Наша Батьківщина благає допомоги красномовства, бо так багато її преславних подвигів поминається глибокою мовчанкою.
Феофан Прокопович, український богослов, письменник, поет, математик, філософ, перекладач, публіцист, науковець

Прогулянки Києвом з Ларисою Скорик

2 жовтня, 2002 - 00:00

(Закінчення. Початок у номері від 1 жовтня)

ГОНЧАРІ І КОЖУМ’ЯКИ. НАЗАВЖДИ ВТРАЧЕНА ІСТОРІЯ

Наслідки руйнівного лиха. І що найстрашніше — рукотворного. Так можна назвати дії київських «архітекторів». Наступне місце, яке ми відвідали, вже не можна навіть реконструювати. Воно втрачене назавжди.

— Давайте заглянемо на Гончарі і Кожум’яки. Це місце — приклад повного порушення всіх існуючих законів. Ця заповідна межа у стародавньому Києві була стверджена постановою Ради Міністрів. Потім чиновники вирішили, що можна продавати цю землю і взагалі робити з нею все, що заманеться. Спочатку Іван Салій так вирішив. Ще у 1984 році він, ще як голова Подільського району, зніс з місця Гончарів і Кожум’яків усю забудову, яку ми дуже достеменно і науково аргументовано вивчали з видатним охоронцем пам’яток та істориком Михайлом Брайчевським. Тоді ми — Товариство охорони міської адміністрації — хотіли врятувати автентику у цьому місці. Бо це найдавніший ремісничий посад і житлове поселення у Києві. Це все з роду у рід зберігало свою парцеляцію, тобто свій містобудівний крок. У ХIХ ст. така парцеля отримала назву «Київське подвір’я». Це була надзвичайно цікава народна київська міська архітектура. Вона змінювалася разом зі смаками часів, але кожен із стилів був особливо своєрідним. У 1984 році ми вияснили, що на цьому місці має бути збережено 60—80 базових споруд. Усіх їх позначили, задокументували, туди була споряджена експедиція, і результати направили до Подільської ради. У документах було визначено, які будинки треба зберегти і відреставрувати, а решту, якщо вона вже у аварійному стані, відбудувати на автентичних матеріалах і пристосувати до сучасних потреб. А взагалі ідея була така...

У давнину саме на цьому місці жили ремісники, а фактично тогочасні митці, які виробляли шкіру, гончарні вироби. Концепція відтворення цього району полягала в тому, що там має бути житло, поєднане з художньою творчістю — для митців Києва. Там програмувалося упорядкувати невеликий центр мистецтв на майданчику, який існував ще з давніх часів. Тобто за проектом повністю зберігались пам’ятки містобудування у вигляді вуличної сітки. Зберігалися парцеляції, композиційна структура подвір’їв з будинками-галереями, флігелями. І який результат? Уявіть собі, влітку ми всі дружно на один місяць пішли у відпустку, а коли повернулися, то все було знесене вщент. «Добросовісно» був перевиконаний план по зносу — завдячуючи Подільській адміністрації. А потім почали думати-гадати, що ж робити, коли знесені фондові будинки. Ми знову наполягли на впровадженні нашого проекту, щоб він був затверджений як документ. Тоді архітектор Київпроекту Ава Мілєцький, мабуть, не зміг або й не схотів зрозуміти того, що і як треба робити. У районі Воздвиженської церкви почали дуже швидко будувати щось абсолютно не подібне до того, що було. Ми намагалися переконати, що це нікуди не годиться, що це профанація. Раніше це було дійсно чарівне середовище. А нові будинки на Гончарах — Кожум’яках виглядають як сифілітичні обличчя — вони безликі.

Мушу вам сказати, що після Львова я якоюсь мірою розбещена досконалою архітектурою — її всією концептуальністю, композиційною та пластичною довершеністю. Коли я переїхала до Києва, то ще довго не могла зрозуміти, чому тут нема таких ансамблів, які б створювали враження цілісності. Мені було жаль, що такого немає, але оці, на той час не надто занедбані Гончарі і Кожум’яки, мене примирили. Я відчула там цю ансамблевість, дух дуже глибинного часу і надзвичайно цікаве сполучення мальовничого ландшафту з тою забудовою, що тоненькою річечкою текла по стародавніх вулицях. Ми ще мали можливість на власні очі спостерігати цю красу у всіх ракурсах, тому що наша мистецька академія стоїть на горі і якраз над урочищами. Можна було стати на нашому схилі і бачити це чудо, коли люди поверталися з роботи у зимовий час і засвічували вікна — це було прекрасне видовище. Вигляд засніжених пагорбів взимку або замшевих схилів влітку — це було життя і це було місце пілігримства. Всі інтелектуали і естети, що приїздили до Києва, ходили туди, щоб подивитися на ці подвір’я, бо вони описані і у Булгакова, і в інших митців, що бували в Києві.

Коли це все знищили дощенту, то почали робити нову інфраструктуру. Зробили неймовірно незугарні підпірні стіни, рядовим способом позабивали палі. Але ж там же були дивної краси контрфорси. Там кожне подвір’я захищало гору від зсуву чудовими персональними інженерними спорудами з натурального каменю або цегли. Це варто було бачити.

Це була унікальна пам’ятка інженерної думки, цікавого побуту, архітектури і історії. Там жили видатні люди, і після руйнування ми знаходили таблички династичних лікарів з написами «Дзвонити о кожній порі дня і ночі». Отой найкращий Київ середнього зрізу. Магнати тоді жили на Липках, а тут було корінне київське населення зі своєрідним аристократизмом.

Люди плакали, приходячи до нас, і просили зробити все, щоб не дозволити зносити будинки. Вони були готові прикласти всіх зусиль, щоб відновити їх; хоч будови вже не були приватною власністю, але ці люди там споконвіку жили.

І тоді, коли була зроблена ця незугарна інфраструктура, містоуправлінці почали продавати землю, хоча ще не було відповідного закону. На це придумали хитрий хід — вони роздавали цю землю багатим (комуністи, як знаємо зі школи, хотіли роздавати землю бідним), щоб вони заплатили за ту інфраструктуру, яку їм пропонують. За неї загилили такі ціни, що ніхто не наважився тут будуватися. І так воно залишилося пустелею з єдиним будинком ветеринара та музеєм-садибою художника Світлицького. Потім все заросло бур’яном, і у центрі міста утворилися джунглі. Пізніше знову почали думати, що робити. Коли почали реалізовувати Пейзажну алею, загорілися безумною ідеєю — побудувати на фронті багатоповерхові споруди. Ава Мілєцький пропонував, що це буде інститут археології, але чомусь у вигляді хмарочосів. Це ми теж «відбили». Потім говорили, що там треба розбити парк, хоча я теж була проти цього. Тому що вважала, що сюди потрібно ввести міську забудову, щоб унікальне місце дихало і жило.

Що робиться зараз? Коли дозволили продавати землю — почалася торгівля. Хто власники? Я просто фізично не маю часу дізнатися, хоча це зовсім не важко. У мене таке враження, що скоро вся дуже заможна частка України буде жити у столиці. «Київпроект» зробив проект, у якому планується «витиснути» з цієї землі максимум. Якщо подивитися на макет, то можна побачити малоповерхову високощільну забудову, що стелеться килимом. У світі це досить модно, але ж не в історичних місцях.

У нас є цілий альбом з Гончарів і Кожум’як, у якому зафіксовано всі моменти минулого цього місця. Тут були будинки з галереями, інкрустованими склом. Різнофактурні будинки. Архітектура у стилі Андріївського узвозу. Замок Річарда був дивом з «повітряними» сходами та каретним двором. Це був чудовий партер. Саме ця ансамблевість мене причарувала у Києві. Це була тонка темперація інтервалів і звучання. Кожен будинок вписувався у ландшафт з любов’ю.

СВІТОТІНІ І ЗАПАХИ МІСТА

З Гончарів і Кожум’як ми рушили до місця, котре відвідує чи не найбільша кількість гостей Києва. Починаючи з Арсенальної, минаючи площу Слави, туристи прямують до Києво-Печерської Лаври. Саме на площу Слави звернула увагу пані Лариса, щоб продовжити розмову про несанкціоновані вирубки. Але спочатку була дорога.

Проїхавши Золоті Ворота, ми на хвилинку зупинилися біля Оперного театру. В цьому місці привернула увагу своїм блиском трьох’ярусна мансарда, надбудована у будинку за театром у стилі рококо епохи мадам Помпадур. З мідними дахами та башточками. За словами Лариси Скорик: «Оперний на фоні яскраво-оранжевого фасаду і позолочених барельєфів будинку за ним виглядає сірою мишкою».

Володимир ДЕНИСЕНКО, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ