Російський день календаря

«Ми — росіяни й іншими не будемо!»

(Текст лозунгу на мітингу в Сімферополі)

Двісті вісімнадцять років тому Катерина II підписала Маніфест «про прийняття» Криму до складу Росії. Дійсно, Крим вступив у новий етап своєї історії і на 171 рік (це якщо лічити до 1954 року, а можна і до 1917-го — тоді на 134-й, а якщо до 1991-го — то на 208-й. Будь-який з підрахунків по-своєму справедливий) став «перлиною в короні Російської імперії». І цей етап можна оцінювати по-різному, що й відбувається насправді. На думку одних, в Криму після 1783 року почався розквіт і цивілізація. На думку інших — зовсім навпаки. Але, крім іншого, є й об’єктивні історичні дані, що неупереджено свідчать про події: Крим було приєднано до Росії внаслідок кількох спустошливих російсько- турецьких воєн, населення півострова з приблизно 4-х мільйонів жителів різко скоротилося до декількох сотень тисяч, а в 1944 році з нього насильно були депортовані рештки автохтонних жителів, після чого його народне господарство настільки занепало, що на «перлину» довелося організовано переселяти жителів з Росії. А коли і це не допомогло, то 1954 року було вжито радикальних заходів — півострів у господарському відношенні був переданий Україні, до економічного комплексу якої, за загальним визнанням, він тяжіє історично й географічно. Цей факт наразі багатьма розцінюється, як нездатність і небажання Росії, що продовжувала й продовжує досі використовувати Крим лише як військову базу, тягнути на плечах величезний тягар витрат і відповідальності за життя на півострові. Звичайно, російське свято в Криму потрібне. Питання в тому, яким саме воно має бути і яке справжнє історичне значення факту приєднання Криму до Росії в 1783 році? У два святковi дні цього року Російська община Криму, фонд «Москва — Крим» спільно з Російським культурним центром, комітетом з охорони пам’яток історії і культури, краєзнавчим музеєм провели виставки «Відкриття Тавриди. Крим у російській графіці першої половини ХIХ століття», «Спадщина» (про охорону пам’яток історії і культури) і їх презентації. У бібліотеці «Таврика» пройшла конференція під назвою «Російська Таврида», де були розглянуті теми про нерозривність історичної долі Криму й Росії, геополітичні перспективи України й Криму, російський чинник у Криму, про періодизацію процесів формування російських поселень Криму в XVIII — XX століттях. У народних гуляннях взяли участь фольклорні, самодіяльні й професійні колективи. Численні делегації, зокрема, за участю керівництва автономії, поклали квіти до пам’ятників О. Пушкіну, О. Суворову, В. Долгорукову-Кримському. У Сімферопольському музучилищі відбувся концерт ансамблю Чорноморського флоту Росії «Андріївський прапор».

Науковий рівень цих заходів, доповідей і конференцій, виставок — справа організаторів. Очевидно, з часом він може підвищуватися. І тим більше не повинні такі заходи зазнавати цензури — що задумали, що змогли — те й провели, що хотіли — те й сказали. Інша річ — ставлення учасників заходів до справжньої історії й до своїх сусідів по півострову, по місту, по вулиці, нарешті, що не може не зачіпати ні їхнього самолюбства, ні їхньої гідності, ні їхнiх інтересів…

Нікуди подітися від того факту, що приналежність Криму до Росії — це вже історія. Навіть в радянські часи, незважаючи на те, що в Сімферополі збереглися пам’ятки тієї епохи — обеліск на честь завойовника Криму В. Долгорукова-Кримського (якого незмінно називають «визволителем Криму від турок»), пам’ятник О. Суворову й інші, річниці приєднання Криму до Росії не відзначалися. Напевно, серед мешканців півострова, за формальної приналежності Криму до Української РСР, непростої історії півострова і підсвідомої пам’яті про факт незаконної депортації, вважалося неетичним влаштовувати помпезні свята. Однак вже вшосте (свято встановлене Верховною Радою Криму в 1996 році) група російських організацій відзначає цей день, який називають Днем Росії в Криму. Цього року урочистості тривали навіть два дні. І з цього приводу могло б не бути жодних заперечень — на півострові росіян багато, вони мають право пам’ятати свою історію, шанувати її і, безумовно, це схвальне прагнення не втратити причетності до Батьківщини заслуговує на повагу з боку інших жителів багатонаціонального півострова. Якби вони бачили при цьому адекватну повагу до себе й до своїх духовних та національних потреб з боку росіян. На жаль, ці «свята» перетворюються в антиукраїнські й антикримськотатарські заходи, що кривдять національні почуття українців і гідність України як держави, викликають подвійне почуття у кримських татар.

Проблеми росіян, проблеми національних відносин у Криму учасники таких заходів розуміють вельми своєрідно, досить оригінально трактують вони й потреби росіян у Криму. Приміром, за умови, що на півострові 95 відсотків шкіл, 98 відсотків засобів масової інформації досі залишаються російськими, свята щорічно проходять під лозунгами: «Насильній українізації — ні». На адресу України лунають безпідставні, антиісторичні обвинувачення. Чи не образливо українцям, як і іншим неросійським національностям, громадянам української держави, чути і читати такі слова «резолюції мітингу»: «галицька національно занепокоєна еліта прагне всіма силами не допустити навіть найменшого кроку, спрямованого на зближення з Російською Федерацією, приносячи в жертву горезвісній «незалежності» економічне й соціальне благополуччя, міжетнічну стабільність і мир не тільки в Криму, але й в Україні». Промовці на цьому мітингу називали владу в Україні й у Криму «антиросійською», заявляли, що домагаються «єдності єдинокровних братів великоросів, малоросів і білорусів в єдиній, сильній і шанованій у світі державі».

«Резолюція» рясніє й іншими, м’яко кажучи, нісенітницями: «представники однієї-двох національностей поставлені владою вище, ніж росіяни, що складають 2/3 населення Криму. Вони лише іноді й тільки на словах піклуються про росіян…»

На честь «свята» одна з газет встановлення дорожніх вказівників з найменуваннями населених пунктів українською мовою розцінила як «неповагу до історії, російського минулого Криму». Заступник голови Ради міністрів Криму Олександр Рябков терміново дав вказівку замінити знаки знову на російські, хоч, за законами, транспорт і дороги — об’єкт і загальнодержавної юрисдикції, а тому дорожні вказівники мають бути виконані на державній мові, і, якщо цього хочуть місцеві жителі, тільки продубльовані іншою, прийнятною для них мовою. Тим паче що з назвами в Криму теж проблема — як відомо, після депортації вся топоніміка Криму була знівечена безглуздим перейменуванням — за одну ніч були змінені назви тисяч географічних об’єктів. Депортовані, що повернулися в Крим, вимагають тепер, відповідно, повернути й колишню історичну топоніміку. Тому не написання вказівників державною мовою, а збереження радянської імперської топоніміки є неповагою до історії і саме до російського минулого Криму, тому що безглуздо до цього часу зберігати в Криму десятки «ленінських» назв. Тож, якщо вже змiнювати знаки — корисно було б спочатку розібратися, з наукової точки зору, з історичною топонімікою.

Так, історія Криму — складне явище в нашому житті. Значний відрізок історичного часу півострів входив до складу держави, яка називалася спочатку Російською імперією, потім Російською Радянською Соціалістичною Федеративною Республікою, а згодом СРСР. Але річ у тім, що від самих росіян залежало, як саме історія оцінюватиме цей досить тривалий період — як кращий в житті півострова, чи як проблемний. Від самих росіян залежало, які порядки, які закони, які економіку і рівень життя встановити в Криму — а саме від цього вже залежить ставлення інших людей до них, до всіх підсумків російського правління на півострові — буде воно визнане з вдячністю і повагою чи зовсім з іншими почуттями. Практично та ж ситуація залишається і зараз: не секрет, що саме етнічні росіяни досі є повноправними господарями на півострові — вони складають більшість Верховної Ради, уряду, практично всіх інших органів влади, і від того, як вони правлять, як ставляться до інших національностей, їх прав і потреб, а не від того, як мітингують в День Росії — залежить імідж російського населення Криму, ставлення до російських людей всіх інших націй. Це, здається, аксіома, і якщо з усім цим не буде проблем — саме тоді росіянам на півострові житиметься комфортніше, ніж в усі інші часи. Тому зрозуміло, що потрібної формули російського свята в Криму ще не знайдено. Щорічні заходи якщо й потрібні, та вони мають позбутися неповаги до інших націй і власної держави, набути більш високого науково-історичного рівня. Тоді «Російський день календаря» може стати чинником консолідації, дружби, взаєморозуміння, поваги всіх кримчан один до одного. Слід зауважити, що шість шансів стати саме таким чинником День Росії в Криму вже втратив…