Істина - пробний камінь самої себе та брехні.
Бенедикт Спіноза, нідерландський філософ, науковець, політичний та релігійний мислитель

Родовід Городовенка: версії та факти

6 липня, 2007 - 00:00
НЕСТОР ГОРОДОВЕНКО

Нестор Теофанович Городовенко (1885—1964) увійшов в історію національної музичної культури не тільки як видатний хормейстер, педагог, громадський діяч, засновник і багаторічний керівник уславленої капели «Думка» (1919—1937), а і як митець незвичайної творчої долі, про якого ще за життя ходили легенди.

Його невичерпна творча енергія, наполегливість, одержимість у досягненні поставленої мети, небувала працездатність і вміння розкривати перед співаками хорів, якими він керував в Україні, у Німеччині та Канаді, неповторну красу рідної пісні, завжди викликали подив і захоплення сучасників. Нестор Городовенко також відзначався гострим розумом і складним, «вибуховим» характером. Був досить прискіпливим щодо виконання своїх диригентських вимог, дотримання дисципліни співаками. Він знав напам’ять сотні пісень, партитур хорових творів. Усі ці якості мистецького темпераменту Н. Городовенка, зрештою, і вивели його у хормейстери світового рівня. Зауважимо, що нелегке емігрантське життя, пов’язане з частими мандрами (у період Другої світової війни і після неї) по землях Німеччини, переїзд до далекої Канади, де він знайшов свій вічний спочинок, стійкість у доланні труднощів, — усе це було під силу лише фізично і духовно загартованій людині, якою був Городовенко.

Про молоді роки Нестора, його походження у тодішньому мистецькому середовищі ходили різні версії. Тільки найближчим друзям він розповідав про своє дитинство, довіряв їм те, що творилося у глибині його душі. Та як усе було у дійсності?

Збираючи на початку 90- х років по крихтах архівні і літературні джерела про життя і творчість Н. Городовенка на його рідній Полтавщині, в Україні, США, Канаді, Німеччині, вдалося повніше відтворити дитячі і юнацькі роки митця і те середовище, в якому він зростав. Уперше подав в часопису «Екран» (1975, Детройт, США) відомості про обставини, за яких з’явився на світ майбутній легендарний хормейстер, колишній професор Київського педагогічного інституту, літературознавець В. Завітневич (1899 — 1978). Він мав свій хор, з яким виступав у таборах для переміщених осіб у Баварії. Тут зустрічався з Городовенком. У своїй публікації пише про те, що мати Нестора Василина Мартинівна нібито була зваблена молодим лікарем Яковом Андріяшевим і народила від нього сина. Цю версію підтвердив у свої спогадах і колишній співак хору Н. Городовенка «Україна» у Німеччині і в Канаді, чернігівець Ф. Федоренко (США), який був близьким до Нестора і підтримував з ним дружні зв’язки, а тому міг більше знати про нього, ніж хтось інший із співаків. Так, в одному із листів він писав, що Н. Городовенко у вузькому колі друзів називав себе «виродком» і розповідав, що він з’явився на світ із лона дуже юної матері...

Почалися пошуки документальних джерел про лікаря Я. Андріяшева, про якого писав у своїй статті В. Завітневич. На моє прохання цікаві біографічні відомості про нього надав у вересні 2000 року головний хранитель Прилуцького краєзнавчого музею Г. Гайдай. З них дізнаємося, що Яків Миколайович Андріяшев (1859—1949) народився у селі Лука Лохвицького повіту Полтавської губернії. Закінчивши Ніжинську гімназію, поступив на медичний факультет Київського університету св. Володимира. Після навчання в університеті Андріяшев у 1884—1985 рр. працював у маєтку професора Московського університету М. Стороженка на хуторі Мармизівка Лохвицького повіту. Саме у цей час (Якову тоді було 25 років) і міг відбутися романтичний зв’язок молодого лікаря з майбутньою матір’ю Нестора. Не виключено, що він міг закохатися у вродливу, доброї вдачі дівчину, якою була Василина, але його батько, дворянин за походженням, не міг дозволити синові, щоб той взяв шлюб із наймичкою- сиротою. І вказавши їй на поріг, невдовзі вигнав із маєтку. З Василиною Андріяшев міг бачитися і у домі своїх батьків, куди він часто навідувався. Мабуть, Василина наймитувала саме тут або іноді їздила в Мармизівку допомагати молодому лікарю в його господарських справах.

Далі Я. Андріяшев працював лікарем у рідному селі Лука, у місті Острог на Волині. Наприкінці 1895 року Прилуцьке повітове земство запрошує його зайняти посаду завідуючого місцевою лікарнею. Після деякої перерви він 1911 р. знову повертається до Прилук, де тривалий час — аж до 80-річного віку займався лікуванням людей.

Нестор дуже любив свою матір і завжди із щемними словами згадував її. Якось полинувши спогадами у дитинство, він сказав: «...Вона була красунею, а в мене тільки очі такі — сині...» Поверталася тоді Василина у своє рідне село Венслави (тут 9 листопада 1885 року народився її син) на людський осуд і глум, проливаючи з відчаю гіркі сльози. Удар долі Василина перенесла мужньо. Вона була доброю жінкою. Маючи гарний голос, чудово співала. Знала багато пісень і особливо тих, в яких оспівувалися нелегка жіноча доля, поневіряння між недобрими людьми згорьованої дівчини-сироти, звабленої і покинутої.

З незабутнім образом матері пов’язана і пісня «Та червоная калинонька», записана Нестором від неї у його студентські роки. До мелодії він додав лише підголосні партїї. Вона чи не найпереконливіше передавала всю драму почуттів скривдженої дівчини-покритки.

Є відомості і про те, що батько Василини Мартин Харченко був людиною співчутливою і м’якою за характером. Він морально підтримав її у складний період життя. До того ж дід Нестора був грамотним, знав напам’ять багато творів Т.Шевченка. Так майбутній видатний хормейстер ще з раннього дитинства прилучився до краси рідного слова, до волелюбної поезії Кобзаря.

Про свого діда Нестор Городовенко розповідав історику Марку Антоновичу (1916 — 2005), з яким підтримував дружні стосунки у Монреалі. У хорі Нестора співала дружина вченого. У березні 1998 року, під час своєї творчої поїздки до Канади, я мав нагоду побачитися і з М. Антоновичем. Він пригадав незабутні зустрічі з Городовенком, який захоплююче розповідав йому про своє рідне село, про дитинство, яке пройшло на співучій Лохвиччині.

Та згодом доля помилосерднішала до Василини, і їй пощастило зустріти такого ж доброго, як і вона, чоловіка. Коли Несторові виповнилося п’ять років, його матір вийшла заміж за Теофана Городовенка. Він також походив з бідняцької родини, наймитував і, мабуть, служив у війську. Так було зазначено в атестаті про закінчення Нестором Лохвицького міського двокласного училища, в якому записано, що він «сын солдата». Т. Городовенко і столярував, що давало якийсь заробіток для утримання родини.

У згаданій статті В. Завітневич виклав версію про те, що Несторові нібито дали прізвище Городовенко тому, що його, мовляв, «з города принесли». Вона тривалий час блукала по різних виданнях.

В архіві собору св. Софії у Монреалі (звідси хоронили 25 серпня 1964 року Н. Городовенка) під час творчої поїздки у березні-квітні 1998 року до Канади мені вдалося розшукати реєстраційні документи про його смерть. У них зазначено ім’я і прізвище батька Нестора (вітчима) — Теофан Городовенко. Народився він у Лохвиці. З цього ж документа дізналися, яке було прізвище матері Нестора, бо до 1998 року воно було невідомим.

Існують також версії про те, що Я. Андріяшев (мабуть, спокутуючи свій гріх) допомагав матеріально Несторові, коли той здобував освіту в Полтавській вчительській семінарії, а потім — у Глухівському вищому вчительському інституті (1903—1907). Колишній співак «Думки» (1936—1939) О. Кизим, з яким я листувався, підтвердив цю версію і повідомив, що від старожилів Прилук він чув, що Городовенко іноді приїздив до Андріяшева погостювати. Про те, як далі складалися стосунки Нестора Городовенка з батьками, невідомо. У рідні краї листів з еміграції він не писав, щоб, за його словами, не наражати своїх родичів і друзів на небезпеку, яка могла їм бути від всюдисущого КДБ. Система вважала, що вона назавжди розділила «залізною завісою» уславленого хормейстера з Україною. Будь-що згадувати у радянській пресі про буржуазного націоналіста Н. Городовенка цензурою суворо заборонялося. І так тривало до того часу, доки Україна не здобула незалежність і не стали повертати на Батьківщину із багаторічного забуття імена її видатних синів і дочок. Тепер Нестор Городовенко зайняв належне місце в історії національної музичної культури ХХ століття. Його багатогранна творчість вивчається і популяризується.

Георгій ШИБАНОВ, спеціально для «Дня»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments