Корінь демократії в активності громадян, а запорука - в забезпеченні прав людини.
Зеновій Красівський, поет, письменник, громадський та політичний діяч, політв’язень радянських таборів, член Української Гельсінської групи

Розпакуйте «Чорний квадрат» Малевича!

19 грудня, 2003 - 00:00

Кожної п’ятниці, суботи та неділі, о 19:30, у Київському планетарії йде вистава «Без гравітації». На тлі космічних пейзажів там розгортаються різноманітні просторові фігури, всілякі «туманності Андромеди» та «галактичні вихори». Загалом, враження, як із ілюмінатора зорельоту майбутнього. Летиш собі куди-небудь у справах. Під нью-еждеві, обережні синтезаторні зітхання та схлипування.

Так часом тобі добре, що злегка на сон хилить. Хочеться, щоб бахнуло яке-небудь (не наше, звичайно ж) сонце. Чи то корабель інопланетних негідників підбили, якщо із земними впоратися не можемо.

Але Даниїл Фрідман ідейний натхненник і організатор дійства, — проти періодичного потрясіння пасажирів. Тобто — глядачів. Він бажає, щоб ми, земні мутанти, нарешті розслабилися. І забули про дрібні місцеві негаразди.

Я йому все доводив, що задьористіше звучить «Без гравітації та грошей», а він заперечував, що те ж бо й є: які гроші в Космосі? Розслабся, парубче. Відірвися від суєти, політай у спокійному режимі. Без потрясінь. До речі, ціна за квитки — дійсно помірна, й тут напруження точно не буде.

Коротше, Фрідман перевів планетарій із розряду навчально-освітніх закладів у художньо-містеріальні.

І займається подібними дослідами вже двадцять років. В Ужгороді, Будапешті, Москві та Києві. Завідувач «галактичних вихорiв» є професійним театральним режисером зі світла. Але колись давно він вирішив зробити світло самостійною іпостассю. І вигадав для свого СвітлоТеатру хитромудру назву «Lux Aeterna». Безперечно, не без впливу Олександра Скрябіна з його «світломузичною партитурою».

Зовні це високий ефектний чоловік із лев’ячою гривою сивого волосся. Щось у ньому є від царя з казки. У розумінні, негрізного.

Попри космічні захоплення, одягається він, за земними мірками, зі смаком. Тобто без сильного відриву від реальності. І в цьому вгадується його інше захоплення — написання білих еротично-космічних віршів. Де він досить по-загарбницькому настроєний щодо всього жіночого населення рідної планети.

Любовні переживання в нього забарвлено в поєднання різних кольорів. Хоч як це дивно, потяг до земних жінок і польотів «без гравітації» в одній окремо взятій людині, начебто, поєднується цілком нормально.

«ГОЛОВНІ АКТОРИ — КОЛІР І ЗВУК»

— А ви з дитинства захоплюєтеся кольорами?

— Так, у мене це виявилося доволі рано, можливо років із двох-трьох. Пізніше я захоплювався музикою. У вісімнадцять уже грав у рок- ансамблі на бас-гітарі. Але в двадцять я пішов до театру. І десь у цьому віці вперше відчув потяг до кольорових просторових картин.

В Ужгороді мені запропонували попрацювати в народному театрі. Публіка складалася зі студентів та інтелігенції. Ми робили експериментальні постановки. Почав я робити перші власні досліди зі світлом на класичних виставах.

Світломузичні ідеї поширювалися в двох напрямках: перший — виступи симфонічного оркестру супроводити якоюсь колірною гамою (Скрябінські проекти), і другий — експерименти з кіноплівкою.

Мені стало цікаво розробляти драматургію в змінах самого кольору. Вийшов третій напрямок.

У Будинку культури Ужгорода зробили колірну шахту, й ми створили театр на 70 осіб. Головні актори — колір і звук. Ці досліди були такими успішними, що я покинув радіо, де працював звукорежисером.

З’явилася штатна одиниця — художній керівник Світломузичного театру. Це було мало не одне з перших у Радянському Союзі госпрозрахункових об’єднань.

Спочатку ходили місцеві, а потім ми стали визначним місцем в Ужгороді, і до нас повалили туристи. До нас почали водити туристичні групи.

— Як все ж таки набір світлових ефектів перевести в п’єсу?

— Хоч яким би абстрактним був витвір мистецтва, в нього вкладаються певні емоції. Важливо вміти їх передати глядачеві, тобто викликати реакцію у відповідь. Це можна зробити й за допомогою абстрактних фігур.

— Що стосується абстракціоністів і авангардистів, того ж таки Василя Кандинського чи представників українського авангарду 20-х, — їхні ідеї, в основному, набули розвитку в дизайні та архітектурі. Тобто їхні картини було помножено на простір. Те, що обивателі не могли зрозуміти на полотнах: що це за лінії такі? — пізніше набуло широкого розвитку в архітектурних та інших просторових моделях. У тому ж Парижі цілі квартали зроблено в подібному стилі.

— Можливо. Тому я використовую як сцену модель планетарію — для створення ефекту масштабності. Мене хвилює питання, з чого, умовно кажучи, ми складаємося. Є звук і колір, є хвильова теорія. Людина — згусток певних хвиль. У своєму СвітлоТеатрі я відштовхуюся від того, що «Чорний квадрат» Малевича — екран для проекції. Я неначе розпаковую чудовий колірний світ, захований в ньому всередині.

«МОЄ ШОУ СХОЖЕ НА ЗАЛИЗУВАННЯ ПСИХОЛОГІЧНИХ РАН»

— Яка мета ваших вистав?

— Переважну більшість людства затиснуто матеріальними лещатами. Мені б хотілося бачити людство в більш розслабленому стані. Я намагаюся зупинити людину, щоб дати їй можливість поглянути на якісь речі збоку. І створюю для цього необхідні умови.

Але я не вважаю, що митцеві чи живописцю потрібно ставити якісь чіткі цілі чи вирішувати конкретні проблеми. Для мене є важливішим розвинути чуттєвість сприймання. Певною метою є створення атмосфери на виставі. Щоб вирвати глядачів із рамок побуту!

— Щойно обиватель розслабився, а тут його в податкову викликають!

— Нічого страшного: життя є життя. Але все ж хотілося б, щоб у душі глядачів залишилися позитивні емоції. Можливо, моє шоу схоже на зализування психологічних ран.

— Але ви виключаєте тоді драматургічний конфлікт. Зіткнення Чорного з Білим. Хоча саме після битви особливо «чутно» тишу.

— Можливо. Звичайно, після вибуху спокій відчувається виразніше, але в мене свої уявлення, як вводити глядача до споглядального, вертикального стану. Я сповідую містеріальний підхід Скрябіна. І намагаюся створити свято не так за допомогою зовнішніх ефектів, як за допомогою емоційного впливу.

Зараз я набагато менше витрачаю часу на аналіз і більше покладаюся на інтуїцію у своїй роботі. Я виходжу з того, що все у світі — хвилі. Все складається з певної комбінації хвиль: і камінь, і людина. І, впливаючи певною світловою та звуковою хвилею, намагаюся викликати реакцію у відповідь.

— Звичайно, можна означити будь-якого громадянина як згусток хвиль. Але чомусь згусток хвиль у вигляді симпатичних дівчат приваблює набагато сильніше за згусток хвиль у вигляді стареньких бабусь.

— У будь-якому разі, я намагаюся відправити глядача в якийсь імітований політ…

— Так, і кинути там «без гравітації»

— (Сміється.) У моє завдання входить і безпечно повернути його назад.

— А що, м’яка посадка не менш важлива, нiж красивий полiт?

— Безперечно. Театр у архаїчному значенні слова вже віджив своє: балет, опера, драматургічні постановки.

— Та ви що! Людям треба ж десь плакати й сміятися? Космічна краса ні того ні іншого не викликає.

— Але планетарій як сцена може дати набагато більше відчуття естетичного, небесного, ніж, припустимо, опера і балет.

— Небесного — так. А вам не здається, що ви намагаєтеся відірвати людство від людського? Насправді суперечності між вашим мистецтвом і традиційними не існує. З тієї простої причини, що кожен жанр обслуговує певну людську потребу. А вони, як відомо, різні.

— Можливо. Але ось візьмімо, наприклад, балет. Власне, це спроба людей імітувати політ. Але вона пов’язана з можливостями тіла. Я ж можу стан польоту викликати іншими засобами. Користуючись, власне, тим, що людина сама складається зі світла й звуку.

— Відповім натяком на ваші ж еротичні твори. Чогось я не зустрічав там компліменту в дусі: «Дорогенька, ти так сьогодні чудово виглядаєш, ти — прекрасне поєднання світла й звуку!». Я гадаю, що після такого роду заявок кавалер почує у звуках, які походять від предмета жадання, щось для себе загрозливе.

— Можливо (сміється). Проте своїми технічними засобами я можу виразити в постановці своє ставлення до предмета кохання.

— Ставлення — безперечно. Про це й мова. Але для цього не треба знищувати балет з оперою. Облишимо їх наразі! Так?

— Ну облишмо! — погодився Фрідман.

Ось так, дорогий читачу, я врятував для тебе традиційні види мистецтва. Але якщо тебе принадив своїми ідеями мій досить незвичайний співрозмовник, — уперед! Ні в чому собі не відмовляй. Тим більше, що наприкінці січня у нього прем’єра нової вистави.

Лише одне прохання!

Річ у тім, що деякі особливо кмітливі глядачі роблять знімки зоряного неба планетарію з фотоспалахом. Скільки не пояснюй, що фотографувати зі спалахом стелю — абсурд (це все одно, що освітлювати в кінотеатрі екран, на якому демонструється фільм), не допомагає!

Так ось, коли у Фрідмана почнеться нове дійство за назвою «Млечных путей опьяненье», громадяни, не треба знімати Чумацькі шляхи мильницями! Якщо плівки не шкода, пожалійте очі сусідів!

Але це так — ліричний наступ. А за ліричними відступами — до планетарію.

Костянтин РИЛЬОВ, «День». Фото Миколи ЛАЗАРЕНКО, «День»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments