Люди, які мають свободу вибору, завжди оберуть мир.
Рональд Рейган, 40-ий Президент США

«Щоб вистояти проти Кремля, потрібно будувати спільні «мости»

Про російські технології впливу — грузинський публіцист Георгій Ерішвілі
17 квітня, 2019 - 10:27
ФОТО КОСТЯНТИНА РОДИГІНА. ПІД ЧАС ЛЕКЦІЇ В ДонНУ ім. СТУСА

Україну та Грузію часто згадують разом — здебільшого через те, що наші країни мають чіткі паралелі: революції проти авторитарних режимів, бажання зближення з ЄС і НАТО, спроби реформ, війна з Росією і, зрештою, окуповані території. Але мало хто відслідковує політичні та психологічні технології впливу медійних меседжів, які, мов «метастази», були запущені в грузинське суспільство, а тепер поглинають і українське. Сучасна Україна в боротьбі з агресором дивиться у грузинське «дзеркало», каже публіцист, член Будинку грузинсько-української преси і книги Георгій ЕРІШВІЛІ. Щоб протистояти спільному ворогу, він радить об’єднувати зусилля і не лише на рівні політики, а на всіх «фронтах». У межах свого візиту він прочитав кілька лекцій про «точки дотику» між Грузією та Україною для вчительства, студентства і громадянської спільноти. А перед від’їздом погодився відповісти на кілька запитань газети «День».

«ДЛЯ ІМПЕРІЇ НАЙСТРАШНІШІ ПАСІОНАРНІ НАРОДИ»

— У Грузії після серпня 2008 року в багатьох виникало амбівалентне почуття — хто є винним у тому, що сталося. Мало хто усвідомлював, що проблема, яка була пов’язана з Абхазією та Цхінвалі, готувалася протягом століть, — визнає публіцист. — Адже кожна імперія рано чи пізно усвідомлює, що їй настає кінець. Вона видихається, але не хоче зупинятися і для найбільш непокірних народів із колишнього васалітету підставляє «міни уповільненої дії». Такі «міни» Російська імперія — а я саме так називаю нашого і вашого сусіда — тривалий час готувала в Абхазії та Цхінвалі. Такі ж «міни» вона пізніше використала в Донбасі та Криму. Багато українців полягли смертю героїв в Абхазії, а грузини стали героями Небесної Сотні. У нас спільна історія та спільний ворог — щоб вистояти проти Кремля, потрібно будувати спільні «мости» і працювати на всіх «фронтах», хто як може... Я, зокрема, приїхав до Вінниці, щоб поспілкуватися з колегами, інтелігентами, обговорити спільні теми, можливі проекти, а також представити книжку «На перехресті шляхів» про Михайла Грушевського та Миколу Гулака, яка побачила світ українською та грузинською мовами завдяки керівнику Центру української культури естетичного виховання (Тбілісі) Валентині Марджанішвілі. Вона, до речі, українка за походженням і дуже хвилюється через події в Україні. Я став співавтором цього видання.

— Грузини цікавляться ситуацією в Україні? Як взагалі вони ставляться до нашої нинішньої передвиборчої кампанії, війни?

— У нас із вами абсолютно однакова ситуація з електоратом: Кремль наші народи розділив надвоє, точніше, не розділив, а розщепив. З одного боку — це, умовно кажучи, так звані майданівці, їх ще в Україні можуть називати «бандерівцями», тобто патріоти своїх земель, борці за права людини, які шанують традиційні цінності. З другого боку — «антимайданівці», тобто прислужники Кремля, які волею-неволею стали п’ятою колоною. Тому якщо говорити про оцінку, то грузинський «майданівець» значно краще зрозуміє українського «майданівця», ніж свого земляка «антимайданівця». У Грузії таких «антимайданівців» перший президент Звіад Гамсахурдіа називав «кримінальною інтелігенцією». І справді, так звана інтелігенція зазвичай ласа до сочевичної юшки. Їй простіше зрадити інтереси країни в обмін на будь-які тимчасові чи ефемерні блага.

Ви, напевно, не пам’ятаєте події, коли 1991 року в Алма-Аті відбулося підписання угоди про СНД. Представники Гамсахурдіа на зустріч не приїхали. Йому зателефонували і сказали: «Якщо ви не підпишете угоду про співдружність, у вас будуть проблеми в Абхазії та Цхінвалі». Непокора найсильніше дратує Кремль. Після непокори почалася війна у Грузії, після непокори Україна втратила Крим і частину Донбасу й досі обороняє свої кордони.

— На вашу думку, чому саме наші країни постраждали?

— Тому, що для імперії найстрашніші пасіонарні народи. Грузинський класик XIX століття, Ілля Чавчавадзе писав: «У нас від предків залишилося три скарби: Батьківщина, рідна мова та віра — їх ми повинні берегти, як зіницю ока». Саме вірність трьом заповідям і характеризують пасіонарність народів. І саме ці заповіді бережуть так ретельно і грузини, і українці. А тому наші дві нації — найбільш ненависні для імперії з усіх колишніх поневолених народів, бо імперія, заволодівши чужими землями, покликана власною вірою та мовою пригнічувати чужі вірування і чужі мови.

Грузинам у цьому плані легше, аніж українцям. Наша мова не схожа на російську. І якщо раніше її насаджували у школах як обов’язкову, то нині більша частина грузинської молоді нею практично не володіє, бо для вивчення з іноземних мов обирають англійську. До того ж, ситуація склалася так — цього фактично домоглася Російська імперія, — що російська мова не в повазі, її намагаються витіснити із користування, бо у нас є грузинська мова та англійська як міжнародна. Українцям у цьому плані складніше. Хоча ви навіть уявити не можете, настільки ваша мова прекрасна. Ви просто не розумієте, яке багатство маєте у своїй мові.

«ДЛЯ НАШИХ НАРОДІВ СВОБОДА ВІДІГРАВАЛА КЛЮЧОВУ РОЛЬ»

— Це не перший ваш візит до України?

— Ні, був тут уже кілька разів і приїду ще (посміхається. — Авт.). Вперше приїхав до вас на вибори 1991 року як спостерігач від Грузії. Українці були вдячні нашому президентові Звіаду Гамсахурдіа, який закликав українців голосувати за незалежність своєї країни. Ми в Грузії тоді були на піку своєї свободи. Звіад Гамсахурдіа був чи не єдиним із пострадянських політиків, хто чинив опір політичній директиві Буша й отримав попередження з докором: «Він пливе проти течії», — на що Гамсахурдіа відповів: «За течією пливе тільки дохла риба». Він любив Україну і вболівав за її долю, як і я. Не можу забути той день, коли Україна одна з перших визнала незалежність Грузії. Присутнім на грандіозному мітингу співвітчизникам наш президент заявив: «Нас визнала найбільша країна Європи!» — варто було побачити радість людей... Як згадував пізніше один священик, у ті дні грузини, замість традиційного вітального «Гамарджоба», віталися вигуком: «Нас визнала Україна!» Українці також мають бути вдячними за свою свободу, бо вона безцінна.

— Перебуваючи в Україні, ви спілкуєтеся з різними людьми...

— І дуже щасливий від цього. Грузинів та українців об’єднує непокора ніякому авторитету. Для наших народів свобода в усі історичні періоди відігравала ключову роль — це як повітря в горах. Чому грузини так люблять українців? У нас багато спільного на ментальному рівні. Вкотре відчув це, коли нещодавно перебував у вашому Донецькому університеті імені Василя Стуса. Я зачитав студентам і викладачам свою маленьку статтю «Я і моя Україна», яка була розміщена на одному грузинському сайті, а потім переадресована колезі в Україні, й отримав неймовірний фідбек.

Стаття писалася в той період, коли Володимир Путін виголосив свій відомий вислів про те, що «шахтарям все одно, де будуть відпочивати, аби був пляж». Вона актуальна й зараз. Тому пропоную її до прочитання і читачам шанованої в Україні газети «День».


«Я и моя Украина»

(перевод с грузинского)

У каждого человека есть самые ранние детские воспоминания, которые сохраняются с малых лет и фрагментами напоминают о себе в будущем. Одно из моих первых впечатлений связано с приездом дядиной семьи. Тогда мы жили в Абхазии, а дядя с тетей и моим ровесником — двоюродным братом приехали к нам в гости из Тбилиси.

Мне было на то время года полтора, и из всего их приезда единственным моим живым воспоминанием осталось то, что тетя мне и своему сыну сшила «вышиванку», которая у нас, по-грузински, по роду и происхождению, называлась «украинкой», как, к примеру, «черкеска». Мои эмоции, видимо, настолько выплескивались через край, что я от радости впервые заговорил! Причем это были не простые слова: «мама», «папа», «дай», «хочу» или еще что-то. На вопрос: «Кто тебе сшил «украинку?» — отвечая, я произносил свое первое предложение на родном языке: «Тетя мне сшила «украинку», чем ужасно веселил домочадцев — их развлекал ответ с детским специфическим говором недавно заговорившего малыша, а я, чувствуя, как одобрительно и подзадоривая ждут от меня ответа, бойко им отвечал.

На сознательном уровне, родные, конечно, старались своими вопросами заодно привить мне еще и любовь к недавно приобретенной новой родственнице — тете, однако они подсознательно прививали мне также этническое самосознание, что и происходило через «украинку»! Сейчас я предполагаю, что не случайно они делали это именно через украинский народный костюм.

В школьные годы моя семья уже перебралась в столицу, однако все лето я проводил в родном городе у Черного моря. В шестидесятые телевизионных каналов было мало и, конечно же, не было отдельного спортивного канала. А мы, дети, которые жили футбольной жизнью, по радиоприемнику узнавали последние футбольные новости.

После одного календарного футбольного дня подходит ко мне высокий статный мужчина и, увидев у меня в руках радиоприемник, откуда слышится марш Блантера, спрашивает, не знаю ли я, как сыграли динамовцы Киева? Я отвечаю. Потом спрашивает то ли о «Черноморце», то ли о «Карпатах» — точно не помню, так как эти команды попеременно выпадали иногда из высшей лиги. Я отвечаю. И наконец спрашивает: «А как «Шахтер»?» Этот последний вопрос я точно помню, потому как «Шахтер» никогда не вылетал из высшей лиги. Я опять ответил. Настал мой черед спросить, за какую из этих команд он болеет. Он ответил: «А, мне все равно!» — и хотел было уйти, но с некоторым недоверием переспросил, поглядывая на мой радиоприемник: «А ты сам слышал о результатах?»

Вместе с приемником у меня в руках была спортивная газета, и я уверенно сказал: «Не беспокойтесь, об этих результатах и в газете пишут!»

Он внимательно разглядел мою газету, и я увидел, как у него становятся квадратными глаза и поднимаются брови. Вглядываясь в затейливую вязь грузинского алфавита, он спросил: «Ты можешь вот это читать?» «Конечно, — ответил я, — это же на моем родном языке!»

Он вдруг меня обнял так сильно, как только мужчина может обнять мужчину, и, крепко пожав мне руку, долго тряс ее обеими своими ручищами!

Сегодня я знаю — это был тот самый шахтер из Донецка, которым, как говорил Путин, все равно, лишь бы быть на море. А я уже тогда понял: да, ему было все равно, но только то, у какой команды будет успех — лишь бы эта команда была украинской!

В студенческие годы я сам оказался в Украине, и был такой случай: встретил пожилого интеллигента, который, узнав о моем происхождении, выразил одобрение и процитировал мне тогдашнюю присказку: «Русские, как славяне, — наши братья, а грузины — наши друзья». На мой вопрос о смысле разночтения он обстоятельно разъяснил, смакуя каждое слово: «А потому, что братьев нам дает Бог, а друзей мы выбираем сами». Я хорошо помню его улыбку в конце сказанного.

А ведь в его словах был глубокий смысл — они были проверены временем и подтверждены жизненным опытом. И в самом деле, для верности в дружбе, оказывается, не достаточно ни религиозной общности, ни добрососедства и даже ни этнического родства: верность и дружба подкрепляются общностью ментальности нации — общностью стремления к самобытности, свободе и независимости собственного народа.

Именно эта общность привела украинцев в ряды грузинских войск во время войны в Абхазии 1990-х годов, где украинцы в кровопролитном бою перед смертью возглашали неприятелю: «Грузины не сдаются!». Именно эта общность помогала Давиду Кипиани не выпускать из рук грузинский флаг на майдане Незалежности в 2013 году до последнего издыхания! И именно эта общность со взаимовыручкой да хранит нашу самобытность, свободу и независимость на веки вечные!

Георгій ЕРІШВІЛІ

Олеся ШУТКЕВИЧ, «День», Вінниця
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments