«Раритетна цегла — дзеркало історії»

— Пане Павло, як усе почалося?

— У березні 1998 року я, ремонтуючи квартиру в старовинному будинку на вулиці Комсомольській (до речі, його мешканцем був єпархіальний губернський архітектор Леонід Альбертович Бродницький), знайшов цеглу з літерами «А», «Д», «А и ВД», «FА». Зацікавило: що вони означають? З’ясувати істину допомогли друзі-краєзнавці: «А» — це Володимир Абрамович, «Д» — Дугінов, «А и ВД» — брати Абрам і Вульф Добрускіни, «FA» — Фердинанд Андерегг — власники катеринославських цегельних заводів.

Із цих знахідок і почалася моя колекція, в якій сьогодні вже приблизно тисяча екземплярів раритетних клеймованих цеглин. Є в мене й інша будівельна кераміка — черепиця, підлоговий і пічний кахель. Левову частину зібрання складає цегла, виготовлена на заводах Катеринославської губернії, адже географією свого пошуку я визначив саме межами Катеринославської губернії, площа якої майже вдвічі перевищувала сучасну Дніпропетровську область. Губернія простягалася від Олександрії до Луганська із заходу на схід і від Орелі до Азовського моря з півночі на південь.

— Де шукаєте і як ідентифікуєте цеглу для своєї колекції?

— Я особисто знайшов 90% свого зібрання. Багато раритетних цеглин відшукав на старих вулицях міста — Комсомольській, Шевченка, Карла Лібкнехта, Артема, Леніна, Сєрова і на проспекті Карла Маркса. Переконаний, що, гуляючи «старим» Дніпропетровськом, можна виявити щонайменше два десятки стародавньої цегли різних виробників. Згодом географія пошуку розширилася, і колекція поповнилася екземплярами з маєтків поміщиків різних повітів Катеринославської губернії. Дещо отримую в дарунок, по обміну, інколи купую. Якось мені запропонували придбати цеглинку за тисячу гривень. Ідентифікувати цеглу допомагають торговельні каталоги, довідники, преса тих років, де розміщували рекламні оголошення, консультації істориків, інколи — інтуїція.

— Який найцінніший предмет вашої колекції?

— Однією з найкоштовніших для історії і |для мене є цеглина з тризубом, привезена з Кам’янця-Подільського, колишньої столиці недовго проіснувавшої Української Народної Республіки. Є у мене і плінфа — широка і плоска обпалена цеглина з нині зруйнованої римської фортеці Харакс у Криму. Їй дві тисячі років. Можна сказати, що це перша цеглина, обпалена на території України. Є цегла з Софії Київської, з маєтків Богдана Хмельницького, Кочубея. А недавно під Запоріжжям археологи розкопали золотоординське місто Семи мечетей — мені вдалося отримати фрагмент цеглини з фундаменту мечеті ХІV століття.

—  Як виникла необхідність клеймування цегли?

— Традиція таврувати цеглу виникла ще за часів Римської імперії. Ймовірно, таврували не всю цеглу, а лише останню або певну цеглину однієї партії для полегшення підрахунку. До кінця І тисячоліття клейма були порівняно простими, лише ініціали, а пізніше почали додавати ім’я власника, «виконроба», дату виготовлення тощо.

У Російській імперії, у зв’язку з початком масового кам’яного будівництва в середині XІХ століття, з’явилися «Правила вироблення цегли на казенних і приватних заводах». Згідно із ними, власники заводів на кожній виготовленій цеглині мали ставити своє клеймо, яке витискали на сирці під час його формування або сушіння. Штампувати цеглу зобов’язали ще й для того, щоб у разі руйнувань можна було визначити її виробника. Клеймуючи, досить часто виробники обмежувалися лише першими буквами свого імені та прізвища, якщо ж виробників було декілька — лише прізвищ.

— Якими були клейма радянської доби? Чи клеймують цеглу сьогодні?

— Зазвичай радянська цегла клейма не мала, за винятком виробів окремих заводів, які перейшли у спадок новій владі і стали номерними. Номер заводу у вигляді маленького клейма проставляли на торці цеглини. У Дніпропетровську такий завод ще діє у балці Красноповстанській (стара назва Жандармська). Його колишнім власником був Шефтель Френкель. Сьогодні там навіть виготовляють цеглу за старою технологією, ручного формування.

— Чи правильним буде твердження: «Переглядаючи колекцію раритетної цегли, можна читати історію Катеринослава»?

— Без сумніву, так. Історія катеринославської цегли налічує 235 років, починаючи з моменту будівництва перших цегляних будинків Катеринослава Кільченського. Найбільшого розквіту виробництво будматеріалів досягло в кінці ХІХ століття. Після того, як почала діяти Катерининська залізниця, яка з’єднала Криворізький рудний і Донецький кам’яновугільний басейни, в місті почалося активне промислове й житлове будівництво.

У Катеринославі 1837 року було лише два цегельних заводи, 1889-го — вісім, а 1913-го — уже 17. На теренах Катеринославськой губернії на той час працювало понад сто цегельних і близько десятка черепичних заводів, не рахуючи підприємств, власниками яких були великі місцеві поміщики.

У 30-х роках ХІХ століття, через відсутність централізованого фінансування міського будівництва з боку держави, Катеринослав, хоч і мав статус губернського міста, багато в чому залишався провінційним. Із 1 095 будинків лише чотири були кам’яними, інші — дерев’яні й хати-мазанки із солом’яними дахами. Своїм подальшим розвитком місто немало зобов’язане купцям, які не лише торгували, а й фінансували його кам’яне будівництво. У Катеринославі 1865 року було вже 282 кам’яних і 2 805 дерев’яних будинків. Зникали дворянські маєтки, сади, міщанські будиночки. На їхньому місці виростали великі прибуткові будинки й палаци нових «господарів» краю. Особливо широке кам’яне будівництво розгорнулося після повені 1891 року, коли жителів затоплюваних територій переселяли «вгору», виділяючи ділянки під забудову за символічну плату. 1913 року в Катеринославі вже було 5 591 кам’яний будинок і 8 583 дерев’яних. Ось так, поступово, складався Катеринославський цегляний стиль, з витонченими «вуличними» і скромними «дворовими» фасадами 2—4-поверхових будинків, які практично не штукатурили.

Більшість цегельних заводів міста були в Аптекарській, Жандармській і Рибаковій балках, з яких безпосередньо і брали глину. Цеглу виготовляли якісну і різноманітну: просту будівельну, порожнисту, лекальну, радіальну, огорожну, трубну, колодязну, облицювальну, силікатну. Зважаючи на розвиток металургійних заводів, збільшився попит на вогнетривку цеглу, яку використовували для будівництва доменних печей.

Катеринославська цегла мала чудову якість, тому її ще й сьогодні використовують для будівництва. Прикладом є торговельно-розважальний центр «Гранд Плаза». На його місці стояли старі будинки, цеглу з яких було раціонально використано. Раніше стару цеглу викидали на смітник, а зараз перебирають, штабелюють і продають за ціною нової. Вона якісна, її виготовили за спеціальною рецептурою із додаванням тирси, соломи, а також вугілля, яке, під час обпалювання, надавало цеглі особливої міцності.

Багато місцевих заводчиків експортували свою продукцію. Катеринославська цегла того ж Іони Майданського трапляється далеко за межами губернії. До речі, дуже часто власники цегельних заводів будували свої будинки з матеріалів інших заводів — тих, що були поблизу.

— За кожним клеймом стоїть прізвище конкретної людини. Чи вдалося вам відстежити їхню долю?

— Якою могла бути доля «капіталіста» — власника «заводов и пароходов» — у часи катаклізмів? Звісно — драматичною. Цікава постать Іони Майданського — сина гласного міської думи, випускника Петербурзького інституту інженерів шляхів сполучення 1885 року. Він будував металургійний завод у Кам’янському (нині Дніпродзержинськ), потім Брянський завод (сучасну «Петровку»), брав участь у будівництві міського водогону. Його цеглу використовували для будівництва лікарні Червоного Хреста. Сліди його загубилися. У Дніпропетровську сьогодні мешкає четверо Майданських, але ніхто з них не є родичами Іони.

Ще один власник цегельного заводу Фердінанд Андерегг був швейцарського походження. Його дочка Олена Андерегг — відома російська актриса театру і кіно померла 2008 року в Санкт-Петербурзі. Подейкують, що у її сімейному архіві була світлина із зображенням батька на фоні одного із катеринославських будинків. Ще один із потомків Андерегга — петербурзький фотограф Юрій Андерегг — років 15 тому емігрував до Англії, 2005 року його визнали найкращим фотографом Туманного Альбіону в жанрі чорно-білої фотографії.

У своєму родовому маєтку «Отрада», поблизу села Попасне Новомосковського повіту, мав цегельню (її вироби позначали літерою «Р») Михайло Родзянко — голова останньої Державної думи Російської імперії. Його онука Володимира у п’ятирічному віці вивезли до Сербії, де він став православним священиком. Отець Володимир брав участь в русі Опору, під час режиму Тіто сидів у тюрмі, потім емігрував до Англії, де довгі роки вів релігійну передачу на радіо ВВС, розраховану на слухацьку аудиторію СРСР. На схилі років прийняв чернецький сан і нове ім’я — владика Василь. У 90-х роках неодноразово відвідував Росію. Почив у Бозі у Вашингтоні 1999 року.

— Чи всі клейма розшифровано вами?

— Відсотків 5-7 поки що не розшифровано. Це головним чином малотиражна цегла з поміщицьких маєтків, адже в довідниках розміщували рекламу тільки великих виробників. Для з’ясування істини піднімаю історію маєтків. У с. Воронове, що на березі Дніпра, мав маєток Андрій Міклашевський. Його цеглу клеймували літерами «М», в селі Котівка був маєток Георгія Алексєєва, який мав цегельню і таврував її вензелем «А». Є дуже загадкові клейма, наприклад «АьМ». Що воно означає? Можна лише здогадуватися.

Новомосковську синагогу побудовано з цегли із клеймом «БМ» — виробництва цегельні князя Бориса Манвелова. Цим же клеймом продовжували позначати цеглу і після революції, надаючи йому нового значення — «Будматеріали».

Є в моїй колекції цегла із відбитком собачої і котячої лап, дитячої ступні, навіть дощових крапель, адже сира цегла, викладена на землі, повільно висихала, тому на ній могли з’являтися різні відбитки. Побутує байка: якщо бажали неприємностей майбутньому господарю будинку, то під час будівництва у стіну закладали цеглину з «собачим» клеймом, а на щастя — з «кошачим».

— Що можна зробити для популяризації вашого зібрання і поширення знань про минуле нашого краю?

— Що ж ми можемо зробити? У наших силах — дбати про історію старих будинків, що створили такий неповторний стиль старого міста. Зберігати елементи і знімки таких будівель можна було б у музеї цегли. Такі музеї існують, у світі їх декілька десятків. Найвідвідуванішим є Всесвітній музей цегли в японському місті Майзуру, який заснували 1993 року. Щомісяця майзурський музей відвідують понад десять тисяч туристів. У музеї експонують цеглу з найзнаменитіших будівель: із староєгипетських споруд, з грецьких храмів, з римських палаців. Величезні колекції зібрано в Угорщині, Німеччині. У Санкт-Петербурзі є два музеї історії цегли. Є такий музей і в Самарі. В Харкові стародавню цеглу експонують у приватному музеї кераміки.

У мене експонатів для такого музею в Дніпропетровську накопичилося більш ніж достатньо. Тепер справа за ініціативними людьми й міською владою. Нещодавно ідею відкриття музею цегли в підвальному приміщенні Палацу студентів (колишньому Потьомкінському палаці) озвучив його директор.

Ілюстрації надано Павлом МАМЕНКОМ