А найбільше покарання - це бути під владою гіршої людини, ніж ти, коли ти сам не погодився керувати.
Платон, давньогрецький філософ, епіграматист, поет, один з основоположників європейської філософії

Що їли і пили за часів нашого дитинства-2

Мем-сторії від Сергія Тримбача. Разом із братом Володимиром
15 червня, 2018 - 11:34
ПОЇДАННЯ ВИШЕНЬ. У ПІОНЕРСЬКОМУ ТАБОРІ ГОДУВАЛИ НЕ НАДТО, ТОЖ БАТЬКИ ПІДВОЗИЛИ ПРОДУКЦІЮ / ФОТО З СІМЕЙНОГО АРХІВУ СЕРГІЯ ТРИМБАЧА

(Продовження. Початок див. «День», №№ 91-92, 25-26 травня 20018 р.)

На рубежі 1950 — 1960-х по категорії «Харчування» наша сім’я, яка мешкала в місті Олександрія, на Кіровоградщині, урбанізувалася достроково: замало не всі продукти ми стали купувати, не виробляючи нічого власного. Якусь частку продуктів одержували від родичів із села, але то все-таки була лише частка.

ПЛЮС КАВУНІЗАЦІЯ ВСІЄЇ РОДИНИ

До 1961 року нас забезпечували повністю із Піщаного Броду (там мешкали наші дід Павло і баба Марія Тримбачі й тітка Галина) медом і кавунами. Вони тримали пасіки, тож мед був власного виробництва. А кавуни — колгоспні. У ті часи тамтешній колгосп імені Кірова був спеціалізованим: насіннєвим. Тобто він мав виконувати державне замовлення на постачання насіннєвого матеріалу. Всі вирощені кавуни належало з’їсти, але за умови повернення насіння до колгоспу.

Відтак щороку на початку вересня урочисто відчинялися ворота і в’їжджала велика вантажна машина, вщерть заповнена кавунами. Ми закочували їх під ліжка, столи та стільці. І їли їх досхочу — вранці, в обід і увечері. Насіння не викидали, а просушували й відправляли назад у Піщаний Брід. І нирки прочищалися тим самим — те, чого нині, здається, не робить ніхто. А коли й робить, то якимись дурнуватими хімікатами, які більше шкодять.

Щодо овочевої продукції, то її заготовляли восени на зиму. Ті, в кого не було підсобних господарств, але були погреби, гуртувалися на підприємствах в асоціації, які споряджали вантажну машину до багатих на картоплю поліських областей. Скуповували картоплю в тамтешніх селах у населення, привозили в Олександрію, ділили і засипали в погреби.

Помідори, огірки та капусту постачали місцеві колгоспи. Наприкінці серпня — на початку вересня бабуся позичала у сусідів візок, і ми їхали надвечір на ринок. Сам ринок був уже закритий, але годині о п’ятій-шостій приїжджали колгоспні машини з помідорами, огірками чи капустою, які тут же розпродували ящиками. Завантаживши свій візок, ми тягли його додому, і бабуся заходжувалася чаклувати над діжкою.

У нас було три діжки: для помідорів — найбільша, трохи менша — для капусти і найменша — для огірків. На літо ті діжки витягали з погреба нагору і наповнювали водою, щоб не розсихалися. Пізніше з’явилася ще одна діжечка — для ікри, виробленої із «синеньких» баклажан. Ікра чомусь була сірою. Люди ще квасили яблука, кавуни і ще щось, але в нашій сім’ї такої традиції не існувало.

Не було тоді жодних різносолів, але в означений щойно спосіб забезпечувався вітамінний фундамент родини. Нині відомо що — нібито є всього, були б гроші, але отой фундамент незрідка тріщить по всіх швах.

ХЛІБ І ДО ХЛІБА

Хліб був продуктом більш-менш стандартизованим, тому перші самостійні дитячі походи в магазин були саме по хліб. Його тоді пекли в пекарнях. Технології ще не дозволяли пекарям випікати однакові за вагою буханці та хліб у магазинах чи хлібних ларьках, так що його зважували і різали. Часто-густо для того, щоб був повний кілограм, додавали невеликий шматок, або ж «довєсок». Нам, дітям, це подобалось, бо «довєсок» можна було по дорозі додому з’їсти, не псуючи хлібини.

Хліб був двох сортів.  Один називали сірим, і він справді мав сіруватий колір. Сірий коштував 17 копійок за кілограм. Білий — 16 копійок. Щоправда, цей хліб теж був не зовсім білим. «Блондинистий» коштував 20 копійок, але купували ми його зрідка. Та й не тільки ми.

У селах тоді ще пекли хліб самі, і був той пшеничний хліб напрочуд білим. Уже живучи в Києві, ми з подивом дізналися, що українським називають чорний хліб. І з якого ж це дива?

Та повернімося до олександрійського хліба. Через деякий час ситуація кардинально змінилася. У місті збудували хлібозавод. І випікалися на ньому стандартні буханці вагою 1 кг. Їх уже не зважували. Найпопулярнішими були «кирпичики» по 16 коп.

Наступним кроком у нашому дитячому освоєнні крамниць були походи по молоко. Молоко теж продукт, який у магазині не вибереш. Прийшов і купуй те, що є і коли є. Втім, особливих перебоїв із постачанням молока не було. Про фасування на початку 1960-х мови ще не було. Привозили в магазин бідони, а покупець приходив зі своїм бідончиком (частіше казали «бетончик») на 3, 4 чи 5 літрів, і продавець літровим черпаком на довгій ручці наливав йому молоко. Бідончики бізнес-класу були емальованими, а в нас був економ-клас — алюмінієвий.

Водночас із будівництвом багатоповерхових будинків з’являлися й нові магазини. В одному з них молоко й розливали по-новому. Бідон ставили під прилавок, і в нього встромляли шланг. А на прилавку на стояку висів спеціальний скляний резервуар, в який із бідона насосом закачувався літр молока. У резервуарі був поплавок, і при досягненні мітки «1 літр», насос вимикався. Далі продавець відкривав вентиль, і молоко із резервуара виливалося в бідончик покупця. Така собі мала механізація.

ПІСТОЛЕТ ІЗ «СЄТКИ»

З дорослішанням коло дитячих купівельних повноважень дедалі розширювалося. Нас посилали до крамниць по сіль, цукор, макаронні вироби, масло, чай і т. ін. Борошно нам не довіряли. На борошно треба було «дивитися», тому зазвичай мама чи бабуся купували його самі. Це стосувалося й олії, яку теж треба було «дивитися». Винятком був 1964 рік, коли за тотального дефіциту за всіма продуктами вистоювали по кілька годин довжелезні черги. Тоді брали все, що «давали», не дуже перебираючи по якості.

Фасування товарів було практично повністю відсутнім, за винятком сірників (між іншим, сірники та сіль, мабуть, єдині товари, які за часів соціалізму не потрапляли в дефіцит). Все зважувалося і загорталося в папір. Покупець зазвичай платив і за вагу папера, який продавці клали на терези.

Отож все куплене загортали в папір, або насипали в кульки із папера і складали в «сєтки», інша назва — «авоськи». Саме в таку «сєтку» герой «Діамантової руки» «Семён Семёныч» (Юрій Нікулін) ховав пістолет — точна й кумедна деталь тодішнього побуту: усе прозоро, не сховаєшся від пильного ока колективу.

А потім сталося диво. З’явилися пакети. Їх називали і целофановими, і поліетиленовими, а якими вони були насправді, і не згадаєш уже. Пакети не викидали. Їх мили і використовували повторно, до повного зносу. Часто навіть зашивали невеликі дірки, аби й надалі користуватися цим досягненням цивілізації.

Коштував пакет 12 копійок. Вартість проїзду в метро була 5 коп., тож у перерахунку на теперішні часи, коли проїзд у метро — 5 грн, пакет мав би коштувати 12. Хіба викинеш такий?

Ще одним дивом стала поява автоматів газованої води. Без сиропу — одна копійка, з сиропом — цілих три. Проблема була лише в тому, що треба було мати ту копійку чи три. А з п’ятаком чи гривеником ходи й облизуйся.

Коли ми приїхали до Києва наприкінці 1960-х, на Хрещатику, біля Пасажу, стояли автомати, в яких продавалися молоко та пиріжки. На п’ятак націджувалося молоко в склянку, і так само на п’ятак автомат викидав тобі пиріжок з повидлом чи сиром. З п’ятаками в Києві було простіше, їх можна було виміняти в метро. Прибрали ті автомати восени 1970 року через карантин, спричинений епідемією холери в Астрахані та Одесі. А потім уже не повертали.

Ще однією проблемою автоматів газводи чи інших напоїв, були склянки. Їх просто розкрадали. Чи то алкаші для того, щоб випити «по-культурному», чи хазяйновиті громадяни: мовляв, у господарстві знадобиться...

(Закінчення буде)

Сергій ТРИМБАЧ
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments