Що робили вікінги при княжому дворі в Києві

Попри нав’язаний медіа стереотип вікінгів як брутальних нападників, злодіїв і волоцюг в шоломах з рогами (яких вони насправді ніколи не носили), були то люди працьовиті, креативні і з високрозвинутою культурою. Називали їх вікінгами, норманами і варягами – то збірні назви всіх скандинавів, які побутували в краях, де про них знали досить побіжно. Хоча насправді ділилися вони на норвежців, датчан, ісландців та інші народності, і досить часто ворогували навіть між собою.

ЗАВОЙОВНИКИ ТА ДИПЛОМАТИ

Більшість з них жили на своїх хуторах, обробляли землю, ловили рибу і ткали полотно. Довгими зимами любили вони посидіти в гурті і послухати неспішні розповіді скальдів (поетів) – саги. Мистецтво оповідати саги в той час високо цінувалося і було не постидним заняттям для воїна чи навіть конунга. Знаним скальдом був сам Одін – верховний бог скандинавів, який віддав власне око за «мед поезії» - мистецтво володіти словом.

Земля в норманів була малопридатною до обробки – кам’яниста і неродюча, клімат теж не сприяв активній аграрній діяльності, тому цілком природно, що вирішили вони роззирнутися і податися на пошуки кращого життя десь подалі від батьківщини. Особливо гостро проблема заявила про себе після чергового демографічного стрибка. Життя в суворому кліматі, на узбережжі моря, сприяло розквіту кораблебудування, тому вікінги не соромились і роззирнулись так, що сліди їхньої діяльності в якості археологічних артефактів і згадок в працях середньовічних істориків можна простежити від Іберійського півострова до сучасних Таджикистану та Ірану – монети, прикраси і різні речі з цих місць містяться в численних скарбах норманів. Сліди їхнього перебування, як переконують шведські науковці, знайдено навіть в Північній Америці, де вони побували задовго до Колумба.

З часом вікінги почали вести себе більш дипломатично. Вони не тільки грабували і вбивали місцеве населення, спалювали поселення, але й укладали союзи з локальними правителями і домовлялися про заснування своїх колоній на їхніх землях, про торгівлю. Взамін вони зобов’язувались вести себе мирно і не чинити шкоди.

Слава лихих завойовників стала в пригоді норманам і дала можливість пристойно заробити, будучи найманцями при провідних європейських королівських, князівських дворах. Служили вони і в Кордовському халіфаті, і базилевсу Візантії. Не оминули вікінги і київського князівського двору. Хоча ці зв’язки існували задовго до того, як Русь досягла піку свого розквіту і стала цікавити скандинавів з економічної точки зору.

ВАРЯГИ НА РУСІ

Нормандська теорія державотворення на Русі приписує походження самої назви держави місцевій назві варяг. Легенда говорить, що приплило їх три брати до Новгорода, ніби на запрошення місцевої знаті, і швидко навели там лад та здобули авторитет. Один з них, Рюрик, вислав свого воєводу Олега із малолітнім сином Ігорем на південь. Допливли вони до Києва, розправились з локальними племінними князями Аскольдом та Діром, і почали правити від імені Рюрика. Як правитель, Ігор поводився досить по-варварськи, керуючись традиціями своїх предків – любив нагнати страху на князів особних земель, а залякавши їх – вимагати від них данину. Але одного разу йому трапився гідний опір в особі древлянського князя Мала, Ігор закінчив своє життя також в дусі традицій своїх предків – ті теж любили криваві видовища і вважали за честь загинути в бою. Якщо вікінги могли інколи влаштувати смерть у стилі, наприклад, кривавого орла для своїх ворогів – відділити ребра від хребта, вийняти внутрішні органи жертви і викласти їх на спині та залишити помирати, то цілком слов’янський князь Мал і його свита теж мали фантазію – прив’язали Ігоря за ноги до двох нахилених берізок і просто їх відпустили.

І тут на історичну арену вийшла Ігорева дружина, що визнана святою і рівноапостольною в православній церкві – Ольга. У соціальному житті скандинавів важливе місце посідала кровава помста. Кожна образа мала змиватися кров’ю. Якщо траплялося вбивство члена сім’ї, то постраждала родина не заспокоювалася, доки не прикінчить члена іншої родини, а то і цілу родину. У скандинавських сагах дуже часто описуються моменти, коли ворожу сім’ю замкнули в їхньому будинку, підперли двері і запалили, або вирізали їх вщент. У німецькій інтерпретації «Саги про Сігурда і Гудрун» – «Пісні про Нібелунгів» – головна героїня Крімхільда за смерть братів мусила помститися власному чоловікові. Для цього вона вбила своїх синів від цього шлюбу і подала їхні серця чоловікові на таці, а потім влаштувала кроваве побоїще, жертвою якого стала сама. Часом питання кровної помсти виносились на обговорення на альтінг – місцеві зборища громади, що відбувалися раз на рік, але і вони рідко упереджували злочини. Тоді члени родини, яка помстилася за смерть родича, мусили тікати з країни і переховуватися, бо альтінг накладав на них «санкції» через непослух.

НЕСВЯТА ОЛЬГА

Тож для княгині Ольги, яка втратила свого чоловіка таким малосимпатичним способом (ну і що, що сам «нарвався») – помста була одним з першочергових обов’язків. Жінки в скандинавському суспільному укладі завжди користувалися досить високим становищем, брали участь у військових набігах і були готові боронити свої поселення від нападів, коли чоловіча частина населення була за морями і грабувала чужі землі. Тому поведінка Ольги і те, що вона взяла на себе ініціативу, нікого не дивувала. Вона в супроводі малолітнього сина Святослава і дружини (війська) подалася на землі древлян, до Іскоростеня. Примітно, що древляни з Ольгою були менш сміливими, ніж з Ігорем – вони вислали посольство з проханням про помилування і намагалися задобрити грізну княгиню. Вона нібито змилостивилася.

Але древляни то слов’яни, і вони забули, що образи змиваються тільки кров’ю. Зробивши вигляд, що пробачила, Ольга просто попросила, щоб кожен дім дав їй податок у формі пташечки, що живе під стріхою. Ощасливлені древляни радо виконали прохання княгині, вона ж наказала прив’язати до ніжки пташок жаринки і відпустити. Кожна пташка повернулася до свого гнізда, під солом’яні стріхи. І тут Ольга почала битву. Так як це описує Сноррі Стурлусон в своїй «Едді», битва починається з того, що головнокомандувач кидає спис і встромлює його в землю. У даному випадку битву почав Святослав, якому було близько 10 років. Нестор Літописець писав, що він був таким малим, що спис пролетів між вухами коня і впав.

Повернувшись до Києва, вдовольнивши свою жагу помсти, майбутня свята почала порядкувати підвладні їй землі так, що її заслужено можна вважати фундаторкою руської державності. Між іншим, древлянський князь, певно перебуваючи під враженням від характеру молодої вдови, вирішив послати до неї сватів (хіба мало йому було норманського норову?).

Перших сватів Ольга креативно, цілком в дусі скандинавських саг, наказала завести до бані, підперти двері ззовні і натопити по максимуму. Других сватів вона напоїла, вислала на корабель, на якому вони приїхали, і поки вони спочивали, наказала викопати яму й опустити туди тих послів разом з човном і засипати їх земелькою. І тут на думку спадає скандинавський обряд поховання в човні, про якого досить добре писав Є. Щепкін, археологічні сліди таких поховань, або їхні імітації, до цих пір відкривають по всій Скандинавії. Обряд поховання в човні, який спостерігав арабський мандрівник Ібн Фадлан, перебуваючи у приволзькому місті Болгар, також дуже нагадує скандинавський аналогічний звичай.

«ТЕСТЬ ЄВРОПИ»

Самого Мала чекала теж недобра доля – він був взятий в полон і перетворений на раба. Щоправда, пізніше відзначилась його дочка Малуша – вона народила позашлюбне дитя від князівського сина Святослава – Володимира, якого горда полоцька князівна Рогнеда пізніше назвала «сином рабині», народ величав його «Ясне Сонечко», а скандинавські саги – Вальдамар Старий. Володимир, теоретично, був першим київським князем з династії Рюриковичів, у чиїх жилах текла слов’янська кров.

Стосовно Ольги, то далі княгиня поїхала до Константинополя, похрестилася і почала вести цілком пристойне життя, гідне християнки-неофітки. Її син Святослав фактично не бував дома, нищив держави, провів все життя в походах, планував змінити столицю Русі, залишав свої землі під управлінням матері, закінчив життя трагічно – печенізький князь напав на нього з засідки, а з його черепа повелів зробити чашу.

Розквіту Руська держава з центром у Києві здобула за часів князювання сина Володимира – Ярослава. Він мав багато дітей і цілком успішно використовував їх для реалізації своїх зовнішньополітичних стратегій. Не без причини його називали «тесть Європи». Він потребував могутніх союзників, щоб утримати владу і цілісність своїх володінь. Його другою дружиною, до слова, була Інгігерда (в християнстві Ірина), дочка шведського конунга Улофа ІІІ Шетконунга. Сам Ярослав також згадується в скадинавських сагах під іменем Ярицлейв, а Русь там фігурує як Гардаріка.

Багато варягів служили при дворі Ярослава в якості найманців. Норманів любили, їм довіряли, бо вони не були замішані в місцевих політичних інтригах і були гарними воїнами. Дочка Ярослава Анна, яка вийшла заміж за французького короля Генріха Капетінга, дала своєму синові дике і чудернацьке, як для тогочасної Франції, ім’я Філіп, яке носив один зі скандинавських воїнів при дворі її батька.

НОРВЕЗЬКИЙ КОРОЛЬ ВІД… КИЇВСЬКОГО ПРЕСТОЛУ

А от інший історичний персонаж – Харальд Хардрада (Суворий) – один з найзнаковіших королів Норвегії, свою кар’єру починав, власне, біля київського князівського престолу. У той час Норвегія не була централізованою. Його брат Олаф Святий намагався примирити місцевих правителів і владнати між ними згоду, однак інший претендент на гегемонію Кнут Великий вбив Олафа і зайняв його місце. Харальд, який брав активну участь в цій боротьбі, був поранений і змушений переховуватися. Тепер принц без королівства, він був вимушений тікати з батьківщини. Так він дістався до Києва, де став служити в війську Ярослава Мудрого. Тут йому припала до душі одна з дочок князя – Єлизавета, яку скандинавські саги згодом назвали Єлісіф. Їй принц присвячував свої віси (короткі вірші), в яких все нарікав, що дівчина з Гардів (Гардаріки) не розділяє його почуттів. Він, як і годилося справжньому воїну, був чудовим поетом.

Та київський князь сказав, що немає чого авантюристу без гроша в кишені просити руки дочки самого володаря Русі. Харальд не любив миритися з долею, тому вирішив виправити ситуацію. Він поплив до Візантії і там став служити в охороні басилевса. Під час походу до Сицилії в складі візантійського війська, він скористався прийомом княгині Ольги – його воїни наловили пташок, прив’язали до їх ніжок гніти і випустили, і таким чином здобули потрібне місто.

Пізніше норвезький принц був замішаний в місцевий палацовий переворот і опинився в немилості. Крім того, що він був вимушений тікати з Візантії, багатство і славу йому вдалося здобути – завойовані скарби він посилав у Київ, на зберігання Ярославу. І коли Харальд знову прибув до столиці Русі, по 10 роках своєї відсутності, і попросив руки Єлизавети, то Ярослав йому не відмовив. Згодом Харальд повернувся на батьківщину, повернув свій законний трон і об’єднав Норвегію. Був він особою войовничою, ходив у багато походів, у тому числі до Англії, де й помер. Вважається, що з його смертю закінчується епоха вікінгів. З Єлизаветою, треба сказати, теж не дуже добре склалося – вже за кілька років шлюбу взяв він собі наложницю Тору, дочку місцевого ярла. Чи то культурні розбіжності, чи просто кохання минуло...

ДИНАСТИЧНІ СОЮЗИ

Таким чином у ХІ столітті скандинавсько-руські контакти закріплялися династичними шлюбами. Були вони політично та економічно вигідними для обох сторін. Однак були то, скоріше, меркантильні союзи, що не принесли помітного культурообміну. Пізніше внук Ярослава Мудрого Володимир Мономах одружився з Гітою, дочкою Харальда Англійського. Син Мономаха Мстислав, у сагах званий Харальдом, одружився з Крістін, дочкою Інги Стейнкельсона, конунга Швеції. Одна з дочок Мстислава Мальфрід вийшла заміж за датського конунга Ейріка Еймуна, а друга – Інгеборга – вийшла заміж за іншого датського правителя Кнута Лаварда.

 Із втратою могутності Руссю, а згодом і Візантією, торговий шлях «З Варяг у Греки» почав занепадати. Київ втратив своє стратегічне значення і вже не розглядався скандинавами як цінний партнер, поживитись фінансово тут теж більш не було шансів. Вікінги християнізувалися і стали більш мирними. Політична карта Європи суттєво змінилася, і місцеві правителі були готові дати гідну відповідь нападникам з півночі, а тим було вигідніше шукати партнерів ближче до своєї суворої батьківщини, тому зв’язки, що існували протягом кількох століть, занепали.

Однак їхні сліди до цієї пори можна віднайти в українській і північноєвропейській історії. Наприклад, в скандинавських музеях трапляються рунічні камені, присвячені воїнам, загиблим десь на Дніпрі, дорогою до Чорного моря, чи скарби з зап’ястниками, що походять з руських земель. Звичайно, що багато з написаного вище опирається на інформацію, що походить з джерел, які дають підставу до різнопланової інтерпретації, і тому зміст даного тексту може викликати заперечення чи дискусії, але кожен має право на свою точку зору. І варто пам’ятати: скільки б не було людей, стільки ж буде і суджень.