинна з’явитися зацікавленість влади. Відповідальність за жорстоке поводження з тваринами мають нести й держструктури. Нічогонероблення призводить до розкидання отрути на вулицях міста, стріляння мешканців по собаках із вікон будинків. За життя бездомних тварин на вулицях міста має нести відповідальність міська влада, і за гуманне регулювання — теж вона.

Вона повинна відповідати за розробку програм і контроль їхнього виконання. Чому в місті працює таке варварське місце, як пташиний ринок, — так звана «Птичка»? Це розсадник інфекцій, гірших за «свинячий» грип. Скільки людей оплакують цуценят і кошенят, куплених на цьому ринку й загиблих від інфекцій. Має відбутися об’єднання всіх структур — і захисників тварин, і влади, і преси, повинні бути введені освітні програми для населення. Крім гуманного регулювання чисельності, стерилізації тварин, має бути ще робота з населенням, аби в нашій країні не вважалося ганебним узяти дворняжку з вулиці, аби людина не соромилася вийти з собакою-інвалідом, аби тварини знаходили господарів, аби в нашій країні люди не боялися стерилізувати своїх улюбленців і не допускали неконтрольованих народжень цуценят і кошенят, що опиняються на ринку чи на вулиці. Слід припинити нарешті цей потік нікому не потрібних тварин, що постійно народжуються через неуважність або незнання господарів. Закрити всі несанкціоновані місця продажу — ринки, переходи й таке інше. Зрештою, ліцензувати цю діяльність і дозволити продавати собак лише з розплідників... або брати з притулків.

— Одними наказами й навіть грішми цього не зробиш. Вочевидь, потрібні зміни у свідомості?

— Ми чудово розуміємо, що це буде не скоро. Тому хотілося б, аби в цьому брали участь не лише розрізнені люди — волонтери, але й влада.

— Добре, яким міг би бути перший крок?

— Звісно, я можу помилятися, але первинним повинно бути донесення знання до мас. Має бути розроблена концептуальна програма, яка б навчала людей, розповідала про розмноження тварин, стерилізацію тощо. Дуже часто стикаємося з такою проблемою: на території будівництва закрито п’ять-шість собак. Ми кажемо: «Давайте ми допоможемо, заберемо й стерилізуємо їх». Але працівники будівництва просто цього не дають робити: «Навіщо, не треба, не віддамо». Підсумок: за півроку п’ять самок народжує, зграя вже не п’ять, а 25 собак. Будівництво закінчилося, зграя залишилася, а мешканці, в’їжджаючи до нових квартир, отримують 25 собак у дворі. Все-таки багато що походить від неосвіченості населення. Якби населення було готове допомагати в цьому напрямі, з часом кількість бездомних собак скоротилася б.

— Наскільки можуть вплинути мої колеги, журналісти?

— Це величезний вплив. Країна у нас читає, думає. Якщо мати джерела інформації й читати про це регулярно, то, гадаю, навіть найбільші скептики зробили б для себе висновки.

— Але, схоже, телебачення достатньої уваги не приділяє.

— Точніше, не приділяє зовсім ніякої. Навпаки: з’являються замовні матеріали про якісь жахіття, укуси. Потім виявляється, що це не стільки собаки були винні, та спростування ніхто не дає, а ідея, що саме тварини загризли, скалічили, залишається. Зрозуміло, що існує безліч проблем, — особливо в рамках підготовки до чемпіонату Європи з футболу, — цікавіших. Є про що говорити. Але ж і це питання має вести нашу націю до якогось духовного зростання. Чому цьому не приділяється жодної уваги — незрозуміло.

— Прості люди, не волонтери, як тут можуть допомогти?

— Є шляхи допомоги, хай і небагато. Наприклад, ми стикаємося з ситуаціями, коли люди телефонують і просять стерилізувати собак, що живуть у дворі багатоповерхового будинку. На жаль, програм безкоштовної стерилізації у нас немає. Оплачувати кожну собаку з волонтерського гаманця теж дуже складно. Та варто зібрати по п’ять гривень із квартири — і ось уже є сума, що дозволяє і стерилізувати собаку, і перетримати її на стаціонарі необхідний час. Вакцинація, знову ж таки, інформування хоча б. Людина, знаючи, що тварина з року в рік, десять років поспіль, перебуваючи в дворі, плодить цуценят, телефонує нам, і ми допомагаємо їй стерилізувати собаку — щонайменше зусиль, а проблему вирішено, було б бажання. Двір перестає страждати від безкінечних цуценят, а собака — улюбленець двору, залишається і далі всіх радує.

— На ваших плечах — і власний притулок, і координація об’єднання ГНОМ, і керівництво сайтом helpdog.kiev.ua. Як вам вдається впоратися?

— Не зовсім так. ГНОМ створено групою людей, і координація здійснюється не однією людиною, а всіма, хто реєструвався і має можливість і бажання приділити цьому питанню час. А у власному притулку основною складністю насправді є лікування. Тварини надходять не дуже здоровими, багато хто вимагає стаціонарного догляду, від крапельниць до операцій. Фізично й фінансово це дуже нелегко — відвезти до клініки на обстеження, прооперувати й забезпечити необхідну терапію і лікування. Але, з іншого боку, дуже радісно, коли бачиш результат цієї праці, коли тварина, що потрапила до нас виснаженою, вмираючою, за кілька місяців перетворюється на гарного, доглянутого собаку. Сили черпаються звідти. Хочете, щоб я розповіла, як важко? Не буду (сміється).

— Мені просто цікаве джерело відновлення ентузіазму.

— Внутрішні сили поновлюються, коли тварина влаштовується. З’являється бажання працювати далі, допомагати комусь ще. І коли потрапляє нова тварина, теж знаходяться якісь сили, адже якщо я не мобілізуюся, вона загине. Відносно невеликі, але теж сили.

— Однак бувають хвилини, коли все здається зовсім нездоланним?

— Бувають, і не лише хвилини — дні.

— Що робите в таких випадках?

— Те саме, що й робили. Пояснити собаці, що він сьогодні не отримає їжі, бо у мене хандра, не можна. Тварини лікуються далі, харчуються. Потім це минає, особливо якщо з’являється потенційний господар, готовий подарувати свою любов тому, кого ти врятував. Найголовніше тут усе-таки — моральна підтримка від своїх однодумців і не лише. Особливо приємно, коли підтримують люди сторонні, — просто десь побачили, прочитали. Це дуже важливо. Якщо є підтримка, то хандри не буває.

— Добре, а хоч би хобі у вас є?

— Дуже люблю вишивати!.. Жартую. У мене сім’я, 18-річна дочка, яка теж потребує уваги. Вільного часу залишається, на жаль, дуже мало. Але встигаємо інколи сходити до кіно, почитати, поспілкуватися з друзями. Навіть якщо є зовсім особливий настрій і багато вільного часу, зв’язати светр який-небудь. Я вмію в’язати. Дуже люблю коней, раніше депресію знімали кінні прогулянки в лісі, але сьогодні, на жаль, такої можливості нема.

— Якою ви бачите себе в майбутньому?

— Розумію, що займатимуся тим самим... Хай там як, це частина мого життя, і викинути його не вийде. Ні, це буде, просто хотілося б, аби цього було набагато менше. Щоб було набагато менше страждання на вулицях і в нас було набагато менше переживань із цього приводу. Хочеться, аби собак бездомних було менше, а господарів для них — більше, і більше щасливих історій. Ну, а як я себе бачу — складно сказати. Побачимо. Зустрінемося за рік.

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, фото Костянтина ГРИШИНА, «День»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments