Наука – це корінь і насіння, і основа всякої користі як батьківщини, так і церкви
Феофан Прокопович, український богослов, письменник, поет, математик, філософ

«Розстрiл науки»

Урядова зондеркоманда та її асистенти
19 лютого, 2016 - 11:54
МАЛЮНОК АНАТОЛІЯ КАЗАНСЬКОГО / З АРХІВУ «Дня», 1998 р.

Отже, вбивство науки в Українській державі стало доконаним фактом. І не за правління Януковича-Азарова-Табачника, а за владарювання «європейців» Порошенка—Яценюка—Гройсмана. А ще — за сприяння президії Національної академії наук, яка, образно кажучи, підносить убивцям патрони...

Я не перебільшую: чинна влада сьогодні виконує роль зондеркоманди щодо української науки та НАНУ, бо, попри всі розмови про «підтримку науки», вона в Україні відтепер припиняє існування. Не за один момент, але впродовж кількох років ця катастрофа стане повною й остаточною.

А тепер — цифри. Законом України «Про Державний бюджет України на 2016 рік» на фінансування НАН України передбачені видатки обсягом 2 млрд 54,2 млн грн, що, за оцінкою президії НАНУ, на 284,8 млн грн. або на 12,2% менше від обсягів фінансування 2015 року і на 725,0 млн грн менше від мінімальних потреб. Найбільше скорочення обсягів фінансування — з 2 млрд 202,6 млн грн у 2015 році до 1 млрд 913,7 млн грн у 2016 році, а саме на 288,9 млн грн, або на 13,1%, відбулося за основною бюджетною програмою КПКВК 6541030 «Фундаментальні дослідження, прикладні наукові та науково-технічні розробки, виконання робіт за державними цільовими програмами і державним замовленням, підготовка наукових кадрів, фінансова підтримка розвитку наукової інфраструктури та наукових об’єктів, що становлять національне надбання, забезпечення діяльності наукових бібліотек», за якою здійснюються видатки на забезпечення проведення фундаментальних і прикладних досліджень науковими установами Академії. А лише для виплати заробітної плати та нарахувань на неї установам НАНУ необхідно 2 млрд 174,1 млн грн. Ще 160,0 млн грн мінімально необхідні на оплату комунальних послуг. І це все без врахування інфляції й девальвації (з їхнім урахуванням фінансування Академії на 2016 рік є меншим за виділені на 2015 рік десь на чверть) і без зростання тарифів на енергоносії (додайте до суми на оплату комунальних послуг ще стільки ж).

Що ж, якщо на момент приходу до влади Віктора Януковича бюджет НАНУ дорівнював — за тодішнім курсом долара — бюджетові знаного Кембриджського університету (провідна п’ятірка у світових рейтингах), то 2015 року — знов-таки, за курсом долара на початок року, який становив 16 гривень за долар) — він скотився до рівня бюджету університету Торонто — хорошого, але далеко не найпершого у світі (між 19 і 26 місцями за різними рейтингами). А тепер, коли він став істотно меншим за 100 млн доларів? Скажімо, річний бюджет бібліотек (лише бібліотек!) Університету Манітоби становить понад 21 млн дол., а цей виш вважається найнижчим за рейтингом серед 15-ти великих університетів Канади...

Що ж, у влади — свої резони. Один високопоставлений чиновник, у минулому науковець, так оцінив ситуацію: «Академію зберігати не варто — вона не піддається реформуванню... Я змушений читати рукописи монографій філософів, істориків, економістів, правників — це розумовий жах! Потім ці книги у нерозпечатаних пачках лежать по бібліотеках інститутів, і через 25 років їх нерозпечатаними списують на макулатуру... Академія почне реформуватися, тільки коли втратить свою нерухомість у центрі Києва». Інший, ще більш високопоставлений урядовець, був на зустрічі з академіками ще категоричнішим: всю книжкову продукцію НАНУ можна, не читаючи, здавати в макулатуру. А глава держави під час зустрічі з представниками сфери науки і освіти та народними депутатами 25 грудня 2015 року поставив, як делікатно сказано в інформаційному повідомленні, «питання щодо реформування наукової сфери України і переведення її на більш практичний прикладний рівень», читай — про ліквідацію фундаментальних досліджень.

Але у науковців мають бути власні резони! Керівництво НАНУ мусило «на пальцях» пояснити главі держави, що без фундаментальних досліджень не буде «прикладного рівня» (готові напрацювання й ідеї використають за 3—5 років, а далі — порожнеча...), що гуманітарні науки й філософія — це дуже й дуже прикладні дослідження, оскільки їхнім продуктом є освічений вільний від догм і від схиляння перед владою інтелектуал як впливовий соціальний типаж, що ті урядовці, які апріорі готові викинути на смітник всю продукцію НАНУ (отже, й книги Мирослава Поповича, Івана Дзюби, Оксани Забужко, Станіслава Кульчицького, Віри Агеєвої, Владислава Гриневича — я називаю лише кількох гуманітаріїв «широкого профілю») — це зарозумілі хунвейбіни, що з неминучим істотним скороченням числа науковців і закладів Академії будуть знищені цілі школи і наукові напрями, але...

Але президія НАНУ стала «струнко», взяла під козирок й ухвалила цілий комплекс заходів зі знищення Академії за два роки до її столітнього ювілею: у двотижневий строк розробити показники, що відображають ефективність діяльності наукових установ за останні 10 років... подати пропозиції щодо оптимізації загальноакадемічних наукових програм... розглянути пропозиції щодо злиття, приєднання, перетворення неефективних установ та організацій чи їх ліквідації... подати обґрунтовані пропозиції щодо оптимізації мережі наукових установ і їхньої структури... протягом трьох місяців провести роботу зі скорочення чисельності працівників... оцінити ефективність роботи працівників і структурних підрозділів... І так далі, і таке інше.

Іншими словами, президія НАНУ замість різкого публічного неприйняття дій влади вирішила взяти активну участь у знищенні української науки.

Саме час пояснити «на пальцях», що конкретно мається на увазі. В Інституті філософії НАНУ останні два десятиліття я працюю в дослідницькій групі, яка займається філософськими проблемами екології, отже, взаєминами «людина—природа» у якнайширшому контексті, включно з проблематикою розвитку антропосфери та біоетикою. Колись цими проблемами займалося восьмеро науковців; ще рік тому нас було четверо, залишилося троє, в тому числі один пенсіонер на пів-ставки. Нині група на грані розформування: якщо з неї в Інституті залишиться двоє — Тетяна Гардашук, до речі, авторка «Дня», і я, — то це буде добре, але нас розкидають по різних відділах. Усе! Філософські проблеми взаємин людини та довкілля, якими у світі займаються тисячі й тисячі вчених, НАНУ наразі не відносить до актуальних і потрібних країні...

Ну, а загалом науковці Інституту філософії одержуватимуть, як і торік, по 0,7 та про 0,5 ставки; незначне їх число скоротять, але сам інститут до травня точно проіснує. Чому до травня? А тому, що на той час президія НАНУ оцінить ефективність всіх інститутів, і винесе вердикт, кого розформувати, кого з кимось з’єднати, а кого різко скоротити. Тож чи можна назвати діяльність нашої групи (як і всього Інституту філософії) ефективною? Ні! Вона малоефективна. Чим вимірюється її ефект? Впливом на рішення, які ухвалює влада (він нульовий виключно в силу пихатості й зарозумілості урядовців), участю у глобальних проектах з осмислення розвитку системи «людина-природа» та доведенням їхніх результатів до світової громадськості (з цим краще, але ані влада, ані президія НАНУ тут ні при чому), формуванням нових концептів, здатних більш адекватно, ніж попередні, описувати проблемне поле (з цим, як на мене, непогано) та ефективною участю у формуванні світогляду «масового українця», але передовсім — вільного інтелектуала як такого. Й ось в тому, що стосується останнього, справи кепські. Чому?

Те, що немає бюджетних коштів на видання монографій і збірок матеріалів конференцій, на журнал «Філософська думка», ба, на відрядження до інших міст (не кажучи вже про країни), якось пережити можна. Дві останні за часом колективні монографії наша дослідницька група публікувала за власний рахунок. Так само чинять й інші групи. Зрештою, трапляються і спонсори (свої науково-популярні книги та брошури я друкую за спонсорські гроші), хоча й нечасто, можна на щось одержать гранти і т.д. Ба, навіть те, що кілька останніх років в НАНУ тільки адміністративному й керівному персоналу платять повну зарплату, а інші одержують по 0,5—0,7 ставки, якось пережили. Але одного філософи не можуть зробити самі: забезпечити можливість прочитання своєї продукції по всій країні. Жодна книготоргова мережа не покриває всю Україну, та й беруть філософську літературу не всі. Натомість потрібно, щоби вона була в бібліотеках усіх основних (хоча би) вишів і в обласних бібліотеках — обов’язково! Але власноручно розсилати за власні кошти надруковане теж за власні кошти... на це не вистачить грошей і часу. Виставити все в Інтернеті? Теоретично правильно, але... Потрібен загальний зручний для користувачів портал «Філософія в Україні», де будуть зібрані всі чи практично всі сучасні монографії, журнали, альманахи та збірки, а також — в оцифрованому вигляді — все, варте уваги, за останні півтисячі років, відколи на українських теренах існує професійна філософія. З’явиться цей портал (а не десятки розрізнених сайтів, де є далеко не все) — буде наша праця достатньою мірою ефективною. Хоча й далека від ідеалу, але існуватиме комунікація — хоча б за допомогою Всесвітньої павутини — всередині самої філософської спільноти та серед зацікавлених викладачів, студентів і школярів, серед вільних інтелектуалів.

Але хіба все це не поле роботи президії НАНУ? Тому моя оцінка роботі президії — «незадовільно». Відтак чи має право президія Академії оцінювати ефективність роботи науковців, якщо передусім унаслідок її бездіяльності ця робота малоефективна? Те саме стосується й Міністерства освіти й науки...

Що попереду? За такого ставлення до себе з боку влади наука як така в Україні якщо й відновиться, то через десятиліття. Молодь, тим більше талановита, не піде працювати туди, де платять копійки (ставка старшого науковця у два з гаком рази менша за середню зарплату по Києву), а з усіх сил тікатиме за кордон або йтиме працювати — проклинаючи владу — у ті сфери, куди ця влада ще не наклала свою тяжку лапу. Ба, справа не лише у зарплаті: наукова молодь не захоче будувати свою перспективу під сокирою майбутніх скорочень (адже з року в рік на науку виділялося все менше). Перервуться традиції, зникне недоруйнований більшовиками науковий етос, а президія НАНУ асистуватиме цим руйнівним процесам, зберігаючи себе.

Усе це, звісно, не означає, що реформа Академії та всієї української науки не потрібна. Але не цій президії НАНУ та не можновладним бізнесюкам і хунвейбінам її проводити.

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ, канд. філос. наук, лауреат премії Джеймса Мейса, лауреат першого й останнього (1990 рік) всесоюзного конкурсу на кращий науково-популярний твір з філософії
Газета: 
Рубрика: