Це ж велика дурість — хотіти говорити, а не хотіти бути зрозумілим.
Феофан (Єлеазар) Прокопович, український богослов, письменник, поет, математик, філософ

Рядовий Перемоги

7 травня, 2003 - 00:00

Наставав передостанній вихідний день червня 1941 року, який перекреслив мирне життя і став початком найважчої війни для всіх нас, незалежно від віку, — Великої Вітчизняної. Але ще в суботу це було невідомо, і кожен планував свій відпочинок на вихідний. Афіша в Будинку культури Київського заводу «Більшовик» запрошувала на перегляд чудового музичного фільму «Великий вальс», а футбольні вболівальники збиралися на урочисте відкриття Республіканського стадіону. Був квиток на стадіон і в Олексія, студента другого курсу Київського сільськогосподарського інституту.

Але на стадіон він не потрапив, як і тисячі інших (відкриття стадіону відбулося кілька років по тому, після Перемоги). Все, що сталося, важко було осягнути. Ясно було одне: обірвалося мирне життя, навчання, і треба зі зброєю в руках захищати Вітчизну. Важко було залишати одних матір і сестру на Житомирщині — Олексій став єдиною підтримкою в сім’ї, що осиротіла після того як в 30- і роки репресували батька. Батько був освіченою людиною. У їхньому будинку, як згадував Олексій Степанович, бував відомий письменник Олександр Іванович Купрін. У те, що батько «ворог народу», Олексій Степанович ніколи не вірив. У 50-і роки батька було посмертно реабілітовано. Повідомлення про це прийшло нескоро: через три десятиріччя! За кілька місяців до смерті сина...

При Київському сільськогосподарському інституті в перші ж дні війни було створено винищувальні батальйони для боротьби з ворожими парашутистами-диверсантами. В одному з таких загонів разом з іншими студентами бився й Олексій. У липні він брав участь в обороні квітучого красеня-Києва. Про це нагадує його перша нагорода — медаль «За оборону Києва». Але вона — для історії вузу, дітей, онуків. Для Олексія ж нагадуванням про жорстокі бої за Київ стали наслідки поранень і контузії. Остання позбавила його слуху на одне вухо. Сам Олексій Степанович, коли вже був доцентом УСГА, неохоче говорив про війну. Але іноді вдавалося його розговорити. Наприклад, розповів він про поранення при захисті Києва у 1941 році. Воно було важким, у стегно до кістки. У рану затягло навіть шматочок шинелі. У результаті — госпіталь не на один місяць. Спочатку — в Харкові, потім далі — на Сході.

У Харкові до поранених часто приходили школярі з концертами. Серед них була старшокласниця, яка добре грала на піаніно. Після війни вона закінчить консерваторію. Олексій любив слухати музику в її виконанні, дивитися на ніжні пальчики, що бігають по клавішах. Біль відступав, і здавалося, що немає війни... Уважні очі дивилися з ніжною серйозністю. Це була перша любов, перше незабутнє почуття, що пройшло через усе життя обох молодих людей, яким не судилося бути разом. Коли Олексій повернувся на фронт, листи цієї дівчини знайшли його. А вони були так потрібні, ці листи, на фронті. Так потрібні! Листування тривало і в післявоєнні роки під час навчання. Була і зустріч у Харкові після закінчення Олексієм вузу. Єдина професорська дочка і — син «ворога народу». Незважаючи на привітний прийом з боку батьків коханої дівчини, Олексій не міг підставити під удар їхню сім’ю. З болем «спалив кораблі». Може, і даремно. Не нам судити. А дівчина нічого не розуміла, ще писала, не отримуючи відповіді...

Тисячі кілометрів пройшов Олексій фронтовими дорогами. Південно-Західний фронт, 2-й і 3-й Українські. Воював Олексій у складі гвардійського стрілецького полку, повітрянодесантної бригади, дивізії. Радист, начальник переносної рації. Бої і дороги. Майже через пів-Європи. У музейному архіві УСГА зберігаються анкети, в яких Олексій Степанович в дуже лаконічній формі записав, що брав участь у звільненні від фашизму Румунії, Угорщини, Австрії, визволяв Будапешт, Відень. Про це свідчать і його бойові нагороди — медалі, ордени, серед яких і орден Червоної Зірки.

Про Перемогу Олексій дізнався під час свого нічного чергування 8 травня 1945 року, підняв на ноги своїх однополчан, хоча, звалившись від утоми, бійці спали, здавалося, непробудним сном. Скільки вистраждано, скільки крові пролилося на фронтах Великої Вітчизняної, скільки загинуло бойових товаришів, таких же молодих... Що вдома? Жодної звістки після звільнення рідного краю від окупантів.

Не помилувала доля Олексія. Матір і сестру розстріляли фашисти за зв’язок iз партизанами. І навіть не відоме місце їхнього вічного спокою. Але навколо — рідна українська земля, за яку проливав кров. Юнак у сірій солдатській шинелі вклонився цій землі.

Минуть роки. І він відвезе трохи священної землі з Житомира до Києва, зробивши на кладовищі символічне поховання рідних поруч з могилою дочки.

Горе горем, воно завжди буде в серці незаживаючою раною. Але треба думати про подальше життя, продовження навчання, отримання професії. У кімнаті гуртожитку з Олексієм жили студенти, також колишні фронтовики. З одним iз них я розмовляла згодом. Як і Олексію, їм не хотілося в студентські роки згадувати війну, торкатися важкого минулого. Після занять вони відновлювали зруйновані навчальні корпуси, готувалися до семінарів, заліків, екзаменів, ходили в кіно, на побачення. Олексій накидався на читання художньої літератури, надолужуючи упущене, писав листи коханій дівчині. Тому не дивно, що ті, хто жив поряд і разом вчився, мало знали про Олексія-фронтовика. В основному — як про відмінного студента і вірного товариша. А ті, хто працював з ним надалі після закінчення вузу, згадували його як прекрасного педагога і фахівця, який мав феноменальну пам’ять й енциклопедичнi знання. Олексій Степанович залишався солдатом, продовжуючи «ходити в атаку», коли треба було відстояти правду на кафедрі, на факультеті, в академії. До останнього дня свого життя він мужньо її відстоював, незважаючи на хворе серце. Така ось життєва історія про колишнього фронтовика, який пройшов Велику Вітчизняну війну від початку до кінця, згодом доцента факультету електрифікації УСГА Олексія Степановича Томана. Незважаючи на всі тяжкі випробування й удари долі, він залишався чуйною, доброзичливою, з гумором Людиною.

Земний уклін всім, хто воював, захистив нашу Вітчизну — живим і мертвим!

Пам’ять про вас священна.

Людмила ЛИТВИНЕНКО, кандидат біологічних наук, Київ
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ